Чи потрібні Україні російські території?

Росія розвалюється на очах. Можуть відділитись сибіряки: вони відчувають себе окремішними від Москви. Стародубщина в Брянській області, частина Білгородщини, Воронежчини, Кубань — перейдуть в Україну. У цьому переконаний новий лідер "Правого сектора" Андрій Тарасенко. Задля справедливості треба зазначити: не він один претендує на російську територію. Звісно ж, від імені держави Україна.

Ще задовго до початку російської агресії під час зборів на патріотично налаштованих українських кухнях свідомі громадяни одностайно голосували: "Кубань — наша! Дон — наш!" і цитували знайдені в Інтернеті посилання на літописні фрагменти, котрі згадували Білгородську область серед корінних українських земель. Не буде помилкою твердження: всі, хто брав участь у подібних розмовах, обурені російською анексією Криму.

Така позиція щонайменше дивує. Бо розганяючи у своїх середовищах тези в форматі "#Кубаньнаша", українці чомусь забувають: десь на кухнях кубанського Ставрополя росіяни після коротких дебатів дійшли згоди: "Крим — наш!" і переконані в цьому дотепер, хоч би що казали українські патріоти про історичну україноцентричність мешканців Кубанського регіону.

Проблеми громадян і держави починаються там, де на повному серйозі ведуть розмови на тему: "Забрати/повернути своє". Прохання не плутати нинішні українські вимоги до Росії забратися геть із Криму, бо так зване "повернення на Батьківщину" відбулося з грубими й безпрецедентними в третьому тисячолітті порушеннями всіх можливих законів і правил цивілізованого існування. Коли вже говорити про те, чий Крим, логічніше згадати Кримське ханство. Держава існувала на півострові більше 300 років і була анексована Росією після підписання відповідної угоди з Османською імперією. Тож претензії кримських татар на півострів набагато логічніші. І сьогодні є підозра: щойно Путін забереться з Криму геть і півострів знову стане українською територію, після того в середньостроковій перспективі кримські татари отримають втрачену кількасот років тому державність. І Україна, переконаний, лише сприятиме цьому процесу. Або хоча б не буде заважати. Якщо Крим захоче стати окремою державою зі своїми кордонами, українці навряд чи стануть воювати з кримськими татарами аби не допустити цього.

Інший приклад того, наскільки небезпечними можуть бути заявлені навіть на словах територіальні претензії — стосунки України і Польщі. Остання в середині ХХ століття, від час Другої світової війни, була розділена за пактом Молотова — Ріббентропа між СРСР та Німеччиною. Польський інтерес був у тому, аби повернути "своє" після вигнання нацистів з теренів Галичини та Волині, котрі входили до складу Польської Республіки в 1918—1939 роках. Кремль зіграв на цьому, шукаючи ситуативних союзників не так проти Німеччини, як проти повсталих українців.

Ми, нагадаю, справді мали намір повернути своє — без лапок. Війна Гітлера зі Сталіним розглядалася керівництвом ОУН як приречення двох держав — агресорів на виснаження і (увага!) розпад. Внаслідок чого українці отримають реальний шанс здобути омріяну державність. Щоб українці не плуталися під ногами зі своєю незалежністю, Сталін вирішив нацькувати на УПА польську Армію Крайову. Пообіцявши: після вигнання німців поляки таки повернуть собі довоєнні кордони. Як відомо, цього не сталося — керівництво АК було знищене за наказом Кремля, коли польська партизанська армія "відпрацювала" своє проти України. Боротьба поляків за "свої" території і, відповідно, захист українцями своїх теренів вилилася в сотні тисяч жертв із обох боків. Та спрацювала на руку зовнішньому агресорові, до всього посваривши українців із поляками на тривалий час.

Тому сьогодні всякий, хто навіть теоретично, на словах, у формі припущень, прагне зробити "своєю" чужу територію — небезпечний. Говорячи про швидкий у недалекому майбутньому розпад Російської Федерації, правильно буде прогнозувати створення на її гігантській території невеличких незалежних держав. Котрі будуть існувати й розвиватися в межах своїх теперішніх регіональних кордонів.

Зазіхати на ту ж Кубань у разі, якщо Росія почне тріщати по швах — неправильно. Бо з тим же успіхом у нинішній Польщі знову заговорять про те, аби пересунути державний кордон до Збруча. Румуни претендуватимуть на Північну Буковину, угорці — на Закарпаття, і геополітична логіка тут залізна. Адже сценарій розпаду Росії вважається для нас оптимістичним. Проте є й песимістичний, який теж обговорюють вітчизняні футурологи: роздрібнення самої України. У вас є гарантія, що десь у Варшаві така собі політична спільнота не розглядає відчуження Галичини на польську користь після реалізації подібного сценарію? У мене — ні. Бо якщо громадяни України претендують на російську територію, громадяни Польщі, Румунії, Угорщини та навіть Литви можуть претендувати на українську. Не кажучи вже про Росію: там претендують узяти під контроль увесь світ, і це — не такі вже й жарти.

Нарешті, треба запитати в керівника "Правого сектору", яка Україні практична користь від гіпотетичного приєднання Брянської й Білгородської областей. В нинішніх кордонах маємо погану інфраструктуру, розбиті дороги, проблеми з екологією, народжуваністю, освітою, культурою, веденням бізнесу. А Київ не завжди може контролювати регіони, віддалені від центральної частини країни. Невже потенційне входження навіть частини Кубані до складу України вирішить державні проблеми? Розширяти кордон нема сенсу. Мріяти про це — безглуздо. Краще будувати нормальну європейську державу в тих кордонах, у яких вона закріплена на карті світу. Між іншим, всіх стосується.

фото: newsonline24.com.ua, fanstyle.ru

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред