Вчителька з Одеси. Одна з 5 мільйонів українців-сепаратиcтів

На початку цього тижня спочатку соціальні мережі, потім інтернет-видання, за ними стрічки інформаційних агенцій і, нарешті, випуски телевізійних новин облетіла історія, котра сталася на класній годині в школі №40 міста Одеси. Вчителька історії Євгенія Балакірєва займалася пропагандою так званої "Новоросії". Ще й наводячи приклади звірств бійців Національної гвардії та – куди без нього? – "Правого сектору", котрі начебто розстрілюють мирних жителів Донбасу цілими родинами, а дітей – саджають на кіл. При цьому педагог з багаторічним стажем попередила учнів, щоб тримали почуте в секреті.

Майже відразу після того аудіозапис "уроку миру" з'явився в мережі – школярі постаралися. Балакірєву звільнили того ж дня, ще й чомусь похопилися – у людини, яка працювала в школі 14 років, нема, виявляється, спеціальної освіти. Хоча, повторюся, Євгенію Балакірєву вважають хорошою людиною. З якою вчинили несправедливо, могли б просто оголосити догану.

Зараз прозвучить прикра істина – звільнення вчительки, яку вже охрестили сепаратисткою, нічого не дасть. Так само не дала б належного ефекту догана. У неї напевно є родина. Близькі педагога, можете не сумніватися, вважають Балакірєву потерпілою через власні переконання. А факт покарання ті, хто симпатизує їй, буде рано чи пізно поданий як переслідування всякого, хто має "інакшу" думку.

Учителька з Одеси – дисидентка в очах таких одіозних персонажів, як Нестор Шуфрич, Михайло Добкін, Геннадій Кернес чи Олександр Єфремов. Найближче за духом до Євгенії Балакірєвої стоїть переконана регіоналка Олена Бондаренко. Котра не в класі середньої школи, а в сесійній залі українського парламенту вигукувала те саме, про що вчителька просила дітей не говорити з посиланням на неї. А саме – спершу з місця волала про те, як "українська армія вбиває дітей", за що дістала різку відповідь особисто від Президента. Пізніше це саме заявляла з трибуни, і закривав їй рота вже спікер Турчинов. Якби для побідних провокаційних заяв не було в Україні вдячних вух та ретрансляторів, особи, подібні до Бондаренко, шукали б інші, вдячніші способи розхитувати ситуацію.

Але громадян із переконаннями вчительки Балакірєвої серед нас таки чимало. Кількість "ватників" можна навіть порахувати, звісно ж, припускаючи певну частку погрішності. Допоможуть у підрахунках результати соціологічного опитування, проведені фондом "Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва" та опублікованими 7 жовтня. Зокрема, йдеться про те, що за так звану федералізацію (не в німецькому, а в російсько-радянському розумінні слова, тобто – де-факто готові прийняти для себе російський вплив) виступають 11% українців.

Щоправда, там зазначено "лише" - але в світлі останніх подій варто було б написати "аж 11%". Бо це, на секундочку, близько 5 (!) мільйонів громадян України. Держави, котра скоро рік, як вийшла спершу на столичний, а далі – на інші, навіть донбаські Майдани заради єдності.

Зараз країна веде національно-визвольну війну за збереження цілісності й непорушності кордонів. Проте кричущою, навіть злочинною помилкою буде вважати, що ці процеси позитивно сприймаються переважною більшістю. Навпаки, анонсовану "Стіну" на україно-російському кордоні хочуть бачити, за даними Київського інституту соціології, 45% українців. Що означає: аж 55%, тобто, більше половини співгромадян, далі за відкриті кордони з країною-агресором. Невже треба, даруйте на слові, бомбити Київ російською авіацією, щоб кількість "ватників" звелася зовсім до мінімуму?

Повертаючись до кількості тих, хто налаштований проросійськи, слід наголосити: не варто тішити себе тим, що їх мало. Бо така агресивна меншість часто стає вирішальним фактором, коли йдеться про зраду національних інтересів – чи прямо про державну зраду.

Офіційно Партія регіонів налічувала 1 мільйон 400 тисяч членів. Додайте сюди комуністів і тих, хто їм щиро, а не за продуктовий пайок симпатизував. Матимемо ті самі 11 відсотків, тобто – 5 мільйонів українців, котрі за будь-якої зручної нагоди готові вдарити в спину. Історія воєн знає багато прикладів, коли неприступні фортеці брали не завдяки чисельній перевазі нападників, а дякуючи кільком десяткам зрадників. Котрі через таємні брами проводили диверсійні групи всередину. Потім – відчиняли ворота. І виносили на подушечці ключі від міста, стаючи гауляйтерами.

Художньо таку ситуацію описав Микола Гоголь у знаменитому "Тарасі Бульбі". В спину вдарив не хтось чужий, а рідний син козацького полковника – Андрій. Він потім погано скінчив. Але невже громадяни, котрі поводяться так, як політик Олена Бондаренко чи шкільний вчитель історії Євгенія Балакірєва, думають аж так далеко наперед?

Наостанок хочеться процитувати запис у Facebook освітянки Олени Максименко: "Останнім часом багато доводиться їздити по селах та провінційних містечках. Розумна-активна-вольова фб-спільнота - то настільки мізерна частка нашого електорату!!! Більшість - це вкрай депресивний і бідний люд, котрий радо віддасть свій голос якщо не за гречку, то за того, хто просто привітно поспілкується". Висновок на поверхні: "Люди не дурні, вони просто в глибокому анабіозі. Без підняття рівня освіти цей лід не зрушиться".

Лишається погодитись. Додаючи від себе: рівень освіти такі вчителі, як згадана тут, навряд чи підніматимуть.

Аудио: Правий Сектор Одеса

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред