Не Анною Ярославівною єдиною. Чому ми дозволяємо русифікувати свою історію

Коли Володимир Путін на зустрічі з новим президентом Франції Еммануелем Макроном запросто назвав Анну, доньку київського князя Ярослава росіянкою, українці в Facebook прогнозовано обурювалися або змагалися в дотепності. Але проблему рейдерства української історії та культури росіянами це не вирішило. Називаючи доньку київського князя росіянкою, яка проклала місток між Росією та Європою ще на початку другого тисячоліття, він чудово розумів — абсолютно все, що скаже, матиме в Україні однозначно негативну реакцію. Тобто, Путіну взагалі не треба нічого казати — його навіть мовчазного ненавидять.

А це означає: в смисл сказаного головним ворогом ніхто особливо не вникатиме. Нема різниці, про кого/що говорить російський лідер в той чи інший момент, нам це все одно не подобається. Отже, жодна його теза не вирізняється, всі заяви одразу перетворюються на загальний інформаційний шум.

Між тим подібний метод Путіна дуже нагадує діяльність терористів, з якими вступає в нерівний двобій герой Брюса Вілліса у кожному з п'яти фільмів про "міцного горішка". Їхня кінцева мета ніколи не збігається з задекларованими причинами чергового акту насильства. Наприклад, злочинці вимагають звільнити якихось заручників, а насправді готують банальне пограбування. Але тим, хто стежить за драматичними подіями в прямому ефірі й тим, хто вигадує, як перемогти бандитів, за великим рахунком байдуже, який злочин ті скоюють. Ось тут і криється диявол. Адже маємо наочну ілюстрацію приказки: "За деревами лісу не видно" авторства діяча німецького Просвітництва Мартіна Віланда. Тобто, за купою другорядного не помічаємо головного, причому — за самими собою. Бо, ситуативно обурюючись заявами лідера держави-агресора, українці глобально не хочуть помічати: насправді своїх знакових постатей віддали Росії давно й з доброї волі.

Коли йдеться про Анну Ярославівну, треба згадати фільм "Ярославна, королева Франції", створений аж 1978 року на кіностудії "Ленфільм". Зняв кіно той самий Ігор Масленников, котрий за рік створить перші стрічки телециклу про пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона. Сценарій відповідав заданим у СРСР координатам, коли київські князі вважалися правдивими предками Івана Грозного й Петра Першого, а сам Київ згадувався десь так, як перша столиця неіснуючого на той час Московського князівства. Для Росії цілком прийнятне, що до появи Санкт-Петербурга столицею була Москва. А потім, через дві сотні років, Москві знову надали статус головного міста великої країни, стосовно якого решта населених пунктів як Росії, так і СРСР, мусили виглядати провінціями. Коли так, ідея "Київ — це лише тимчасова Москва" працювала вже тоді, коли Путін служив у п'ятому відділі ленінградського КДБ. Анну Ярославівну "рейдернули" з України задовго до того, як він став президентом Росії. Але ми цього не помічаємо й не помічали раніше.

Можна скільки завгодно обурюватися пам'ятником київському князю Володимиру, який урочисто відкрили в Москві минулого року. Так само кепкувати з провального російського блокбастера "Вікінг", героєм якого теж став київський князь, теж показаний російським державником, хай і прадавнім. Можна й, мабуть, треба критикувати російські мультики про пригоди трьох богатирів, котрі в популярній формі репрезентують дітям саме російську билинну удаль та російський же фольклор. Хоча всі троє — Ілля Муромець, Добриня Никитич та Альоша Попович, — або, точніше, їхні реальні прототипи служили при дворі київського князя Володимира чи навіть були його родичами. Про що запросто пише російська Вікіпедія. Але в Україні нічого не зроблено для того, аби заявити свої права на Київську Русь і все, що з нею пов'язане. Та де там — не лише про Київську Русь тут ідеться.

Київська студія імені Довженка за весь час свого існування створила лише два ігрові фільми про згаданий період. Це "Ярослав Мудрий" Григорія Кохана та "Легенда про княгиню Ольгу" Юрія Іллєнка, перший — 1981-го, другий — 1984 року виходу. Зрозуміло, в той період кошти виділяли з Москви, і українській студії не давали, або — майже не давали знімати історичне кіно про українських же діячів, такою була державна політика в СРСР. Так само можна зрозуміти, чому з розпадом Союзу у нас не могли своїми силами потягнути відповідні кінопроекти з крупними бюджетами. Але річ не в кіно як такому. На всіх рівнях в Україні досі не поставлено роботу з популяризації власних здобутків та постатей минулого, далекого й не дуже, не кажучи вже про сучасність.

Гамір довкола перейменування проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича в Києві має таку саму природу, що й вищезгадана заява Путіна. Жодна зміна світоглядних орієнтирів в Україні не має навіть мінімального інформаційного супроводу. Натомість прихильники "русского мира", в який треба інтегрувати Анну Ярославівну, князя Володимира чи Миколу Гоголя та, відповідно, відторгнути суперечливих, але таки наших Бандеру й Шухевича, завжди матимуть широку інформаційну підтримку.

Українцям поки не пояснили, чому німці не претендують на російський престол і російські території через те, що російські цариці дві сотні років мали німецьке походження. Французи не зазіхають на Росію через те, що французька дві сотні років була офіційною мовою російської шляхти. А шведи могли б мати більше прав на Анну Ярославівну, аніж росіяни, проте не заявляють їх. Загалом ніхто, крім Росії, не привласнює чуже в усіх його формах. Але й ніхто, крім України, не дозволяє спускати такі речі на гальмах. Бо хоч і обурюємося в соціальних мережах, та підсвідомо все одно ставимо знак рівняння між "російським" та "нашим".

фото: wikipedia.org

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред