Таємниці історії України.Частина I

Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині XIX — на початках XX століття. У другій половині XX століття таке бачення було модернізоване під партійною-державну ідеологію СРСР та нав'язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.

Для радянського викладу української історії традиційно використовували так звані "давньоруські літописи", які були скомпільовані у Московському царстві у XV-XVI століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині-України.

Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початкe XVI ст., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?

Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім'ї Романових. Цар Петро І у 1713–1721 роках, привласнивши назву слов'янської держави Рось, перейменував далеке північне царство на Російську імперію.

Імперія Романових у кінці XVIII ст. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією.

На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король і магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.

За останнього короля Речі Посполитої, Станіслава Августа Понятовського, для боротьби з українською елітою було створено королівський орден святого Станіслава (1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.

Після поділів Речі Посполитої, у 1772-1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.

Обґрунтуванням такого терору для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько-татарські) сім'ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів. Такі тексти навмисне прив'язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно-угрів, мосхів, яхів) до слов'янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов'янську та українську минульщину.

Під час великих пожеж, у так звані Смутні часи (1598-1613 рр.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена. Але після приведення на царство сім'ї Романових і закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направляли до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.

На базі таких компілятів (Радзивіллівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список тощо) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії. Роботу над трактатом цар доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", нащадку знатного татарського роду, відомого як рід Кара-Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику — Миколі Карамзіну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Давньоруські літописи — фальшивки XV-XVI століть

Багатотомна "Історія держави Російської" Карамзіна вийшла друком 1818 року. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський. Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12-томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів і школярів.

Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялася імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім'ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких і Боголюбських — тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у ХІІ ст.

Водночас йшло сплановане царатом нищення нащадків знатних українських родів, носіїв давньослов'янського, роського, давньоукраїнського світогляду е Старотців-Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини. По всіх південно-західних губерніях набували сили дедалі нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов'янських та українських книг.

Цілеспрямована боротьба зі слов'янською та українською спадщиною тривала до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім'ї Миколи ІІ (1917–1918 рр.). У багатьох народів імперії з'явилися можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.

Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922–1991 рр.). На тлі воєнних дій сусідні держави отримали нагоду захопити частину українських земель (Польща, Румунія, Угорщина). На всіх українських теренах почалася широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам'яті.

Ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого, як прив'язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть. Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив'язали б історію слов'ян до історії Московського царства та імперії Романових.

З цією метою у наукове середовище вносять ідеї про споконвічну бездержавність східних слов'ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов'ян єдиного об'єднавчого центру (центру слов'янотворення), про розтягнутість меж слов'янського розселення у бік Поволжя.

Підкидається ідея поділу у VIII-XIX ст. ареалу слов'янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги. Згодом у наукових виданнях набуває розголосу "теорія" трьох давньослов'янських спільнот — західної, південної, східної, які начебто шляхом поділу слов'янства за територіальним принципом виникли у VIII-XIX ст..

Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов'язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, попри те, що у XI-XIII ст. там проживало не-слов'янське (фіно-угорське та інше) населення.

І хоча ідея давньоруської народності у XI-XIII ст. різко суперечила слов'янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.

Нові міфи беззастережно заповнили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, їх активно пропагували засоби масової інформації.

Москва наполягала — давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси — це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси — молодші.

Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70-80 роках ХХ ст.

Він набув такого вигляду:

— давні слов'яни (бездержавні та дикі, до VI—VIII ст.),

— східні слов'яни (одна з трьох спільностей у слов'янстві, IX—X ст.),

— Київська Русь і період феодальної роздробленості (давньоруська народність, XI—XIII ст.),

— монголо-татарська навала (втрата єдності цією народністю, сер. XIII ст.),

— Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, XIV—XVII ст.),

— Російська імперія (остаточне об'єднання давньоруської народності, XVIII — поч. XX ст.),

— доба СРСР (слов'яни стають ядром нової радянської спільноти).

З розпадом 1991 року СРСР здавалося, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов'янства й України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, передусім у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов'янських, дулібських, роських та українських витоків. На жаль, такого не сталось.

Після розпаду СРСР карамзінсько-радянська версія історії слов'янства так і не зникла зі шпальт наукових і популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.

Задля об'єктивності слід зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початку ХХ ст. Їх намагалися здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський. Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому здійснили не зовсім вдалі спроби українізувати московські підробки.

Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України XV—XVIII ст. будували за документами не українського походження, далекими від об'єктивності та історичної правди: польськими, німецькими, литовськими, угорськими й іншими.

Серед таких документів — магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною — шляхтою, яка боролася з українською владою, давнім слов'янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм.

У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лише зміненому до невпізнання стану речей, посиланню на дії самих магнатів і шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їхньому листупанню з орденськими центрами за межами України. Це матеріали учасників "п'ятої колони", які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.

Для розуміння цього досить лише глянути на карти України різних європейських картографів XVII ст. Їх формували на замовлення впливових західних кіл, тож вони відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Карти роських земель пізнього Середньовіччя: Волинь—Україна XVI-XVII ст.

Разом із тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих і детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була спрямована на нищення усього українського, давньослов'янського, на викорінення засад духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців і незрадливого старшинства.

Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині XVIII ст.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині XVIII ст.) повів орден святого Станіслава.

Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809—1813 рр.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії — нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).

Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби, підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько-волхвівської системи.

Поряд із цим почалося формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям. До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відносини місцевого населення та влади.

Після буремних подій 1914—1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський Голодомор 1932—1933 років і розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937—1941 років.

У повоєнний період, з 1945-го і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям-активістам загрожували виселенням до Сибіру, катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.

У 60-80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску КПРС і КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.

Автори вузівських і шкільних підручників історії СРСР та України мусили беззастережно дотримуватись ідеологічних рамок, встановлених Москвою. З'явилася і нова форма впливів на археологів та істориків — підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок і досліджень, особливо при виявленні незрозумілих і небажаних для офіційної історії матеріалів.

На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрями розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.

На жаль, за часи незалежності так і не відбулося вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалося позбутися нав'язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов'янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.

Саме тому, історія держави Україна нині має такий вигляд:

— ранні слов'яни (племена, до V ст.)

— слов'яни (бездержавні, V—VIII ст.)

— союзи східних слов'ян (перші держави, IX—X ст.)

— Київська Русь і князівства (давньоруська народність, держава Рюриковичів, князівства, XI—XIII ст.)

— Галицько-Волинське князівство, далі держава (початок нового етапу, XIII—XIV ст.)

— Литовсько-hуський період (поява українців та України, XIV—XVI ст.)

— Польський період (Україна у складі Речі Посполитої, XVI—XVIII ст.)

— Гетьманщина (частина України у союзі з Москвою, XVII—XVIII ст.)

— Російська та Австрійська імперії (часи панування імперій, XIX — поч. XX ст.)

— УНР (спроба відновлення України, поч. XX ст.)

— УРСР (радянська республіка, 1922—1991 р.)

— Україна незалежна (1991 р. і далі).

Та чи відповідає ця конфігурація істині? Чи наближається вона хоч трохи до правдивого історичного викладу? Чи ліквідувала вона усі штучні білі плями минулого?

Варто констатувати, що ні.

Бо існують питання, на які ця модель слов'янської та української історії не дає зрозумілих і чітких відповідей. Ось такі запитання:

— що стимулювало появу слов'янства?

— де був центр слов'янотворення і як він діяв?

— звідки взялись варяги і де їхня прабатьківщина?

— чому Рюриковичі стали на бік ворогів слов'янства?

— ким був для України король-католик Данило, спасителем чи зрадником?

— коли і як народилася українська ментальність і продовженням чого вона є?

— яка сила протистояла магнатам та шляхті на території України у XVI—XVII століттях?

— чи міг гетьман-єзуїт Богдан-Зиновій Хмельницький щиро любити Україну та бути її правдивим героєм?

— чому загарбники України у XVIII—XIX століттях зосередили головні удари по носіях давнього українського (рахмано-волхвівського) світогляду?

Відповіді на такі запитання слід шукати за межами традиційних, карамзінсько-радянських історичних концепцій. Бо такі концепції — наслідок тривалої боротьби ідейних ворогів слов'янства з рахмано-волхвівською системою просвітлення (арійством).

Такі концепції обмежені рамками вузько-матеріалістичних поглядів і не можуть дати широкого доступу до розуміння історичного процесу, який мав місце на Землі у попередні 77-80 тисяч років.

До того ж, за минуле тисячоліття, а особливо за останні три століття, зроблено усе, щоби матеріалів, які засвідчують існування рахмано-волхвівської системи, відомостей про державні утворення на її основі, не залишилось взагалі. Однак такі відомості існують.

Про це мудро подбали давні Отці, залишивши їх у глибоких підземеллях, пантеонах і недоступних для нищення місцях. Ці відомості чекають свого часу і потраплять у руки лише достойних, тих, хто намагатиметься шанобливо їх зберегти, вивчити та оприлюднити.

Цінними знахідками стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами. І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень, неправильне трактування понять, надуману підміну букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов'янських учителів — Старотців-Рахманів та волхвів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сварог і є Отець", або Сакральний напис велесовицею

Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов'янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов'янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), істинних джерел суспільних процесів, рис слов'янського державного будівництва. Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" — походу предків на Тибет.

"Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями–Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у XXIII тисячолітті до н.е.). Її відновлення відбулося лише після влаштованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їхнього народу у Загір'я-Семиріччя.

По завершенні походу настав час широкого просвітлення — поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву — слов'яни. Така назва — данина шани давньому учителю, великому Старотцю-Рахману і арію — Славі (Слав'яню).

З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до VI ст. до н.е. об'єднання народів, яке охопило значну територію Центрально-Східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилося глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.

Частиною цього об'єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об'єднання у VI ст. до н.е. почали війну носії та прибічники темних культів — готи та скоти, а також залучені у похід гали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Війна проти слов'янського світогляду. Частина II. Поляни і варяги, Рюриковичі та Романови

Простір Великої Сукупії—Артанії (Артанія — велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв — Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ'я).

Для кожного слов'янина найважливішою була віра у Творця-Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів). Слов'янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушалися незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.

Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця-Сварога — ось пріоритети слов'янських предків у яві.

До того ж слов'янину як людині була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакибуття) — дорога до вічності. Такий шлях вимагав від тих, хто хотів ним йти, духовно рости, бути слов'янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Права, Ява і Нава як основа давнього православ'я

Слов'яни були переконані — виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно. Звідси важливий для кожного слов'янина, а далі українця, висновок — людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, опиратись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.

Саме такі духовні позиції відстоювали народи Великої Сукупії—Артанії, у VI ст. до н.е. — I ст. до н.е., у час, коли землі цих народів стали ареною жорстокої боротьби з ідейними ворогами, агресивними носіями одинської чорної магії та окультизму.

564 р. до н.е. готи, скоти та гали, зруйнувавши священну для Старотців-Рахманів Арту, вирішили перетворити слов'ян Сукупії—Артанії на своїх рабів. На таку зухвалу акцію просвітлені народи Євразії, до яких звернулись Отці Першої Трояні, відповіли карпатським і сарматським походами, а далі війнами у Карпатах та на Дніпрі, коло Вісли та на Рейні. Вороги були поставлені на належне їм місце, а їхні темні окультні жреці (маги) змушені були тікати до Скандинавії та за Рейн.

Після періоду воєн, на землях Великої Сукупії розпочалося масштабне розселення учасників карпатського та сарматського походів — вихідців із Малої Азії та Кавказького регіону. Відбувалося формування нового союзу просвітлених народів, для якого потрібно було створити новий духовний та адміністративний центр на місці Арти.

Він постав через кілька століть, але вже під іншою духовною назвою — Соуренж (Суренж). Паралельно розгорнулося будівництво паланкової системи захисту Соуренжа (такої не було у Арти). Система отримала назву Роксолань, а у її формуванні взяли участь елітні війська з закавказької Арти, мужні роксолани — вишколена охорона тамтешньої Трояні.

Оновлений слов'янський союз отримав і нову та особливу духовну назву — Дулібія. Адже давнє слово "дулєбъ" як абревіатура означає "Дар У Любові Є Братній", і вказує на духовне братство усіх просвітлених у слов'янському союзі.

Зростання Дулібії того періоду збіглося з вивищенням Римської імперії, яка звернула свій погляд на Балкани. Протистояння з Римом стане знаковим для Дулібського союзу і набуде особливої гостроти у карпатських війнах та війнах у гирлі Дунаю, де римські війська зазна́ють відчутних поразок.

Століттями пізніше протистояння з Дулібією закінчиться для Риму його державним падінням. Справу буде завершено силами азійських гунів, союзників Дулібії, яким слов'яни побудують табір у верхів'ях Вісли та нададуть економічну допомогу.

Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

Далі буде.

Ілюстрації: lomonosov.org, sviatoiar.uamodna.com

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред