Звільнення Слов'янська: народна сила, збіг обставин чи "договорняк"

Як сприймати українські втрати й перемоги.

Над звільненими від бойовиків Слов'янськом і Краматорськом – українські прапори. Кілька жахливих місяців для жителів цих та інших населених пунктів Донбасу залишилися в минулому, тож хочеться вірити, що належні висновки зроблено. Проте вже за кілька годин після звільнення того ж Слов'янська знання українськими командирами основ суворовської "науки перемагати" було поставлено під сумнів. 

Спершу в соцмережах з'явилися пости про те, що ніхто стратегічно важливі укріпрайони не завойовував. Щоденні бої були, коли українські батальйони тримали місто в облозі. Повідомлення про "щільне стискання кільця" з якогось моменту почали сприймати, як анекдот: так, мовляв, до найближчого Різдва стискатимемо, ще й Святого Миколая зустрінуть на блокпостах. Але в ніч на 5 липня терористи раптом згорнулися й пройшли крізь облогу. Давши короткий бій і без серйозних втрат перебазувалися на Донецьк. Наша ж армія переможно зайшла в спорожнілий Слов'янськ.

Бойовики називають це стратегічним маневром. Влада й армійське керівництво – першою серйозною перемогою, переломним моментом неоголошеної війни. А конспірологи прямо пов'язують успішну операцію з нещодавнім призначенням на посаду керівника Міноборони не дуже популярного Валерія Гелетея. Мовляв, звільнення Слов'янська автоматично стане і його здобутком.

Тобто, на прикладі "Слов'янської операції" частина суспільства вже побачила теорію змови. Суть якої – закулісний "договорняк" між владою й терористами. Армія дає їм піти. Найманці не вбивають полонених. Натомість отримують Донецьк, де простіше розчинитися і який точно не бомбитимуть з землі та неба. Всі задоволені, кожна група зберегла обличчя.

Якщо озирнутися на кілька місяців назад, то кожен із нас, напевне, пригадає, скільки разів українців як головний суб'єкт протестного руху й Майдану відтісняли на околицю процесу. Ключові події революції подавалися так, ніби весь час нами хтось маніпулював, смикав за невидимі ниточки, "решал вопросы" за нашими спинами.

Ось лише кілька прикладів. Штурм Майдану в ніч на 11 грудня 2013 року, коли кияни з усіх боків кинулися його захищати й змусили силовиків відступити. Незабаром це було подано як акцію залякування, котра не мала заходити далеко. І лідери Майдану знали, що "Беркут" полякає й перестане, а перемога припишеться їм за чиєюсь ледь не масонською змовою. Або – зимові бої на Грушевського: повстанцям просто дозволяли кидати "коктейлі Молотова" в "Беркут" за згодою сторін, аби створювалася красива картинка. Тим часом у владних кабінетах розкручували маховик політичних торгів, і Майдан готували до масштабного "зливу" під виглядом перемоги.

Чи не найбільшим "договорняком" прийнято вважати втечу Віктора Януковича. Посилює підозри факт, що, знаючи маршрут, державного зрадника №1 не зловили. Він практично без перешкод дістався до Криму, де його прийняли російські рятувальники. На користь цієї залаштункової гри, в якій не враховане бажання повстанців лінчувати Януковича на Майдані, і та обставина, що втечу свою він почав готувати ще 19 лютого. За три доби до того, як активісти без бою захопили Межигір'я. Котре, як кажуть, було до того моменту укріпрайоном – куди там Слов'янську. Відтак люди зайшли на територію вільно – так само, як у залишені терористами донбаські населені пункти. До речі, попереджали про мінування Межигір'я так само, як про мінування звільнених міст та селищ.

Диявол у деталях, тобто, подібність "схем" очевидна. Ще вчора Зло у вигляді Януковича чи Гіркіна було сильним, огризалося, нападало й сіяло смерть. Ще не так давно з ним вели безуспішні перемовини, укладали безглузді мирні угоди, котрі порушувалися ними ж дуже скоро. Але раптом ворог зникає, не зазнавши суттєвих втрат. У сухому залишку ми перемогли – проте нікуди не дівається відчуття, що з нами елементарно граються в піддавки.

Чи так це? Чи справді героїзм, самовідданість, праве діло, за яке стояв, стоїть і стоятиме патріотично налаштований український народ, нічого не важать? А фінальні крапки, як то несподівана втеча Януковича чи не менш неочікувана втеча бойовиків зі своїх позицій, ставлять за нашими спинами політики з бандитами. Традиційно не беручи людей та їхні дії у розрахунок. 

У цьому контексті варто згадати окупацію Криму. З одного боку, сьогодні Олександр Турчинов згадує, як, будучи в.о. головнокомандувача, підписував накази чинити опір російському агресору, але ці накази ніхто не хотів виконувати. Чекаючи, коли накажуть відступати. З іншого боку, Турчинову та владі загалом як не вірили тоді, так не вірять і нині, не зважаючи на одкровення. Чомусь українцям простіше вірити в здачу Криму, аніж у реальну неможливість, а часом – відверте небажання залишків деморалізованої нашої армії буцатися з добре озброєними й ще краще мотивованими "зеленими чоловічками".

Кожен, хто на передовій війни або в перших лавах громадянських активістів, має повне право казати про "договорняки". Бо насправді ситуація майже ніколи не розвивається так, як вони собі уявляють. В емоційному та патріотичному запалі люди чомусь забувають, що противна сторона теж має гострі зуби й пазурі. Відчувши опір, народ готовий до запеклої боротьби. Аж раптом вороженьки зникають, як роса на сонці. Ніби ось воно, здійснення мрій. В Україні нема Януковича, у містах Донбасу – терористів. Проте нема так само й відчуття саме нашої прямої причетності до цього результату. А отже, нема віри у власні сили та власну значимість.

Згоден, якби Януковича і Ко судили на Майдані, а полонених терористів – на центральних площах звільнених міст, такої віри б додалося. Поки цього нема, відчуття тотального "договорняка" ще довго переслідуватиме радикально налаштоване суспільство.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять