Влада Литовченко

Перш за все, визначитися, по-перше, кому підпорядковуватиметься ця територія, по-друге, що саме це буде — чи то природний парк, чи то історико-культурний заповідник, чи то ця територія буде належати УП Київського патріархату з подальшим відновленням Спасо-Преображенського Межигірського монастиря. Також можна виокремити цю тему в курсі історії України, тобто приділяти їй більше уваги. Плюс — проводити комплекси культурно-просвітницьких, наукових заходів щодо популяризації цієї теми і закріпленні у свідомості наших громадян.
Насправді ми дуже мало знаємо про справжню історію цього краю. Наведу один простий приклад. Головна святиня православного світу — Володимирська (Вишгородська) ікона Божої Матері, яка супроводжувала входження на трон царів Російської імперії, використовується і зараз під час урочистостей з нагоди інаугурації російських президентів. Але майже ніхто з українців не знає, що саме Вишгород у 1126 році отримав цю ікону з Константинополя. Вона довго знаходилася у вишгородському Храмі Бориса і Гліба, а після цього, за різними версіями істориків, була або викрадена, або викуплена, або вивезена без дозволу Андрієм Боголюбським у російське місто Володимир.
Тому, можливо, в рамках національної програми відродження історичної пам’яті слід згадувати і навіть наголошувати на таких речах.

Рада презентувати міжмузейний проект "Забуте Межигір’я", який було відкрито 22 серпня, і триватиме він до 10 вересня. Цей проект є унікальним, бо вперше за часів незалежної України було представлено історичну, археологічну та культурно-мистецьку спадщину Межигір’я.
Українське суспільство пов’язує Межигір’я виключно з маєтком Януковича, славнозвісною Хонкою, золотим батоном. Цікаво, що навіть у 2014 році у Національному художньому музеї відбувся проект "Кодекс Межигір’я", який презентував усі надбання, подарунки, раритети, мистецьку спадщину колишнього президента.
Натомість проект "Забуте Межигір’я" об’єднав зусилля істориків, археологів, краєзнавців та мистецтвознавців і показав дійсний спадок та потенціал історичного Межигір’я. Мало хто знає, що ця територія раніше асоціювалася передусім із місцезнаходженням Спасо-Преображенського Межигірського монастиря, некрополь і оборонних споруд XVI-XVIII століть, Межигірської фаянсової фабрики, художньої керамічної спочатку школи, потім — технікуму, потім — інституту, існуванням Школи бойчукістів і відвіданням Тарасом Шевченком у 1843 та 1846 роках цієї місцини. Територія історичного Межигір’я пов’язана з діяльністю відомих гетьманів та державних діячів: Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка, Івана Салія, Самуїла Самуся та Івана Мазепи. Це місце поховання Євстафія Гоголя, відомого гетьмана, пращура Миколи Гоголя.
На сьогоднішній день ця територія потребує ґрунтовного і глибокого археологічного та наукового дослідження у тісній співпраці з провідними фахівцями цих галузей.
Виставка "Забуте Межигір’я" базується на 500 предметах археологічних досліджень, які було знайдено Вишгородською археологічною експедицією на чолі з Всеволодом Івакіним та Інститутом археології НАН України. Також до експозицій виставки увійшли раритетні предмети межигірського фаянсу, сакральні й побутові речі, які представляють даний період історії, предмети побуту селян і робітників фабрики ХІХ-початку ХХ століття. Також організатори виставки показали повний технологічний цикл виготовлення межигірського фарфору.
Крім того, було презентовано 26 оригінальних поштових листівок із зображенням Межигір’я кінця ХІХ-початку ХХ століть.
Також у рамках виставки проходить науковий лекторій за участі провідних істориків, археологів, краєзнавців, мистецтвознавців щодо висвітлення тем даного проекту.
Організаторами виставки є Національний музей Тараса Шевченка, Музей історії Десятинної церкви, Вишгородський історико-культурний заповідник, колекціонер Дмитро Піркл у співпраці з національним Музеєм українського декоративного прикладного мистецтва й Музеєм історії Києва.
Представлення цього проекту свідчить про величезний потенціал історичного Межигір’я, гостру необхідність у дослідженні цього регіону й, відродженні "українського Єрусалиму", козацької святині — Спасо-Преображенського Межигірського монастиря, а також донесення до свідомості українців величезного значення святині та духовності цих унікальних місць.

Ратифікуючи Конвенцію 1972 року про охорону і збереження об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Будь-яка держава бере на себе зобов’язання перед світовою спільнотою щодо утримання об’єкту історико-культурного чи природного характеру, розташованого на її території.
Але, на мій погляд, головною руйнівною силою для всіх пам’яток є виключно людська байдужість і нерозуміння важливості історії та значення цієї пам’ятки, відсутність просвітницьких і освітніх заходів та програм, які б сприяли усвідомленню важливості цієї теми.

Протягом 2017 року Вишгородським історико-культурним заповідником було здійснено цілу низку виставок як місцевого, так і міжнародного значення. Найяскравішими з них були наступні. 28 лютого, у день 85-річчя від заснування Київської області, спільно з Державним архівом Київської області презентовано міжнародний історико-культурний проект "Київщина на оригінальних картах ХVІ-початку ХХ століття", де є можливість побачити еволюцію формування, розвитку й становлення історичної території Київщини на різних етапах: Київське воєводство, Київський полк, Київська губернія. Було представлено 30 оригінальних карт.
Виставку відвідала велика кількість небайдужих до історії України студентів, архівістів, істориків, краєзнавців, послів і представників іноземних держав у нашій країні.
Наступний проект — міжнародний культурно-просвітницький проект "Нас єднає Шевченкове слово", який пройшов 9 березня цього року у приміщенні Національного музею Тараса Шевченка. Метою проекту була популяризація творчості великого Кобзаря у світі та представлення видатних поетичних творів Шевченка мовами держав світу. Цього року посли й іноземні представники представляли знакові літературні твори своїх держав мовами оригіналу. Захід підтримали своєю присутністю близько 30 посольств дипломатичного корпусу. В рамках проекту відбулася міжмузейна виставка "Шевченко і Київщина".

Вишгородський історико-культурний заповідник я офіційно очолила 4 жовтня 2016 року, вигравши конкурс на заміщення вакантної посади керівників закладів культури Київської області. Мені дуже приємно, що до складу комісії з відбору входили відомі музейщики та діячі культури — Неля Куковальська, Іван Степурин, Тамара Негода та представники "культурної влади" Київщини. Конкурс я виграла з відривом у 4 бали у колишнього директора Ірини Пироженко, яка очолювала заповідник протягом 15 років.
Умови конкурсу передбачають, окрім відповідності кваліфікаційним вимогам, певної освіти, а також представлення програми розвитку установи на рік і на п’ять років, тобто програми мінімум і програми максимум. Нещодавно переглядала програму мінімум і зрозуміла, що я та мої співробітники перевиконали її на 200%.
Можу сказати, що відчуваю себе досить впевнено. Вважаю, що прийшла до заповідника у той необхідний час, бо того, що я отримала у спадок від попередниці, мабуть, не витримав би жоден чоловік. Адже всі три будівлі, які належать до структурного підрозділу — Історичний музей Вишгородського історико-культурного заповідника, Музей давньоруського гончарства й адміністративна будівля, перебувають у крайньому, тобто четвертому ступені аварійності, який передбачає неможливість присутності як людей, так і музейних експонатів та експозицій.
Тому на сьогоднішній день я навіть не знаю, чи то я більше адміністратор, чи то будівельник. Приємно, що разом із колективом ми ухвалили рішення про проведення капітального ремонту Історичного музею ВІКЗ та оновлення експозицій цього закладу, і ремонт уже майже закінчено, а щодо експозицій складено технічно-економічне обґрунтування, та іде їхнє формування.
Хочу подякувати своїм співробітникам, Управлінню культури національностей та релігій КОДА за підтримку і співпрацю.

Головними проблемами ВІКЗ, як, у принципі, і всіх закладів культури та музеїв як Київщини, так і України загалом, є недостатнє фінансування, низький рівень заробітних плат і, відповідно, недостатній рівень мотивації працівників, як потрібна для виконання їхньої роботи.
Як я вже зазначала, мій спадок не був райдужним, і головним викликом для ВІКЗ і мене як керівника є приведення всіх будівель заповідника у належний робочий стан: здійснення капітального і поточних ремонтів приміщень, підготовка до осінньо-зимового сезону, зокрема, забезпечення належного опалення взимку дровами та утеплення стін приміщення.
Вважаю, що керівник музейного закладу, окрім відповідності кваліфікаційним вимогам, досвіду роботи в сфері культури, повинен мати також знання щодо головних тем, якими опікується установа, знання в галузі науки, проведення досліджень, популяризаційних та іміджевих заходів. І, звичайно, він має бути гарним господарником, що є ключовим викликом і завданням для мене.
Особливо цікаво й важко водночас це робити за майже повної відсутності фінансування з боку держави. На сьогоднішній день заповідник отримує виключно кошти на оклади співробітникам та на комунальні витрати. Повністю погоджуюся з точкою зору моїх колег, що на розвиток музейних закладів та культури в цілому необхідно виділяти певні кошти, які мають бути передбачені бюджетом, для наукових досліджень, видавничої діяльності, культурно-просвітницьких заходів та іміджевої політики. Все це сприяло б більшому розкриттю потенціалу території чи теми музейної установи та, звісно, мотивації співробітників, потрібно для роботи.

Потрібно змінити свідомість українців, аби відокремити Межигір’я Януковича від історичного Межигір’я як одного з центрів духовності й святості України.

З 2 по 12 червня у Польщі, Кракові, проходила 41 сесія ЮНЕСКО. Це засідання Комітету всесвітньої спадщини є унікальною платформою й місцем зустрічі провідних дипломатів, фахівців зі збереження і охорони культурної спадщини, політиків, культурологів й громадських діячів.
Результатом сесії було включення ще 55 об’єктів до легендарного Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і його цифра станом на червень 2017 року налічує 1073 об’єкти. Для України було два рішення. Перше — позитивне, а саме: розширення об’єкту природного характеру "Букові ліси Карпат і інших регіонів Європи" чотирма національними парками України, і тепер загальна площа пралісів і старовинних лісів у Карпатах сягає 80 тисяч гектарів, що дає Україні шанс для збереження цих унікальних лісів.
Друге — це українське кризове питання, а саме об’єкти Києво-Печерська Лавра і Софія Київська. Україна отримала ще один часовий люфт — до 1 грудня 2018 року, аби надати генеральний план розвитку Києва, план розвитку центральної частини Києва, надати план затверджених, але ще не збудованих висотних будівель у центрі Києва для того, щоб цей знаковий об’єкт від України не перемістився до списку «об’єктів всесвітньої спадщини, що знаходяться під загрозою».
Київські чиновники збираються запозичувати досвід складання планів розвитку у своїх німецьких колег. Будемо сподіватися, що затребувані ЮНЕСКО документи будуть підготовлені і надані своєчасно.
Також у листопаді 2017 року відбудеться засідання щодо номінування у Календар пам’ятних дат ЮНЕСКО дві події від України — 100-річчя від дня народження видатного педагога Сухомлинського і 100-річчя створення Національної академії наук України. Будемо сподіватися, що ці видатні події від нашої держави знайдуть місце в переліку загальносвітових подій.

Я не можу виступати в даному випадку як колега по відношенню до артистів, бо маю іншу сферу діяльності. Але мені здається, що ця тема є набагато ширшою, ніж просто виступи українських артистів у країні-агресорі. Я би запропонувала розробку певних юридичних норм і правил, які б мав виконувати кожен артист, який представляє Україну за кордоном. Тоді б не було вибіркових претензій. І, можливо, артисти краще б усвідомлювали свою відповідальність перед нашою державою і своїми слухачами.

Якщо сказати стисло, то культурна дипломатія — це тандем мистецтва і політики. Ми живемо в складний час верховенства економічної та військової сили, релігійної та расової нетерпимості. І головне, що не дає розвиватися глобальним конфліктам, — це міжцивілізаційний діалог. Цивілізовані країни чітко розуміють важливість культурної дипломатії при вирішенні національних завдань поза межами своєї країни. Тобто держави підтримують зв’язок зі своєю діаспорою, популяризують та просувають національну культуру та мову, пропагують державні досягнення та традиції народу своєї країни. Як приклад, одразу пригадується відомий "Альянс Франсез", державний орган Республіки Франція, що координує роботу з популяризації французької мови, історії, культури і традицій. Франція не є виключенням. Всі високорозвинені країни Європи мають подібні організації: Німеччина — Інститут Ґете, Англія — Британська Рада, Іспанія — Інститут Сервантеса тощо.
На жаль, у цьому напрямку Україна мало розвивається. Представники влади недооцінюють важливість культурної дипломатії і популяризації держави за кордоном, зміцнення її економічних та політичних позицій. На мій погляд, перед Україною стоїть завдання знайти нові культурні образи і символи, відродити історичне минуле та розповісти про них усьому світові. Попри несистемність "м’якої дипломатії", робота все ж таки ведеться.
На мій погляд, найяскравіші проекти — це виставка робіт Йогана Пінзеля у Луврі, організована спільно з Міністерством культури України, а такоже проведення днів культури України в Ізраїлі та участь України у Франкфуртському книжковому ярмарку, плюс — функціонування українського інституту у Швеції (недержавний культурний інститут, який було створено у 2015 році).

Передусім слід зазначити. що Пакт Реріха став прототипом Конвенції ЮНЕСКО щодо збереження і охорони об’єктів культурної спадщини під час проведення війни та військових операцій 1954 року, так звана Гаазька конвенція. Україна ратифікувала цю конвенцію, і, на мій погляд, ми зараз невдало користуємося можливостями країни, на території якої йде війна.
Але ЮНЕСКО за нас усе не зробить. Україна повинна сама ініціювати відповідні програми по спасінню та збереженню культурних пам’яток, які знаходилися на Донбасі або в Криму. Але жодних пропозицій чи плану дій українська держава, на жаль, не формулює.
Окремо хочеться зазначити позицію об’єктів культурної спадщини, що знаходяться в Криму, зокрема, об’єкт ЮНЕСКО — археологічний парк "Херсонес Таврійський" (номінований у 2011 році).