Чи згодиться Дональду Трампу досвід Віктора Януковича?

Президентські вибори у США є головною політичною подією 2016 року. Боротьба основних кандидатів, якими вкотре є висуванці Демократичної та Республіканської партій, зазвичай привертає увагу всього світу. Крім постатей кандидатів суспільний інтерес поширюється і на їхні команди. Один з ключових політичних радників Дональда Трампа, Пол Манафорт, має значний досвід роботи в Україні.

Скажу від початку: не вірю в те, що саме Манафорт вклав у вуста Трампа проросійську риторику. Кандидат від республіканців у своїх діях більше подібний до ініціаторів Brexit: він робить ставку у своїй агітаційній кампанії на мешканців глибинки, далеких від глобальних проблем, яким пропонує відмовитися від ідеї глобального лідерства Америки в обмін на поліпшення їхнього життя. Ця "проста біла Америка" радше зацікавлена у розв'язанні нагальних соціальних та економічних проблем, аніж подальшому зростанні величі країни. Наскільки привабливою є ця пропозиція — вирішувати американським виборцям. Але український досвід Манафорта міг підштовхнути його до реалізації подібної стратегії у роботі з Трампом.

В Україні Пол Манафорт з'явився 2005 року, де почав працювати з компанією SCM, яка належить Рінату Ахметову — найбагатшому громадянину України та титульному спонсору Партії регіонів. Вже минув помаранчевий Майдан, який не дав Януковичу посісти посаду президента, Партія регіонів була деморалізована, а її лідер загоював душевні рани у шаманів на Алтаї. Запрошення до співпраці відомого заокеанського політичного консультанта виглядало асиметричним кроком з боку регіоналів, адже Віктора Ющенка його опоненти сприймали як висуванця США. Тому запросили в Україну технолога з широким арсеналом навичок і досвідом співпраці з республіканцями, які на той момент були при владі в Штатах. Це мало, серед іншого, продемонструвати впевненість регіоналів у власних силах.

Не зайвим буде згадати і те, що Україна після драматичної президентської кампанії 2004 року залишалася розколотою на кілька частин, а влада не зуміла знайти консолідуючу платформу для співгромадян. Ющенко попри перемогу не став знищувати своїх політичних опонентів, ба більше — пішов з ними на домовленості, неформальні, проте дієві. Донбас (найбільш населений регіон України) залишався електоральним заповідником Партії регіонів, в якому інші політичні сили практично не мали можливості для ведення ефективної агітаційної діяльності. Домінуючими залишалися позиції регіоналів і на півдні України.

Манафорт вчинив технологічно вправно, хоча і цинічно. Проте політика — річ відверто цинічна. На противагу нерішучому Ющенку та "помаранчевому" табору, в якому раз по раз спалахували руйнівні скандали, він запропонував виборцям образи прагматичного Віктора Януковича та Партії регіонів, всередині якої не було атмосфери скандалів, притаманних комунальній квартирі. Спираючись на дані соціологічних досліджень, запропонував на території, де було зосереджено достатньо виборців та був у наявності адміністративний ресурс, кандидата зі зрозумілою тамтешнім мешканцям success story. У досвідченого політтехнолога до того ж було достатньо інформаційних каналів для донесення сигналу в масштабах всієї країни, адже регіоналам належала низка рейтингових медіа. Серед гучних скандалів у регіональному середовищі можна згадати хіба що трагічну смерть на полюванні відомого регіонала Євгена Кушнарьова, проте це швидше виняток із правил.

Американський технолог робив ставку на поляризацію суспільства, маючи дані соцдосліджень і вправно формуючи "унікальну пропозицію" від імені Януковича. Навряд чи меседж "Донбас не жене порожняк" належить Манафортові, проте його просування в інформаційному просторі стало його заслугою. Він вправно використав самозаспокоєність та слабкість помаранчевої команди, наявність у ній кількох альтернативних лідерів і "любих друзів" Ющенка. Тож не дивно, що Партія регіонів вже 2006 року виграла парламентські вибори, а Янукович повернувся у прем'єрське крісло. Україна на той момент була парламентсько-президентською республікою, і посада голови уряду була політично вагомішою за президентську.

Перемогу Януковича у напруженій президентській кампанії 2010 року Манафорт може віднести до власних досягнень, адже факт її демократичності визнав весь цивілізований світ. Винятком стала лише Юлія Тимошенко, яка в період з 2007 по 2009 рік вела з Януковичем складну політичну гру, спільними діями зменшуючи повноваження президента Ющенка, проте не зуміла переконати лідера Партії регіонів погодитися на виключно представницькі функції глави держави. Подальше політичне переслідування Тимошенко, яка опинилась за гратами, зробило ведмежу послугу Януковичу, від спілкування з яким намагалися дистанціюватися світові політичні лідери.

За президентства Януковича членам його команди, серед яких у затінку залишався Пол Манафорт, довелося докладати надзвичайних зусиль, аби забезпечити факт хоча б короткочасної зустрічі глави держави з Бараком Обамою. Заради цього Україна відмовилась від запасів високозбагаченого урану, проте навіть цей "ядерний гамбіт" не дозволив президентові України стати співрозмовником свого американського колеги поза межами Саміту з питань ядерної безпеки. Декларування заокеанськими енергетичними гігантами готовності видобувати сланцевий газ у Донецькій та Львівській областях належить швидше до великої енергетичної гри, яку США вели та ведуть проти Росії, аніж до проявів стратегічного партнерства.

Буде помилкою вважати, ніби Манафорт мав монопольний вплив на формування політичної позиції Януковича. До своєї передчасної смерті у жовтні 2013 року до формування позиції Януковича мав безпосередню дотичність академік Юрій Левенець. Та й скидати з шальок терезів Олександра Януковича, Сергія Льовочкіна, Андрія Клюєва, Миколу Азарова також не варто. Манафорт радше створив нову матрицю поведінки Януковича як політичного лідера, котрий нарощував власний вплив та успішно змагався за посаду президента. Цікаво зауважити, що від весни 2006 року до кінця 2013 року Янукович залишався найбільш популярним політиком в Україні.

Революція Гідності позбавила Манафорта клієнта, проте не змусила його залишити українські справи. Очевидно, переконливих доказів його причетності до злочинних дій тодішньої української влади не існує, інакше опоненти Януковича змусили б Манафорта облишити Україну в спокої. Матеріали "чорної бухгалтерії" Партії регіонів виглядають значною мірою міфологізованими і навряд чи створюють загрозу для Манафорта. Проте американський технолог зосередився на проекті, з яким був пов'язаний екс-керівник президентської адміністрації Сергій Льовочкін і низка регіоналів — "Партії розвитку України". Її було презентовано влітку 2014 року, і вона швидко виступила співзасновницею "Опозиційного блоку". Старі зв'язки, потужні фінансові та медійні ресурси дозволили цій політичній силі акумулювати близько 10% депутатських мандатів у Верховній Раді VIII скликання.

Пол Манафорт не був схильним привертати до себе увагу, працюючи в Україні. Парадоксальним чином зараз інтерес до нього більший, що спричинене агресивно-популістичною манерою ведення кампанії Дональдом Трампом. Ось вже і New York Times, і інші видання припускають, що Манафорт отримував в Україні гонорари з "чорної каси" регіоналів і підозрюють його в інших гріхах.

Але головна проблема полягає в іншому: президентська кампанія в США створює всередині нашої держави низку ілюзій. Зокрема, щодо того, що українська тема може стати однією з провідних у політичних змаганнях за океаном. Проте це не так, і річ тут не у Манафорті, а у тому місці, яке Україна посідає в ієрархії зовнішньополітичних інтересів США. Наша держава може претендувати хіба що на підвищену увагу в разі ескалації конфлікту на Донбасі. Суперечливі заяви Трампа навряд чи можуть претендувати на заявку про зміни у політиці щодо України. Швидше, вони здатні спричинити інший ефект — започаткувати експертну дискусію в Штатах про доцільність підтримки однієї з найбільших країн Європи, яка пов'язана з Вашингтоном відносинами стратегічного партнерства.

Маю сумніви, що Пол Манафорт продовжить роботу в Україні. Після участі у кампанії Трампа, незалежно від результату президентських перегонів, у нього не бракуватиме замовників з різних частин світу. Тому повернення політтехнолога до Києва, де у нього залишився офіс на вулиці Софіївській, навряд чи варто очікувати.

фото: currenttime.tv

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред