Місто-герой Донецьк. Спадщина совка чи свідчення українського підпілля

Призначений Кремлем лідер маріонеткової "ДНР" (террористическая организация. - ред.) Олександр Захарченко днями видав черговий перл. Своїм рішенням він присвоїв Донецьку звання міста — героя. Двома місяцями раніше він уже проголосив створення нової "держави" — Малоросії, одразу ж запропонувавши запровадити на її території військовий стан. Звертати увагу на висловлювання осіб, подібних до Захарченка — поганий тон. Проте в даному разі колишній електрик і продавець мороженої курятини, сам того не розуміючи, зробив пророцтво.

Для розуміння цього треба повернутися до історії питання. "Місто-герой" — радянська спадщина, яка разом із тим стала радянським же ноу-хау. Воно лягало в загальний контекст окозамилювання під назвою "День Перемоги". Хто не знає чи забув, до 1965 року, тобто — двадцять років після звершення Другої світової, 9 травня державним святом у СРСР не було. Навпаки, про ветеранів війни в СРСР намагалися забути, і цей процес негласною волею товариша Сталіна став частиною соціальної політики.

Зокрема, ветерани не мали жодних пільг. Їх навмисне маргіналізували, змушуючи жебрати по базарах і вокзалах, потім влаштовували на них облави та збирали в установи, що нагадували чи то інтернати, чи то будинки інвалідів. Владі були невигідні люди, котрі на власні очі бачили не так жахи війни, як некомпетентність керівництва, котра стала причиною нічим не виправдних велетенських втрат, як тоді казали, "живої сили".

За часів "відлиги" Микита Хрущов, наступник Сталіна, теж не надто квапився поліпшити життя тих, хто воював за Батьківщину. Навіть про тотальну реабілітацію "ворогів народу" не прийнято було казати вголос. Тобто, сотні тисяч невинно засуджених виходили з таборів — але про причини їхнього перебування там не рекомендували говорити на всіх рівнях. Важлива тема не стала мейнстрімом, адже відкривала скриньку Пандори, що й було доведено в період так званої "перебудови".

Лише Леонід Брежнєв, замінивши Хрущова на посаді генсека внаслідок першого і єдиного вдалого державного перевороту в СРСР, почав загравати, як тепер кажуть, із ядерним електоратом. Стрімке вивищення учасників бойових дій над іншими громадянами на додачу до "ветеранських" магазинів, де раз на місяць "відпускали" дефіцитні продукти харчування типу кілограму гречки і банки шпротів, мало на меті забезпечити їхню лояльність до тодішньої влади. Час показав: завдяки цьому саме ветерани, справжні й дуті, яких теж вистачало, дійсно, зберегли вірність СРСР уже після його розпаду. Й тривалий час гальмували всі позитивні процеси розбудови державності в пострадянських країнах. Путін досі використовує слоган: "дідивоювали", хоча сьогодні реальних ветеранів Другої світової майже не лишилося — вони відходять уже за віком.

Положення про статус міста-героя затвердили на вищому рівні 8 травня 1965 року, водночас із положенням про визначення 9 травня як День Перемоги. Таких міст виявилося 12 із Брестською фортецею на додачу. З них 4 міста-героя розташовані в Україні: Київ, Одеса, Керч, Севастополь. Чим керувалися радянські очільники? Можна лише припустити: статусом героїв наділяли ті міста, котрі, на їхню думку, виявили найбільший героїзм під час війни. Чим вимірювався героїзм, Бог його знає. Зате мірило цинізму відоме. Червона армія здала Київ, знищивши при цьому своїх же солдат, замінувавши й підірвавши історичний центр, і частину його дивом удалося врятувати саме німцям. Котрих сучасний погляд на недавню історію дозволяє називати окупантами українських міст на рівні з російською комуністичною владою. А українці, котрі представляли цю владу на місцях, такі самі колаборанти, як і ті, хто співпрацював із німецьким окупаційним режимом.

За великим рахунком, кожен населений пункт України гідний носити звання міста-героя. Всі пережили не лише німецьку, а й радянську окупацію. Всі мали серед своїх очільників колаборантів. Проте вважаючи містом-героєм таке, яке виявляє неабияку мужність і тримається в окупації гідно, пропоную погодитись: Донецьк це місто-герой. Але не таким, як Захарченко, це визначати.

Українське місто Донецьк три роки тому було окуповане російськими військами. На його території діє окупаційний режим у чистому вигляді. Звісно, не без особливостей, притаманних гібридній війні: в окупованому німцями Києві неможливо було купити товари радянського виробництва, вироблені в Москві чи Новосибірську. Та якщо винести цей прикрий факт за дужки, формат окупації ніхто не скасовує.

Донецьк не здався. Він тримається. Про це свідчать чисельні факти діяльності проукраїнського підпілля. Хтозна, організований цей рух опору чи резистанс має індивідуальний характер. Та час від часу в Донецьку нахабно вмикають на всю котушку Гімн України, і вимкнути його неможливо. В різних місцях, бажано — погано доступних, вивішують державний прапор. На стінах з'являються листівки із закликами боротися та написи — нагадування про істинну суть Путіна. Не кажучи вже про анонімні звіти в соцмережах, котрі дозволяють українцям на вільній території дізнаватися чергову порцію правди про безчинства росіян та їхніх посіпак у місті та на всій окупованій території.

Звісно, "експерти" Facebook вимагають від донеччан збройного опору й активного партизанського руху. Аж до підготовки та реалізації збройного повстання, яке, безперечно, буде підтримане ЗСУ. Але ці фантазії підтверджують відірваність їхніх ретрансляторів від реалій будь-якої окупації.

Так, статусність — здебільшого пафосний радянський пережиток. Проте усвідомлення цього зовсім не означає, що український Донецьк після вигнання звідти окупантів, покарання колаборантів і повернення міста в український контекст не може назватися містом-героєм. Нехай — неофіційно, зате — фактично.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред