Відставка неефективної бюрократії, або Чому Brexit показав переваги західної цивілізації

Українську мову і лексикон українських експертів із усього зранку 24 червня збагатило слово "Brexit" — вихід із Європейського Союзу. За це на референдумі у Великій Британії проголосувало 51,9% учасників. Причому дисципліна варта окремої зауваги: подібної високої явки в Об'єднаному Королівстві не спостерігали без малого чверть століття.

Євроскептики всіх країн радіють і єднаються. Українські користувачі соцмереж сумно пишуть: Путін аплодує, стоячи. Почалися розмови про прискорений розпад Європи — і починають їх здебільшого ті, хто так само активно прогнозував майбутній розпад Російської Федерації як останньої імперії. Хоча насправді ще нічого не відбулося. І в середньостроковій перспективі навряд чи станеться глобальна континентальна геополітична катастрофа. Бо час для неї вже був і, можна сказати, благополучно минув.

Майже одразу по завершенні Другої світової війни до влади у Великій Британії приходять лейбористи, до речі — політична сила, котра традиційно опонує консерваторам, до яких належить чинний британський прем'єр Девід Кемерон. Саме вони почали процес деколонізації. Британія мусіла відмовитися від імперського статусу, який мала аж із початку ХVII століття. Найгострішим постало питання надання незалежності Індії, яка, своєю чергою, переживала конфлікт мусульманської частини та прихильників світського державного устрою.

Читайте також: Brexit став реальністю: Європа входитьу зону турбулентності

У самій Великій Британії суперечки щодо цього точилися більше десяти років. Змінивши лейбористів на наступних виборах, консерватори вирішили все ж таки тримати імперію вкупі, зберігаючи статус світової держави. Але процес уже пішов. Колишні британські колонії, котрі не були відпущені у вільне плавання, проголошували незалежність, відколювалися від колишньої метрополії впродовж двадцяти наступних років, аж до початку 1980-х. Відмовлятися від колоній стало на той час європейським трендом: майже водночас почалася деколонізація Франції, ослаб вплив Іспанії, теж відомої колись держави-агресора й колонізатора.

Так, процес не тривав безболісно. У Франції виникли радикальні рухи, серед них — "Організація секретної армії", і метою радикалів був тероризм задля недопущення відмови від французьких колоній у Африці та Азії. Зокрема, радикали багато разів намагалися фізично усунути головного ініціатора деколонізації — Шарля де Голля. А Велика Британія, своєю чергою, навіть вводила війська в Йорданію та Кувейт: звісно, із метою захисту своїх національних інтересів в традиційних, кількасотлітніх зонах впливу. Тим не менш, криза минула пік свого загострення, вчорашні імперії попрощалися зі статусом назавжди, великої війни вдалося уникнути.

Екскурс потрібен, аби зрозуміти: Європейський Союз як міждержавне об'єднання можна і треба критикувати передусім за горезвісну бюрократію, помножену на буржуазну ситість та бажання відгородитися від проблем. Звісно, Європа — не ідеальна. Проте ЄС, як показав недавній референдум, має одну суттєву перевагу: з нього можна вийти без крові та болю. Можливо, зі скандалом, передусім політичним. Напевне чиновники зроблять висновки, як от згаданий прем'єр Кемерон: має намір піти у відставку після невтішних особисто для нього результатів.

Загалом добровільна відставка як практика визнання власних помилок — одне з важливих західних надбань. Іноді здається, що піти з посади європейському політику чи державному діячу так само просто, як випити склянку води. Причому стосується це не лише перших осіб: про відставку заявляють мери міст, керівники департаментів і поліцейські начальники, якщо в їхньому відомстві щось пішло не так. Вважайте, британці через Brexit відставили всю неефективну європейську бюрократію.

А тепер уявіть: назавтра у Брюсселі збирається вище керівництво ЄС, називає британців сепаратистами, вимагає визнати результати референдуму недійсними, потім — проголошує себе захисником прав тієї меншості, котра хоче лишатися в Євросоюзі. І? Правильно: вводить війська на острів. Починаючи щось на кшталт Третьої світової війни, аби лиш втримати Велику Британію в одній великій європейській сім'ї, а разом із нею — курс британського фунта, який уже небезпечно стрибає.

Саме так поводився Радянський Союз наприкінці 1980-х, коли почався "парад суверенітетів". Ще раніше, в середині 1950-х, Кремль приборкав Східну Німеччину і Угорщину, танками придушивши бунти, котрі мали на меті вихід із сфери радянського, читай — російського впливу. Через десять років — танки в Чехословаччині. Початок 1990-х — танки вже на вулицях Риги та Вільнюса, котрі в односторонньому порядку, теж на референдумах, вирішили вийти зі складу СРСР. Потім — бунтівна Чечня, упокорена вже Путіним, російська збройна підтримка Сербії в балканській війні під час розпаду Югославії, не кажучи вже про Грузію, і ось тепер — Україну.

Наша країна третій рік умивається кров'ю лише через бажання почати тривалий шлях вступу до Європейського Союзу. Уже нема СРСР, проте Росія і далі впевнена: своїх колишніх колоній позбуватися не можна. Так званий Митний союз майже нікого з колишніх російських сателітів не привабив. ЄС усе одно манить, навіть коли Нідерланди своїм референдумом плюють нам в обличчя, а Велика Британія — показує континенту дулю. Не всі скандинавські країни ЄС входять, що не заважає тій же Норвегії стати прикладом успішного розвитку.

Звісно, це не означає нашої відмови від інтеграції з ЄС. Але українцям не менш важливо зрозуміти: з Євросоюзу можна вийти без людських жертв. Європа цікава тим, що нікому себе не нав'язує. Не брязкає зброю і вперто відмовляється вводити кудись війська для захисту чужих інтересів, хай вони сто разів відповідають задекларованим Заходом цінностям. Бо цивілізований західний світ, на відміну від "русского мира", давно не живе за кримінальною формулою: "Вхід — карбованець, вихід — два".

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред