Полковник Всеволод Стеблюк: "У всіх цивілізованих країнах медицина в погонах — одна для всіх"

Глава медслужби добробату "Миротворець" здійснив подвиг — врятував 87 поранених бійців і вивіз їх із оточення в "Іловайськ котлі".

Всеволод Стеблюк

Доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби Всеволод Стеблюк зараз є заступником начальника Військово-медичної академії України з клінічної роботи. До того — півтора роки був помічником міністра оборони за медичним напрямом, відповідальним секретарем Військово-цивільного координаційного штабу.

Недавно Всеволод Стеблюк отримав орден Свободи, а на початку війни на Донбасі лікар і вчений (він є анестезіологом та фахівцем із психофізичної реабілітації) очолював медслужбу добровольчого батальйону "Миротворець". Здійснив подвиг — врятував 87 поранених вояків і вивіз їх із оточення в "Іловайському котлі". На бойовому та медичному досвіді "Дока"-"Айболитя" можна будувати систему військової медицини — і вона оздоровлюватиме не тільки українське військо, але й усе суспільство.

— Всеволоде Володимировичу, наша стаття передусім розрахована на вояків, щоб вони знали, що їм належить із медичних послуг, що вони мають отримувати обов'язково, а на що можуть твердо розраховувати. Для вояка, який потрапляє до госпіталю, чи не варто було б запровадити службу медико-соціального супроводу від лікарняного ліжка до оформлення пенсії на банківську картку? Але що довше вояк лежить у госпіталі і числиться на службі, і йому належить забезпечення, тим це йому вигідніше, — а далі він може зголоситися служити у війську на штабній посаді.

— Так, це серйозне питання. По-перше, не може людина отримувати пенсію, поки вона перебуває на службі. Вояк перебуває на службі, поки не завершене лікування, поки він не виписаний зі шпиталю, поки не пройде військово-лікарська експертиза, яка визнає його придатним чи обмежено придатним, чи непридатним для несення служби у воєнний час. І тому вояки, дійсно, перебувають на службі, щоправда, не завжди виходить так, що повністю зберігається грошове утримання, — бо воно складається з окладу, звання, надбавок, премії, — і ось на цих преміях, коли вояк перебуває у шпиталі, дуже часто заощаджують командири, хоча не повинні цього робити: якщо вояк отримав бойове поранення, він повинен отримувати премії у максимальному обсязі, адже це сталося з ним при виконанні службових обов'язків.

Стосовно оформлення інвалідностей: ми пішли на те, щоб максимально спростити цю процедуру, наприклад, у Центральному військовому госпіталі вояки одразу готуються на МСЕК (медико-соціальну експертну комісію, яка перебуває у віданні Міністерства охорони здоров'я) і вже тут проводять МСЕК. У нашому госпіталі дуже багато було хлопців із ампутаціями, тяжкими пораненнями, зрозуміло, що вони інвалідизовані, і чекати, поки він тут пройде повний цикл, а потім відсилати за місцем проживання не треба, це зрозуміло. А на початку були проблеми, особливо з ампутаціями, адже фактично безоплатне протезування починалося тільки з отримання статусу інваліда. Але й тут держава зробила поступ: зараз досить просто виписки з госпіталю про ампутацію та довідки про участь у бойових діях, і вже починають протезування, виділяють гроші, а їх достатньо: за постановою Кабміну на протезування вояка може бути витрачено до 2 млн грн. Тож на сьогодні проблеми з коштами та виконанням роботи нема.

— Тобто людині для оформлення інвалідності не треба вирушати у свій район?

— У район не треба. Але є величезна проблема, яка упирається в наш військово-бюрократичний апарат: по закінченні лікування військовослужбовець має з'явитися до своєї частини, щоб написати рапорт і вирушити або у відпустку, або на реабілітацію, або ж отримати направлення на військово-лікарську комісію. Це передбачено Статутом внутрішньої служби. Але ж Статут писали і затверджували, коли не було війни, коли не було такої кількості поранених. Де командири нормальні, людяні, вони вирішують всі ці питання: документи з госпіталю, заяву відсилають факсом чи передають якось. Якщо командир "уставщик", солдафон — він вимагає, щоб з'явився особисто йому на очі сам цей боєць. З іншого боку, це перестраховка: на жаль, були випадки, коли хлопці не доїжджали навіть до своїх домівок, десь западали на "хатах" із друзями, пиячили, потрапляли до поліції, скоювали правопорушення і навіть злочини. Стосовно них теж скоювали якісь неправомірні дії — вояків труїли на вокзалі клофелінщики, оббирали, адже існує такий міф, що АТОшник має купу грошей, коли він у дорозі…

Тому складається враження, що військові бюрократи ганяють вояків даремно. Я сам багато разів вирішував телефонним правом це питання, коли домовлявся, щоб передали документи, — але у нас дуже інертна система. Неможливо побороти військово-бюрократичну систему, хоч як ми намагаємось. До того ж є багато не вирішених інших проблем: наприклад, на сьогодні скасували додаткову відпустку для військовослужбовців, вона передбачена законом про соціальні гарантії для військовослужбовців і членів їхніх сімей на мирний час, а на особливий період її скасовано. Ну здавалося б, що вам варто зробити негайно — поверніть цю відпустку, тоді буде можливість відправляти вояків на психологічну реабілітацію. Інакше хлопці не хочуть — їм треба або у свою відпустку йти, яка одна, або треба піти через психіатричний стаціонар, щоб потрапити на психологічну реабілітацію безкоштовно, бо тоді ця реабілітація буде як продовження лікування у стаціонарі. Поверніть пільгове забезпечення санаторними путівками для членів сімей військовослужбовців — і захисник Вітчизни буде проходити цю реабілітацію в теплому родинному колі, а не з "фронтовими побратимами" за пляшкою…

Министр обороны Степан Полторак вручает награду раненому бойцу

— Ініціатива створення у деяких добровольчих військових з'єднаннях медико-соціальних служб, які супроводжують поранених, допомагають оформити документи і пенсію, засвідчує, що самоорганізація громадян здатна створити систему, таку, щоб вона працювала на реальне життя.

— Добровольчі батальйони сильні не тільки особливим духом гідності, а й цими соціальними службами. Бо там є близькі, рідні вояків, просто друзі, які створили ці служби, — у "Донбасі" чудово своїм допомагали, "Дніпро", "Азов", у "Миротворці" теж така група є — самі собою люди згуртувалися заради допомоги воякам. Є "Юридична сотня", волонтерські організації. Але, розумієте, у нас це роздрібнено. У Канаді існує одна ветеранська організація — "Легіон", — але вона об'єднує всіх. І туди внески сплачують всі, не тільки ветерани. У нас зараз приблизно 150 тисяч учасників АТО — кожен по 10 гривень на місяць здасть, якщо це буде єдина організація, — це 1,5 млн грн на місяць акумулюється коштів, — та будь-яку проблему хлопця пораненого можна цим вирішити. Плюс, гадаю, були б зацікавлені і підтяглися інші люди до цієї організації. У Канаді "Легіон" фактично командує Міністерством у справах ветеранів.

Зараз Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції намагається вибудувати систему ветеранських центрів разом із Мінсоцполітики, з місцевими державними адміністраціями, це тільки здається, що вони такі потужні — там купа проблем, і не так все просто. В ідеалі вояка мають нормально зустріти у військкоматі, запропонувати йому звернутись до відповідних інстанцій, де йому нададуть усі види належної допомоги, — цю інформацію ми даємо, але хто як це робить, важко відстежити. Ці ветеранські центри треба створювати, потрібен єдиний координаційний центр із психологічної та психосоціальної реабілітації, — однак у нас нема однакових понять, нема однакових підходів, однакових методик. І це різнобій. І у нас сотні ветеранських організацій, які займаються кожна своїм.

Ще торік воякам, навіть інвалідизованим, доводилося набувати статус учасника бойових дій "із боями", якщо, наприклад, військове з'єднання переходило з МВС до Нацгвардії.

— Це ще нічого, всередині МВС гвардія.. А забрати з "гражданки" до армії вояка, який демобілізувався, чи з гвардії до Збройних Сил, — я своїм друзям допомагав, які чекають по три-по чотири місяці, до того ж у яких посади є, — ходив — тряс полковників у Генштабі — і все одно це нездоланно.

У мене ще більший цирк. У мене нема статусу учасника бойових дій. Коли я йшов на війну, був відряджений із Академії МВС у розпорядження ГУ МВС у Київській області для надання практичної медичної допомоги "Миротворцю". Відрядили — наказ був про відрядження, а коли їхали в зону АТО, виявилося, що мене нема у наказі. Запитую генерала: "Що таке, де я?" — а він мені: "Ой, це забули, це виправимо все". Приїхали до Слов'янська — начебто якісь дані брав кадровик, переконував: виправимо. Потім, коли приїхав у Дзержинськ перед Іловайськом, я був у відпустці, відрядження закінчилося, і я попросив комбата Тетерука: "Комбате, напиши рапорт на Авакова, щоб мене відрядити", — а він каже: "Я вже давно Авакову написав. Мені пообіцяли, що все зроблять, на контролі у Геращенка". Я набираю радника міністра Антона Геращенка, кажу: "Антоне, у мене така ситуація, я на місці, а у мене немає наказу". — "Ось кадровик, я йому кажу, він все вирішить". Але ніхто нічого не зробив. У результаті мене ніде у списках нема, я пишу заяву, що прошу провести службове розслідування. Проводять розслідування — відповідь: "Так, все підтверджено, винен кадровик, який не вніс вас до наказу, він заслуговує на покарання, але його вже звільнено за порушення дисципліни, другим заслуговує на покарання Тетерук, але він обраний народним депутатом, — все щодо вашої участі у війні підтверджено, але ми не можемо дати таку довідку, бо міліцію розформували, і зараз вона вже поліція. І поліція не має права внести зміни в накази міліції. Звертайтесь куди треба — до Міжвідомчої комісії". Я йду до Дерев'янка, кажу: "Артуре, що робити, ну реально…" — "Пиши заяву, давай всі документи, все що маєш…" Приходить відповідь: "Міжвідомча комісія займається такою проблемою тоді, коли статус невизначений, — у вас все визначено, звертайтесь у МВС. Статус учасника бойових дій вам має надати МВС". А мені МВС написало, що вони не можуть, — "звертайтесь до Міжвідомчої". Така от історія.

З державними нагородами така ж історія: є подання, є рішення Комісії з державних нагород, нема указу… Але тут я не переймаюсь. Найвища нагорода — я живий, живі мої "похресники", ми робимо кожен свою справу… Мені цього досить… Завжди відповідаю словами Марка Аврелія: "Якщо ти з власної волі, свідомо зробив добру справу та насолодився її плодами — якої ще нагороди тобі треба!" Хоча мені надзвичайно приємно було отримати з рук міністра оборони Степана Тимофійовича Полторака нагородну зброю, саме таку, про яку мріяв… Як колись радів нагородній зброї мій друг "Богема" з ДУК ПС: "Це моя перша зброя, видана мені офіційно державою…". У мене приблизно те саме: воювати пішов зі своїм мисливським карабіном, на подарованій друзями машині — легендарній "Жужі", із зібраними шпиталем Майдану, "Армією SOS" медичним устаткуванням та матеріалами. І НІЧОГО НЕ ЗАЛИШИВ ВОРОГУ.

Отправка раненого бойца на лечение за рубеж

— Всеволоде Володимировичу, у чому зараз має полягати системність лікувальної політики держави, — власне, вона має бути державницькою політикою у галузі медицини? Адже зараз усе тримається на порядності лікарів-професіоналів.

— Щодо медицини,— чого ви хочете від нашої держави — міністра в МОЗі нема! У нас різні бюджети на медицину: на Міністерство оборони — це одні статті видатків, на Міністерство внутрішніх справ — зовсім інше. Так само живуть прикордонники, Нацгвардія, СБУ. В усіх цивілізованих країнах медицина в погонах одна для всіх. Є цивільна і військова медицина. Причому однаково, на засадах медичного страхування, надається допомога у військових медичних закладах і цивільним людям, і цивільні намагаються потрапити до військових закладів, бо це завжди найкращі заклади і найкраще фінансуються.

Але у нас ці кошти ефективно працювали б, якби ми їх об'єднали, якби створили один-єдиний медичний простір силових структур, — і не треба було б, коли у нас гвардієць потрапляє до Центрального клінічного військового госпіталю, і йому надають безкоштовну невідкладну допомогу, далі платити за нього Нацгвардії. Чи за прикордонника. Скасувати ці міжвідомчі розрахунки, об'єднати зусилля — цього ми так і не змогли налагодити за два роки війни, хоча ми писали скрізь— у Кабмін, Верховну Раду — про нагальну необхідність скасувати це дурне положення. Це політика державна. Я не хочу займатись політикою, я хочу займатись своєю професійною роботою, з тих позицій, які я для себе визначив, — це професіоналізм, патріотизм, порядність. Все. Для мене головними є ці три "П".

— Чи багато пораненим і хворим воякам доводиться витрачати зі своєї кишені на лікування?

— Є додаткові медичні витрати, скажімо так, і непередбачені, те, що йде поза формуляром. Не завжди є у нас закуплені ті чи інші металоконструкції, іноді доводиться купувати, допомагають волонтери дуже потужно. При лікуванні в інших закладах, наприклад, Академії медичних наук, воякам треба бути готовими до того, що там класні фахівці, вони роблять чудові операції, але у них нема грошей ні на що, тому там волонтерам доводиться також докладати серйозних коштів до лікування пацієнтів..

Лікувальні заклади Міністерства оборони практично забезпечені усім, тут мало що треба купувати. А от коли діставати медичну допомогу на стороні — тоді так.

Поки у нас не буде створено системи обов'язкового медичного чи військово-медичного, — хоча б військово-медичного, — страхування, у нас завжди буде залишатися цей ризик, і завжди ми будемо просити, будемо раді допомозі волонтерів. Ми зробили надзвичайно багато, медикаменти у нас є і на все знайдеться заміна — знайдуться, можливо, трохи менш ефективні ліки, але без лікування вояк не залишиться.

Але це ненормально, адже медицина не може бути безкоштовною, вона може бути безоплатною, — з власної кишені вояка, — але реально безкоштовною вона не може бути. На сьогодні медицина це високотехнологічна високовартісна галузь. І поки у нас не буде системи в державі — ми кажемо про страхову медицину, (а скільки я в практичній медицині, стільки й чую про те, що у нас цей лад буде, а його все нема, бо чиновники від медицини не можуть визначити, а хто ж буде ці кошти збирати і як буде дерибанити), завжди залишатиметься страх того, що десь забракне якихось грошей.

Отправка раненого бойца на лечение за рубеж

— Чи можна сьогодні вести мову про культуру волонтерства?

— Я не хочу про це говорити, про культуру волонтерства. Як ви казали, серед вояків є "професійні ветерани", — так у нас зараз є такі "професійні волонтери", які чудово влаштувалися і чудово з цього живуть. Є чудові люди волонтери, є святі люди, перед якими я низько вклоняюся, серед них мої друзі — Іван Звягін, Володя Голоднюк, Річард Горда, Юля Вотчер, Ліля Бондаренко, десятки менш відомих, але справжніх, щирих людей…

Але, на жаль, в цьому середовищі є ті, які зробили пристосування до нього статтею свого прибутку. І такі от "паршиві вівці" псують враження про всіх. Але без волонтерів навіть сьогодні було б важко, не кажучи про початок війни, коли медичну службу було втримано на плаву та фактично відтворено з нуля завдяки волонтерам!

Всеволод Стеблюк

— Можна вести мову і про пряме рекламування з боку ЗМІ закордонних медичних закладів, коли: "ґвалт, з такими пораненнями в Україні ніхто нікого ніколи не врятує".

— Вважаю, ми вже пройшли той період, коли ЗМІ активно пропагували лікування вояків за кордоном як винятково необхідне. Я скажу, що на закордонному медичному туризмі також ці волонтери, які збирали гроші та його організовували, мали непоганий відсоток, — я це знаю. І журналісти, мабуть, які це рекламували. Але я чітко знаю, що після цього приходили до мене такі ділки: "Ми відправляємо вояків на лікування за кордон практично за собівартістю, от давайте ми станемо разом діяти, от ви тут виступіть, ось тут підтримайте у соцмережах, а ми зараз зберемо гроші на те лікування, і це справді буде практично за собівартістю".

Я знаю, що вони чудово сиділи на "відкотах" із тих закордонних приватних клінік. Там, де наші вояки були на запрошення Міністерства оборони, армійських лікарів — у нас Німеччина, Польща, Литва, Болгарія, Румунія, Греція, десятки країн, запрошували їх по лінії посольств, — це було безкоштовно. Приїздили лікарі, самі відбирали пацієнтів. А у більшості своїй ті вояки, кого направляли через фонди, через волонтерські,— відчували на собі саме явище медичного "туризму".

Читайте продовження: "Полковник Стеблюк: на Донбасі проти сил АТО використовували всі види зброї, окрім авіації"

Реклама
Поддержите Главред

Последние новости

Реклама
Реклама
Реклама
Мы используем cookies
Принять