Чому Україні не можна міняти правопис

Українську мову репресували, а тепер її треба реабілітувати. Це лиш здається, що мовне питання зняте з порядку денного двадцять сім років тому, коли Україна проголосила себе незалежною державою. Передусім – незалежною від Росії у всіх її імперських різновидах: хоч царської, хоч радянської. Тому на двадцять сьомому році нашої Незалежності українські мовознавці вирішили докласти зусиль, аби українська мова, якою користуються українські громадяни, стала менш подібною до російської. Задля цього в чинний український правопис буде внесена низка радикальних змін.

Дев'яносто один рік тому в Харкові, тодішній столиці радянської України, мовознавці провели Всеукраїнську конференцію з правопису. Зібранню передувала публікація правописного проекту в пресі для обговорення громадськістю. За його ухвалу проголосувала більшість учасників, серед яких були представники не лише підрадянської, а й інших українських територій, котрі були на той час у складі різних західних держав. Минув ще рік – і в серпні 1928 року цей правопис затвердив тодішній Народний комісар освіти УРСР Микола Скрипник. Звідси пішла його напівофіційна назва – "скрипниківка".

Читайте такжеНужно наконец признать полную катастрофу украинского образованияВважається, що впровадження нового правопису відбувалося на хвилі дозволеної Кремлем українізації. Від 1929 року "скрипниківку" офіційно розповсюдили, після чого всі школи та видавництва УРСР мали користуватися лише прописаними в ньому нормами. Підтримали їх і в Західній Україні – допоки влада Польської Республіки не почала наступ на права українців й в процесі нищити видавництва, скорочувати українські школи, закривати кафедри в вишах. А в 1933 році верховна влада в Кремлі охрестила не так українську мову, як власне "скрипниківку" "націоналістичною".

Уже під кінець 1930-х радянська Україна застосовувала інші норми української мови. Крапку поставила постанова ЦК КП(б)У, де, зокрема, наголосили: "Для позначення нових понять є ближчі й добре знайомі українському народові російські слова". Тож "скрипниківку" наказали виправити й дати українцям ту українську мову, якою ми користуємося дотепер. Натомість репресований правопис лишився нормою для українців західної діаспори.

Ось дуже коротка історія появи змін у чинному українському правописі. Мета цього дійства озвучена – віддалити українську мову від російської. Тобто, зробити так, аби повернути в обіг, передусім письмовий, ті мовні норми, які без малого сто років тому затвердили в Радянській Україні. Потім учасників процесу було знищено в тюрмах НКВС і таборах ГУЛАГу, вони потрапляють до пантеону "Розстріляного Відродження". Що дає "скриниківці" своєрідну індульгенцію й водночас надає всіх видимих ознак легітимності.

Зміни прогнозовано сприймаються проукраїнським середовищем не аж так одностайно. У Facebook до проекту вже є низка питань.

"Складалося враження, що проект - данина минулому. Всім тим мертвим знавцям мови. Немов комісія хотіла сказати: "Дивіться, ми це зробили!" А іншій частині тих-таки мертвих знавців мови вони тицьнули середній палець", - пише група "Вигук". Допис поширюють люди, котрі активно й послідовно користуються українською в побуті та на письмі. Крім того, проект називають знущанням над майбутніми абітурієнтами, вчителями й викладачами. Нарешті - неповагою до пересічних користувачів та носіїв мови.

Читайте такжеНе тяните украинцев за язык!Давайте помовчимо вже про те, що в українську мову хочуть повернути не просто норми сивої давнини, а передусім – дозволені й схвалені радянською владою. Тими самими більшовиками й комуністами, чиї рішення, дії та практики підпадають під Закон про декомунізацію. Маємо черговий приклад застосування подвійних стандартів: тут декомунізуємо, а ось тут – ні, знайдемо причину. Так, сталінський режим спершу породив лагідну українізацію, потім – убив її докорінно, розстрілявши учасників процесу. Ми через сто років просто піднімемо прапор, який свого часу впав. І на двадцять сьомому році Незалежності українським філологам нарешті знайшли належне застосування. Є інша, вагоміша за згадані обставина, яка затьмарює щиру радість тих, хто спеціалізовано вивчав у вузах рідну мову.

Наріжний камінь нашого часу – недостатня присутність української в українському ж просторі. Як інформаційному, так і довколишньому. Офіційна документація в державних установах ведеться українською, бо такі правила. Мова викладання в школах та вищих навчальних закладах – так само українська. Але іспиту з письмової української державні службовці не складуть успішно. Не хочу нікого образити, та маю підозру – не всі українські освітяни вміють писати грамотно.

Читайте такжеЛитературные издевательства: чем будут пытать украинских школьниковІ сумно стає, коли читаєш журналістські тексти, більшість художніх творів, не кажучи вже про переклади з англійської, французької, німецької тощо, яких значно побільшало. Та де, зараз перекладають з російської! Нічого поганого в тому нема, окрім помітної поганої редакторської роботи в значній частині перекладених книжок. Фаховий перекладач не конче має бути мовником, на те Бог створив редакторів. Тільки ж вони дозволяють собі лишати в тексті словосполучення "стовбур пістолета". Бо російською "ствол", натомість українською – "дуло", а для гурманів – узагалі "цівка". А "стовбур" - це в дерева.

Зміни в правописі напевне потрібні, мова – живий організм, має модернізуватися. Проте набагато важливіше – щоб українською користувалися в Україні бодай у тому вигляді, якому вона внормована тепер. Цього, на жаль, досі нема. Через те спершу варто зробити державну мовою нашого повсякдення, а вже потім думати, чи повертати в неї незвичні норми сторічної давнини. Тим більше, новий правопис передбачає використання кількох варіантів одного й того самого слова: чинний та архаїчний.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред