Чому артисти-"жертви" не можуть зрозуміти причини бойкотів

Новий "гастрольний" скандал, тепер вже в Одесі. Там побилися бажаючі зірвати концерт Ірини Білик з нагоди відкриття ресторану та охоронці закладу, на чий бік стала поліція. Колись популярній співачці, яка була обличчям питомо українського шоу-бізнесу в середині 1990-х років, закидали зраду. Причина — Білик відвідала окупований Крим два роки тому. Артистка тоді й тепер переконує, що перед окупантами не виступала, була в гостях у друзів. Не проходить — зрадницький шлейф за нею досі тягнеться.

Раніше у тій-таки Одесі скасував гастролі інший український співак Іван Дорн. Причина — погрози зірвати його, бо Дорн теж зрадник. Незабаром після перемоги Майдану він виступав у футболці з тризубом та заявляв про себе, як волонтера. Але два місяці тому дав інтерв'ю російському журналісту, в якому пояснив справжні причини нападу патріотизму: робив так, щоб відчепилися й не смерділи. Маску зірвано, Дорна піддали обструкції, соцмережі розділилися на прокурорів та адвокатів артиста, а сам він згодом написав і оприлюднив патріотичний вірш.

Чи зарахували співаку поетичну сповідь, поки невідомо. Та ризикну припустити: вже той факт, що Білик, Дорн і деякі інші бодай намагаються виправдати свої вчинки, вже свідчить на користь подібних акцій. Власне, вдалі й невдалі спроби зірвати концерти колись улюбленців, а нині — колаборантів, мають у рази більшу користь, аніж, наприклад, пікети офісів телеканалів з вимогою припинити показ російського контенту й виробляти власний. Ще гіршим, навіть — проявом безсилля є спроби підпалити який-небудь неугодний офіс, хоч телеканал там міститься, хоч банк. Адже медійна чи фінансова група є величезною структурою, в якій окремо взяте приміщення — лише підрозділ, і то не найважливіший. Образно кажучи, смерть цих кащеїв знаходиться не в Києві, навіть не в Україні. А до московського Кремля дотягнутися наші диво-богатирі не зможуть, навіть якщо потроять свій протестний потенціал.

Натомість зрив концерту окремо взятого артиста, який проштрафився — це щось на кшталт персональних санкцій. Якщо співака запросили на відкриття чергового майданчику для дозвілля, йому напевне заплатять, навіть якщо прийде "Правий сектор" і припинить цю музику. Богу дякувати, артисти навчилися страхувати себе фінансово на випадок подібних форс-мажорів. Але якщо Дорн скасовує концерт, це означає прямий удар по його гаманцю. Звісно, в гонорар артиста входить, окрім оплати його праці, ще й робота цілої команди. Яка ніби-то не мала б страждати від того, що їхній роботодавець наробив дурниць. Проте в подібних випадках спрацьовує принцип не лише особистої, а й колективної відповідальності — не найкращий, народжений в СРСР, та все одно в наших нинішніх умовах дієвий.

Тому, втрачаючи гроші в короткій перспективі, а команду — в середньостроковій, Білик, Дорн та подібні до них починають виправдовуватися. Свого часу так робив нині покійний лідер групи "Скрябін" Андрій "Кузьма" Кузьменко, коли в 2004 році взяв участь у передвиборчому президентському турі Віктора Януковича. Напевне, з огляду на нинішній стан справ "злочин" артиста — дитяча забавка. Але тепер зрозуміло: в той час відбулася, без перебільшення, репетиція того, що сьогодні в Україні називається вмінням і потребою публічно висловлювати громадянську позицію.

У період з 2004 по 2014 роки бути "за Януковича" означало для різних людей різні речі. Якщо Януковича і Партію регіонів підтримував у якійсь спосіб артист чи інша публічна особа, це була позиція заробітчанина. Мовляв, мені треба працювати без перешкод, годувати родину та колектив. Нарешті, донести себе до тих, хто хоче почути й побачити можна і треба з будь-якого майданчику. Але така людина втрачала підтримку активної частини суспільства, бо в її сприйнятті переставала бути патріотом. Причому патріотизм у жодному разі не був "шароварно-вишивано-калинового" формату. Янукович та його оточення справедливо сприймалися ворогами. А патріоти з ворогами не працюють.

Коли ворог офіційно став зовнішнім, тобто — коли Росія напала на Україну й забрала частину території, ворогами цілком логічно стали всі, хто позитивно відгукується про державу-агресора, дозволяє собі будь-яку форму співпраці чи просто відвідує Москву, Санкт-Петербург, Донбас чи Крим у приватних справах. Співачка Світлана Лобода приймає відразу кілька російських нагород, її колега Ані Лорак виступає там, в тому числі, на відкритті птахофабрики, а інша колега, Таїсія Повалій, за чутками, взагалі тепер живе в Москві й там же виступає. У воєнний час роботи на ворога не прощають. І бойкот ставить перед вибором, описаним ще Максимом Горьким: "З ким ви, майстри культури".

Політизація нашого суспільства справді змішала в головах українців грішне з праведним. Як приклад — політичний акцент додається до всього. І Ані Лорак легко пояснює свої концерти в Росії: "Я поза політикою, я за музику і мир". Хоча політика тут, як і в більшості ситуацій, коли треба робити вибір, ні до чого. Йдеться передусім про громадянську позицію і вміння її висловити, не словом, так ділом. Відмова від російських гастролей чи будь-якої співпраці з Росією — позиція. Не їздити в окупований Крим, хай там навіть зібралися всі кращі друзі — позиція. Не давати інтерв'ю російським ЗМІ — позиція. Артисти, котрі подають себе "жертвами" політичних розборок та провокацій, не можуть зрозуміти, чому в нинішніх умовах вони не повинні робити того, за що їх бойкотують. Можливо, агресія — не прийнятний метод. Проте робити круглі очі й жити так, ніби довкола нічого не відбувається й ти не громадянин України, ще менш прийнятно.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред