Антін Мухарський: Пушкін? На х*р! Ахматова? На х*р! Достоєвський? У дупу! У нас є свої!

"Ми надто толерантні до всього російського. Нам треба цю толерантність прибирати і, вибачайте, радикалізуватися — щоб вижити в цьому світі", — зазначив Мухарський.

Антін Мухарський

На сайті "Главред" відбувся чат із письменником, актором, співаком, телеведучим Антіном Мухарським, також відомим під псевдонімом Орест Лютий. Спілкуючись із читачами, він розповів, як складається його життя за кордоном, як сприймають його творчість українці, що мешкають по всьому світу, як змінилося його ставлення до тих подій, що відбуваються в країні, за час життя в європейських країнах, як сьогодні за кордоном сприймають українців, а також за яких умов він повернеться до України. Крім того, Антін розповів, чому вважає український політикум "збіговиськом деградантів", як потрібно обмежити виборче право українців і чому, чим заважає "синдром перекотиполя", який залишився в українців з радянських часів, який принцип, що активно застосовується Росією, слід реалізовувати й Україні, у чому полягає особливість менталітету мешканців Донбасу, які п'ять різновидів українців нині проживають на території нашої країни, а також за яких умов ми ризикуємо отримати кордон України з Росією, який буде проходити по Дніпру.

Подаємо стенограму чату з Антіном Мухарським.

Kora:Як ви облаштувалися за кордоном? Які враження від перших місяців життя там? Наскільки комфортніше, ніж в України, суто з побутової точки зору?

Антін Мухарський: В перші три місяці мого перебування за кордоном я був у друзів. Це була Греція, Майорка і Туреччина.

Перші враження — дуже приємні. Тут ти одразу отримуєш величезний позитив просто від спілкування з людьми. Це одразу впадає в очі — абсолютно позитивний настрій усіх людей, які з тобою спілкуються, яких ти бачиш у магазинах, на вулицях, у транспорті. Немає жодного похмурого обличчя, заклопотаного, знервованого, агресивного. Які, на жаль, досить часто бачиш у Києві.

Середземномор'я — це зона тотального позитиву, добра і здоров'я.

Перебуваючи за кордоном, я нарешті влаштував свій графік так, що можу прокидатися в певний час, довго снідати… Я вважаю, що щасливі люди, які відбулися, мають довго снідати: довго сидіти з коханою людиною, гортаючи пресу, спілкуючись про життя і п'ючи каву. Для мене довгі сніданки — це ознака щастя.

Kalinka:Якщо це не є таємницею, то в якій країні ви живете? Чи ви постійно переїжджаєте з однієї країни в іншу?

Антін Мухарський: Зараз я знаходжуся у Туреччині. Ми тут знімаємо житло. Думаю, до кінця літа будемо тут — до вересня, коли ми плануємо приїхати на Львівський форум. Тобто зараз ми у Туреччині, потім будуть півтора місяці гастролей Америкою і Канадою, а потім — до Києва.

А до того ми постійно переїжджали з однієї країни в іншу. Навіть на Фейсбук сторінці змінив плашку: назва моєї нинішньої діяльності — мандрівний митець.

Я поставив собі за мету за найближчий рік-два відвідати якомога більшу кількість українців у світі, побувати в США та, можливо, навіть у Південній Америці, також дуже хотілося б дістатися і до Австралії, де багато наших людей. Тобто переді мною зараз завдання — помандрувати світом зі своїми творчими проектами: літературними читаннями, виступами Ореста Лютого, спілкуванням із читачами-слухачами і т.д.

Антін Мухарський

Bonapart:Розкажіть, як вам твориться і працюється за кордоном? Чи є закордоном попит на творчість Антіна Мухарського чи Ореста Лютого? І як сприймає закордонний глядач український культурний продукт?

Антін Мухарський: Йдеться виключно про українського глядача закордоном. Тому що все, що я роблю, стосується України, це для українців, а головне — це робиться для ідентифікації українців як українців.

Ми живемо в такому світі, де поняття українства дуже розмите. Наприклад, у Чикаго чи Нью-Йорку часто доводиться чути, що там багато людей із України. Але вони не є українцями. Так само і в Україні: багато людей, які живуть в Україні, але не є українцями — вони є росіянами або русифікованими, або радянського штибу людьми тощо.

Тому я підкреслюю: моя творчість — виключно для тих людей, хто цікавиться сучасним контекстом України, замислюються над пасіонарними питаннями, які постають перед модерними українцями: "де ми знаходимося?", "куди нам рухатись?", "на чому нам базувати свою само ідентичність?" і т.д. Моя творчість — для українців, які борються, щодня переживаючи та вболіваючи за Україну, щодня роблячи щось для України. Я вважаю це, якщо це не надто пафосно звучить, місією: підтримувати, розраджувати, давати надію, а головне — усміхатися разом із українцями. Боротися усміхаючись — це основний концепт моєї діяльності.

Ponka: Перепрошую за нетактичне питання. А як ви заробляєте собі на життя за кордоном? Адже це недешеве задоволення...

Антін Мухарський: Я здаю нерухомість у Києві. У мене лишилася велика квартира, яку я прийняв рішення здавати. Ці гроші покривають мої витрати аліментного характеру та витрати, пов'язані з різними побутовими речами. Але у мене є ще Фейсбук сторінка і сайт... Це таке підживлення, яке дозволяє мені триматися на плаву. Плюс — іноді трапляються концерти, коли українці запрошують мене виступити перед своїми друзями, дати невеличкі концерти-квартирники.

Загалом я не потребую зайвих витрат. Я зараз випрацював у собі звичку до більш аскетичного способу життя: пара майок, пара якихось трусів, пара шортів, зубна щітка, паспорт і ноутбук — це те, що дозволяє мені почуватися вільно, не обтяжуючи себе зайвими матеріальними штуковинами. Багато хто так не вміє, а я навчився. Дуже важливий аскетизм у побуті.

danylo_kruk:Чи змінило тривале перебування закордоном ваше ставлення або оцінку якихось подій чи процесів в Україні? Чи можете сказати, що переоцінили якісь речі, на якісь подивилися під іншим кутом? Чи всі дії влади, начебто спрямовані на закінчення війни та відновлення територіальної цілісності України, виглядають логічними, адекватними, достатніми та правильними?

Антін Мухарський: Що змінилося, і що я зрозумів? Ми не любимо і не цінимо свою країну і своїх співгромадян. На жаль, цей радянський синдром іронії, зубоскальства, нелюбові до того місця, де ти живеш, постійного відчуття, що десь краще, є нашою ментальною вадою.

Переважна більшість території України була витолочена за часів Радянського Союзу: у людях вбивали любов до землі і своєї домівки, найбільш активних — висилали, розстрілювали або якось інакше знищували. І цей "синдром перекотиполя" залишився у нас.

Ми не вміємо цінувати своїх митців. Коли ти приїздиш до Іспанії, ти бачиш величезну кількість музичних каналів, по яких показують виключно іспанську музику — і народну, і поп, і рок тощо. Там ти бачиш, наскільки обережно і з любов'ю народ та уряди цих країн ставляться до опіки та підтримки своєї культури.

У нас, на жаль, цього немає. Ми ще не навчилися розуміти, що саме мова, яка звучить з усіх публічних точок (телевізора, радіо, вивісок тощо), маркує Україну як Україну. Бо, коли ти бачиш вивіски російською, ти розумієш, що це — Росія.

Мова — це єдиний маркер, який може окреслити ареал існування тієї чи іншої нації, того чи іншого народу.

А ще хочу зазначити, що у Києві більше Європи, ніж у тих же Афінах. Афіни через потік мігрантів, через кризу в Греції набагато брудніші й деструктивніші. Ти бачиш там на вулицях просто натовпи люмпенів, маргіналів. У Києві такого немає. У нас гарне буржуазне місто.

А Львів — це кулінарна туристична столиця світу, бо такої кількості ресторанів, такої кількості недорогої якісної їжі ти не зустрінеш ніде в світі. Заявляю про це категорично і принципово, із розумінням справи, бо стикаюся із багатьма кулінарними культурами.

В Америці це взагалі чорті шо, це тотальний фастфуд із невеличкими елементами "лакшері" та стейків. Стейки — це те, що є справді смачного в Америці. Все інше — просто якийсь непотріб.

Так само і в основних столицях світу. Вони теж так роблять, обслуговуючи туристичні потоки. Йдеться про той же Рим, Париж… Там складно знайти щось смачне і корисне. Тому Львів — це європейська і світова столиця кулінарії.

Друга частина питання… На жаль, наші "партія і правітєльство" не всемогутні. Нам би дуже хотілося, щоб хтось стукнув кулаком і сказав: "Еге-гей, вперед, на Донецьк! А, може, ще й до Ростова-на-Дону дійдемо". Ні. Ми маємо справу з довгою перспективою можливого визволення територій. І я насправді поки що не бачу якихось позитивних моментів і перспектив у тому, щоб Донецьк і Луганськ повернути, тому що відбулися ментальні зрушення в структурі українського населення, і на певних територіях "совок" переміг Україну. "Совок" — як агресивна, консервативна та мортальна традиція імперії. Видалити це з голів — основне завдання. Але "партія і правітєльство" займаються зброєю, армією (і це теж дуже важливо), але при цьому не робить жодних кроків по українізації цих територій, які номінально є Україною, але по суті нею не являються. Потрібна українізація, щоб люди відчували себе в українському полі, щоб лунала українська мова, українська пісня.

Інколи наводжу такий приклад. Уявіть собі ресторан, де сидять люди. Хтось постійно підходить і замовляє музику: шансон, Грігорій Лєпс, Міхаіл Круг. І сидять українці, які періодично підходять і просять: "А поставте нам ВВ!". А їм відповідають: "Знаете что, ребята, посидите пока в стороночке". І весь зал розуміє, хто замовляє музику.

Так от, музику в нашій країні і досі замовляє "русскоязичноє насєлєніє" через своїх адептів, які сидять на радіостанціях, телевізійних каналах і т.д. та тихенько саботують виконання закону про квоти на українську музику.

Безумовно, української музики стало звучати більше. Але "партія і правітєльство" майже нічого не роблять у гуманітарному контексті, щоб напрацьовувати новий гуманітарний продукт, який буде цікавий великим верствам населення. Дуже мало робиться в кіно. Розроблено проект, який взагалі не розглядається — про меценатство, коли приватні особи могли б підтримувати, наприклад, митців українського спрямування. Зроблені якісь зрушення в галузі книги, але цього недостатньо. Тобто немає механізмів державної підтримки дійсно потрібних актуальних та цікавих мистецьких проектів.

…Я розмірковую з точки зору людини, яка працює на культурному фронті. І мені, як "бійцю культурного фронту", не вистачає державного розуміння важливості цих інструментів.

Адже танки не заходять на територію, де спершу не промито мізки населенню. До танків приходить Філіп Кіркоров, група "Любе", Грігорій Лєпс, а потім — Гіркін з автоматом. І він каже: "Тут — русская земля. Тут русские песни поют".

Цей принцип "спершу промивка мізків, потім — танки" Росією відпрацьований добре. І він діє. Так само, дзеркально, слід діяти й Україні. Тобто спочатку потрібно українізувати людей, давати їм надію і можливості розкрити себе, роботу, зрештою, давати якусь соціалку — над цим теж треба працювати. А вже потім, заручившись підтримкою цього населення, можна буде потрохи звільняти території.

Але це складні процеси, з якими Україна в модерній історії стикається вперше. І швидкими вони не будуть. Ніякого силового сценарію, мені здається, не буде. Це — в'язка довга позиційна й окопна війна на довгі десятиліття.

Антін Мухарський

ErwinDuster: Скажіть відверто, чи виникає туга за Україною, сум за Батьківщиною, про який писали поети, які з тих чи інших обставин були змушені жити на чужині? Чи це, як у стосунках із жінкою — потрібно деякий час один від одного відпочити?)) Чого більше за все з того, що у вас було в Україні, не вистачає вам зараз? Не виникає спокуси залишитися на ПМЖ за кордоном?

Антін Мухарський: Почну з кінця… Бажання поїхати в іншу країну на постійне місце проживання не виникає.

Що стосується туги за Україною, то такого у мене теж немає. Бо я в Україну в'їзний і виїзний, і близько 20-ти днів нещодавно провів в Україні. Я зустрівся зі своїми друзями, пожив у батьків, з'їздив до себе на дачу… Я приїхав — і наче все окей. Не був в Україні приблизно сто днів.

А такого, щоб я поїхав і тужно сиджу, п'ю горілку, пускаючи скупу сльозу, немає. Все стоїть на своїх місцях, усе лишається.

Насправді я трошечки втомився від того пресингу і негативу, який розкручують і виливають про мене промосковські ЗМІ, керуючись вказівками міністра юстиції та ошалілих жінок, які створюють наклепи. Мені треба відпочити від того агресивного поля, яке утворилося довкола моєї персони через наші сімейні розбірки з моєю колишньою дружиною, та зосередитися на творчості (це основна мета того, що я поїхав). Плюс — всім цим покидькам із Міністерства юстиції, які розганяють інформацію про те, що я — боржник-аліментник, а всякі "комсомольські правди", "сегодня", "газети вєсті" все це розносять, хочеться довести, що я сплатив своїм дітям усі необхідні суми, понад 1 мільйон 200 тисяч гривень аліментів, залишив їм квартиру, будинок, залишив їхній мамі машини, а мамі все мало і мало. Ну, ок, що ж я можу зробити.

Будемо якось ці питання вирішувати. На жаль, у судовому порядку. Я неодноразово пропонував дамам мир, але дами, заручившись підтримкою Міністерства юстиції зараз "на коні", несуться вперед. Куди несуться — чорт їх знає. Та вони несуться вперед, розуміючи, що за їхніми спинами сам міністр юстиції Петренко — під…с та покидьок.

А з моєю нинішньою дружиною прекрасні стосунки. Нещодавно я виїжджав на гастролі, тож ми тиждень не бачилися. Після того тижня я приїхав і сказав: "Знаєте що, Лізо, я не хочу більше нікуди їздити без вас. Ми будемо всюди подорожувати разом". У мене зараз такий період, коли я з дружиною, коханою жінкою намагаюся весь час проводити разом і не розлучатися. 

Антін та його дружина Єлизавета

Анатолій Розенко:Виходячи з вашого досвіду життя в Європі, поділіться вашими висновками, Україна — це Європа, і наскільки ми далекі від європейського способу життя?

Антін Мухарський: Україна — це місцями Європа. Європа — це, передусім, дороги. Коли ти перетинаєш кордон України, одразу починається гарна дорога. Коли в Україні зроблять гарні дороги, це і буде Європа. Але, окрім того, Європа — це і чисті туалети. Так от, коли чисті туалети з'являться в Україні вздовж доріг, це також буде Європа. Це щодо зовнішніх ознак. А, крім того, Європа — це посмішки та доброзичливість на обличчях людей. Десь в Україні є ці посмішки і доброзичливість, десь у нас є і дороги…

А далі — це права людини, державна опіка над медициною, освітою і армією. На мою думку, про армію турбуватися не треба, бо Європа – це все фактично НАТО. Тому Україна буде Європою, коли ми вступимо до НАТО, зробимо дороги, припинимо гидити мимо унітазів у туалетах, будемо чистити зуби, робити зарядку та станемо доброзичливими одне до одного. І обов'язково потрібно читати книжки. Замість того, щоб дивитися телевізор, справжні європейці в гарних країнах читають книжки, відвідують музичні концерти та ходять на художні виставки. А поки ми дивимося телевізор і витрачаємо час на гиркання одне з одним, у нас, на жаль, буде сіра буферна зона.   

polit_ua:Що знають із чим асоціюють Україну за кордоном? З якими стереотипами стикалися за час перебування за кордоном?

Антін Мухарський: Якраз той роман, який я зараз пишу, називається "I am not Russia". Він стосується проблеми ідентифікації українців як українців. Коли раніше у мене запитували за кордоном, звідки я, я казав: "I am from Ukraine". "Oh, Ukraine! Ukraine is Russia". "No, — казав я. — Ukraine is not Russia. I'm not Russian. I'm Ukrainian, because ми маємо іншу мову, іншу історію, інший менталітет". І досі закордоном запитують: "А в чому різниця між росіянами та українцями?".

Наприклад, у Туреччині я займаюся в спортивному залі, намагаюся щовечора приділити час спортивним вправам. До мене нещодавно підходить чувак, турок, і каже: "Добрый вечер". Кажу: "Вітаю!". Він — знову: "Здравствуйте!". Відповідаю: "Доброго вечора! Вітаю!". Він тоді запитує: "Ты — украинец?". Кажу, що так. "Так у меня жена — украинка! Она из Харькова, и она говорит "добрый вечер" и "здравствуйте"!". Кажу: "Она у вас не совсем украинка тогда. Она — русскоязычная украинка". Він здивовано запитує: "А что, это два разных языка — украинский и русский?". Тобто він вперше, чуєте, вперше, а дядьку вже років 40, почув про те, що українці мають іншу мову, хоча у нього дружина з Харкова.

От такий стереотип про українців як росіян, або недоросіян, які наче і українці, але розмовляють російською, існує. Іноземці не можуть зрозуміти відмінності, а ми, на жаль, не даємо їм цього зробити. Коли нам кажуть "Эй, друг!", ми їх не виправляємо, кажучи: "Я тобі не "друг", а хлопець", що не "Здравствуйте! Добро пожаловать", а "Вітаю! Ласкаво просимо".

Нам потрібно вчити іноземців ідентифікувати українців саме завдяки мові. А так, існує сприйняття: "Russia, Ukraine… Да какая разница! Все равно!". І наші українці, які тут є, приїхали з Західної України, коли турки до них звертаються російською, переходять на російську. То краще нехай переходять або на англійську, або залишаються у своєму мовному полі, як поляки. Поляки не переходять на російську, а намагаються або німецькою, або англійською, або іншою мовою домовитися з ними про якісь там позиції.

Тому ця наша мовна нестійкість є досить стереотипною для поведінки українців у зовнішніх просторах. Я зараз над цим активно працюю. Зокрема, коли зі мною вітаються "здравствуйте", я кажу "вітаю", ну, і "слава Україні". Тому багато хто в Греції вже навчився казати "Слава Україні!". У ресторанах це вже звучить.

Dinka:Яка ймовірність, що найближчим часом ви повернетеся в Україну? За яких умов це стане можливим?

Антін Мухарський: Я повернуся в Україну у вересні. Маю пропозицію одного телевізійного проекту. Можливо, він вийде у жовтні.

Я не відірваний від України. Просто зараз вирішив трошки побути в інших світах і подивитися зі сторони на все, почистити свою карму, емоції, почуття і думки завдяки цьому. Але я не планую залишати Україну. Повернуся, коли трапиться така нагода.

Зараз через суди, які тягнуться в Україні, я, наприклад, не можу нормально займатися бізнесом. У мене свого часу була здоровенна агенція, яка займалася організацією корпоративів, концертів і т.д. Але через усі наші розборки рахунки було заарештовано ще в 2014 році, і я досі не можу нормально працювати. Тобто мене позбавляють в Україні засобів для існування. Суди тягнуться роками, я не можу отримати жодного рішення… Доки я не повісив труси на Оболонський суд, там чотири роки лежала моя справа. І тільки як я повісив на суд труси, одразу справа зрушила з місця. То що, мені бігати й вішати труси на всі суди? Я цього робити не буду.

Єдине, чого я хочу — справедливості, норм, які дотримуються в цивілізованому суспільстві. У нас суди — це абсолютний пережиток "совка" жлобсько-українського типу. Ці нахабні судді з пітними рилами, відразливі й нахабні, коли від одного спілкування з ними тебе воротить…

Отже, якщо вирішиться питання з судами, вони закінчаться, то я повернуся в Україну.

Антін Мухарський

journ_:Антіне, ви під час програми Рандеву залишали повідомлення міністрові Петренку. Чи був якийсь фідбек, якась реакція і відповідь від нього? Сил вам у цій боротьбі. Тримайтеся!

Антін Мухарський: Не було.

Varvara: Антіне, ви не шкодуєте про те, що зробили ваші суперечки з колишньою дружиною публічними? Чи спілкуєтеся зараз зі своїми дітьми?

Антін Мухарський: Я намагався три роки все це не розголошувати. Тобто з мого боку не було жодних заяв, полоскання імені. Але, коли моя колишня дружина в минулому році пішла працювати на канал "Прямий" і майже 90% своєї діяльності присвічувала тому, що публічно полоскала наші стосунки і моє ім'я, користуючись ресурсом цілого телевізійного каналу, тільки тоді прийняв рішення, що мені треба якось спростовувати ту брехню і наклепи, які поширювалися завдяки тому, що канал надавав їй таку можливість публічно говорити про це в форматі різних програм і ток-шоу.

А так, тривалий час я намагався тримати нейтралітет. Мої юристи казали не робити публічних заяв — мовляв, це її вибір, її бажання, нехай робить. Але після трьох років, коли ці наклепи і брехня стали лунати настільки масовано і цілеспрямовано, вони сказали: "Вибачайте, але нам треба теж якось долучатися, тому що ми не можемо просто мовчати і чекати судів, які не зрозуміло коли будуть". Тому було прийнято відповідне рішення, і я почав виступати з певними окремим заявами.

Моя перша заява була в червні минулого року — це був відкритий лист до юристів пані Єгорової з проханням сісти за стіл переговорів, закінчити все це. Таких листів було чотири. З того боку я не отримав жодної відповіді.

Повторюю: дамам не потрібен мир — дамам потрібна війна. А якщо їм потрібна війна, вони її отримають.

Leleka:У мережі у багатьох викликало обурення опитування глядачів під час телепрограми, коли ви були на ефірі у Пояркова… Чия це була ідея? І що ви самі думаєте про неї? Чи не занадто це?

Антін Мухарський: Я був гостем програми "Поярков News". Формат програми був мені незрозумілим, бо я не бачив її до того. Ми з Сергієм Поярковим зустрілися на "Книжковому арсеналі", і він сказав: "Приходь до мене в гості". Я прийшов до нього в гості.

Питання, яке було поставлено в ефірі, було для мене абсолютно несподіваним. Більше того, я дістав свій мобільний телефон і проголосував за Сніжану Єгорову, тому що мені теж здалося, що це звучить якось некоректно.

Потім Поярков відповів людям, які запитували — як так можна. Відповів він, на мою думку, абсолютно правильно і гідно. Він сказав: "Слухайте, чому іншим можна влаштовувати телевізійне кілерство, вбиваючи людей у своїх програмах наклепами і брехнею, а коли подібним чином вчинили по відношенню до них, вони заскавуліли. Чому те, що можна їм, не можна іншим?".

Був іще момент про журналістську етику. Пояркова запитували, чому обговорювалися і розбиралися дії якоїсь людини, якщо вона не присутня на ефірі. Окей, у мене запитання: а чому моє ім'я полощуть всюди, не запрошуючи мене на подібні ефіри, щоб я мав змогу відповісти і повідати свою точку зору на цю проблематику?

Тому все це "крокодилячі сльози", які ллються роками в українських ЗМІ, які абсолютно гламуризувалися і бульваризувалися. На своїй практиці стикався з тим, що багато каналів упродовж минулих трьох років робили величезні розлогі інтерв'ю з моєю колишньою дружиною. Я думав, що це можна якось припинити, домовившись про те, що не треба "мочити".

Навіщо ти, матір моїх дітей, робиш це? Я не знаю, що знаходиться в головах у цих жінок. Я не знаю, що знаходиться в голові у Окунської, яка налаштовує дитину проти свого батька. Я не знаю, що робиться в голові у інших жінок, які не дають батькам бачити своїх дітей. Я не знаю, що робиться в суспільстві, і які інституції працюють для того, щоб усіляко захищати подібних жінок, відбираючи у батьків, які, згідно з Конституцією, мають таке же право бачити своїх дітей.

Немає жодної відповіді на ці питання. Держава їх не дає.

Батько в цій країні — абсолютно безправна істота.

Zetta:Антіне, ваші враження від Книжкового арсеналу? Що здивувало, розчарувало, сподобалося? Як сприйняли співвітчизники мандрівного митця?

Антін Мухарський: У мене був один день для того, щоб пройтися по "Арсеналу". Це був вечір неділі, тому що всі попередні дні я сидів на своєму стенді і спілкувався з читачами, яких було дуже і дуже багато, і це мене неймовірно тішило. Люди читають книжки, люди приходять, люди цікавляться моментами, які описані в моїх творах, інколи цитують їх напам'ять…

Загалом, для письменників і видавців "Арсенал" і Львівський форум — це як Новий рік, Різдво та Великдень для дітей. Тобто це такі події, на які чекаєш цілий рік, а потім насолоджуєшся кожним моментом.

Що мене потішило? Кількість народу.

Що мене дещо насторожило? Те, що з'явилася величезна кількість перекладних видань, у результаті чого дещо змістився акцент з українських письменників на якісь видавничі бізнес-проекти. Тобто зараз за копійки викуповують західні бестселери 10-15-річної давнини, перекладають їх і видають. Таким чином, зміщується акцент на якусь "жвачку", яка вже віджована в цивілізованому суспільстві.

Мені все-таки хотілося б, щоб більше уваги приділялося українським авторам, бо класики — серед нас. Мені хотілося б, щоб більше виступав Юрій Винничук, Василь Шкляр, Володимир Лис, щоб більше було Забужко і Андруховича, щоб молоді автори отримували більше майданчиків для спілкування і популяризації своєї творчості. Тому що, якщо ми не аплодуємо і не підносимо своїх митців, а запрошуємо митців "третього ешелону" з Польщі, Бельгії тощо та, як папуаси, вклоняємося навіть гіршим за якістю митцям, ніж у нас, це мене дратує і розчаровує. От справді, до нас приїжджають якісь європейські маргінали, а організатори розчепірюють пальці та кажуть, що це — круті митці. Але, почитавши їх, ознайомившись із їхніми біографіями, розумієш, що це як не другий, то "третій ешелон".

Коли у нас виникають проблеми з наданням мистецьких майданчиків Братам Капрановим або видавництву "Люта справа", або іншим інституціям, які намагаються підтримувати українських митців, то виникає зневага до організаторів, які уподібнюються папуасам, які чекають когось із Португалії, Іспанії чи Латинської Америки, співаючи їм осанни лише тому, що вони звідкись з-за кордону.

Ні, українських митців треба тут робити супер-крутими та віддавати їм левову частку всього, передусім — уваги. 

Антін Мухарський

Dinka:Про що буде ваш новий роман "I am not Russia"?

Антін Мухарський: Це — роман про диявола. :) Диявол приходить в образі спритного західного продюсера до молодої людини, прототипом якої є я, тобто це автобіографічний роман. Події відбуваються у 1996 році в Единбурзі, куди ми їздили з виставою за твором Достоєвського "Злочин та кара" на фестиваль. В Единбурзі зі мною дійсно трапилася історія, яка покладена в основу цього роману: місцевий продюсер хотів спокусити мене різними благами, розповідаючи про принади вільного життя, космополітичного простору і т.д. Ця звичайна історія переросла в літературний сюжет — розширений, більш метафоричний.

Це — друга частина трилогії. Перша — написана в 1994 році і називається роман "Доба. Сповідь молодого бандерівця", третя — написана в 2015 році і називається "Розрив. Як я став "націонал-фашистом", покинув дружину та сімох дітей". Друга частина — "I am not Russia" розповідає про те, як герой першої частини, розчарувавшись в Україні та українцях, вирушає за кордон, щоб залишитися там, але не знаходить на Заході того, чого він чекав і про що марив, не будучи знайомим із Заходом безпосередньо. Не в примарних думках про те, яке воно, життя за кордоном. А коли він стикається з цією реальністю, він розуміє, що треба повертатися до України, будувати там своє життя, розбудовувати свою державу і свою країну. Саме таким є задум цієї трилогії.

Якраз зараз дописується друга частина.

Vitalina:Коли плануєте презентувати новий роман "IamnotRussia"?

Антін Мухарський: У Львові, на Львівському форумі.

Lika:Наскільки я знаю, ваша книга "Національна ідея модерної України" містить у собі 30 інтерв'ю з видатними українцями. На жаль, ще не було змоги ознайомитися… Скажіть, а за яким принципом ви обирали "видатних українців", хто серед них опинився і відповідає вашим критеріям?

Антін Мухарський: Ми обирали людей, які вже є метрами, лідерами громадської думки і моральними авторитетами. Серед них — філософ, лінгвіст, видатний український дисидент Іван Дзюба, також дисидент, людина, яка стояла біля витоків української державності Левко Лук'яненко… Серед такого рівня авторитетів я б виокремив Аду Миколаївну Роговцеву, видатну актрису, з якою маю честь жити в один час і грати на одній сцені, а також Василя Шкляра. Серед людей, чия думка мені цікава, які творять контекст сучасної української літератури — Юрій Андрухович, Юрко Винничук, Олександр Ірванець, Іван Малкович, Лесь Подерев'янський. А, крім того, Олег Скрипка, Влад Троїцький. Є люди, які представляють інколи контраверсійні думки щодо розвитку України, з ким цікаво поспілкуватися та відстежувати у подальшому їхні трансформації у соціумі та просторі. Борис Херсонський, Семен Глузман — це теж дисиденти, поети. Мені дуже цікаво було почути думку Романа Балаяна. Плюс є й інтерв'ю з Сергієм Дацюком та Олегом Покальчуком — це соціофілософи, які на науковому рівні відстежують події, що розгортаються в Україні.

Книга "Національна ідея модерної України" — це мозаїчна історія, яка ставила перед собою на меті, передусім, можливість із перших вуст почути думки, які цікавлять мене самого. Я намагався для себе, перш за все, відшукати відповідь на питання: що таке Україна, куди нам рухатися, де ми знаходимося, на чому нам слід будувати свою ідентичність.

В результаті дістався думки, що Україна — це плахта, дуже строката, дуже розрізнена, поділена на шматочки і кавалки, але нас "зшиває" як українців, по-перше, мова (мова – це перший фактор, який ідентифікує нас як українців), по-друге, воля (воля як категорія свободи і як категорія свідомого зусилля).

Ми, на відміну від росіян, які люблять ходити строєм і визнають царя, все-таки є крайніми індивідуалістами, і наша особиста думка та наша особиста воля домінують над константою патерналізму та колективізму, які присутні і є домінуючими у Московщині. Ми — не колективне стадо. Ми – угруповання індивідуалістів.

У Росії кажуть, що один у полі – не воїн. А в Україні кажуть, що і один у полі — воїн. Саме тут основна ментальна відмінність.

Антін Мухарський

Booklia:Чимало наших "дорослих письменників" рано чи пізно вдавалися до експерименту – пробували себе й у якості дитячих авторів, писали для дітей. А вас немає таких планів? Справді цікаво було б, як би виглядала література для дітей від Ореста Лютого або Антіна Мухарського.

Антін Мухарський: У 2004 році у видавництві "Зелений пес" вийшла моя дитяча книга "Легенда про заврика", але я її перевидав у 2015 році під назвою "Легенда про квітозавра". Це — моя перша дитяча книжка і, сподіваюся, не остання. Маю надію, що, докінчивши роман і записавши новий альбом, які стоять у черзі на реалізацію творчих проектів, я все ж таки доберуся до давно задуманої дитячої книжки про кістяка Костю — є у мене такий герой, персонаж. Це такий чорнобильський "шкелет", кістяк, з яким трапляються різні цікаві пригоди. Дуже хочу закінчити цей проект. Може, в наступному році вийде… 

Lika:Антіне, як зараз складається з акторством? Чи пропонують якісь ролі? Всі говорять, що зараз українське кіно переживає непогані часи і починає розвиватися – ви як актор відчуваєте це? Що з останніх кіноробіт вас приємно вразило?

Антін Мухарський: У зв'язку з такою активною інформаційною кампанією про те, що Антін Мухарський поїхав з України, я дзвінків від продюсерів не отримую. Вони теж читають газети і слухають краєм вуха новини, тому, коли заходить мова про Мухарського, кажуть: "Так його ж нема в країні! А, нема… Ну, й нема. Поїхав, то й поїхав".

Тож важко бути актором, коли ти не знаходишся в країні.

Dinara:Якось ви обмовилися, що наступна роль після Гарі Короля у "Співачці" буде англомовною, тобто персонаж говоритиме англійською. Про яку роль йшлося? І чи можна вас побачити в ній вже?

Антін Мухарський: Ні, не можна. Через мій від'їзд не склалися стосунки з колективом, де я мав грати таку роль.

Андрій Белей:Скажіть, будь ласка, коли ви знову працюватимете на ICTV у "Секретному фронті"?

Антін Мухарський: Ой… Не знаю. Ніколи не кажи "ніколи". Але я не маю відповіді на це питання. Зараз таких планів немає.

Marichka:Розкажіть, як виникла ідея створення вашого нового диску романтично-еротичних пісень "Рожеві вуса", в чому його "фішка", як над ним працювалося? Задоволені результатом?

Антін Мухарський: "Фішка" в тому, що пісні я пишу давно. Я є продуктом українізації. Я був російськомовний киянин, а став українцем саме завдяки тому, що в моєму житті з'явилися "Брати Гадюкіни", Сестричка Віка, Андрій Миколайчук та перша "Червона Рута", яка породила цілу плеяду українських модерних виконавців. Також хочу згадати і "Кому вниз", і "Мертвого півня", і "Плач Єремії", і хлопців із Харкова "ТНМК". Крім того, було багато гуртів, які зараз вже "притрушені попелом": "Жаба в дирижаблі", "Нічлава", які співали "Вставай, сонце"… Словом, купа музики початку 90-х.

Саме тоді я і почав писати пісні, які навіть записував і приносив на FM-станції у 2000-і роки. Але всюди на FM-станціях мені казали: "Чувак, украинская музыка, украиноязычная, вообще не котируется. Напиши что-то русскоязычное. Давай что-то на русском. На хера эта украинская мова, кому она нужна — она уже отжила свое. До свидания". Це казали прямим текстом: "украинские песни никому не интересны и никому не нужны".

Але я все одно продовжував потрошечку писати в жанрі любовно-іронічної поезії на кшталт "Братів Гадюкіних". Дуже люблю їхні пісні "Жовті стрічки", "Роксолана". Тобто такі романтично-еротичні балади потрохи накопичувалися-накопичувалися в шухляді мого письмового столу. І тепер я зрозумів, що нарешті прийшов час видати їх окремим альбомом і, за своїм життєвим принципом, довести справу до кінця. От я і доводжу цю справу до кінця і дуже цьому радію, тому що багато пісень, які я зараз переслуховую, сколихують в мені далекі спогади про те, коли я був молодшим, закоханішим, можливо, трохи романтичнішим, ніж зараз, трохи наївнішим… Але це моє життя, my life або, як співав Френк Сінатра, my way. Я щасливий, ці пісні мене дуже тішать. Дуже люблю цей альбом і ці пісні.

Liam:Альбом "Рожеві вуса" містить пісенний матеріал, написаний ще у 90-х. Чому саме про 90-і?У 90-х було цікавіше, а сучасність не надихає?) Який, до речі, ваш найяскравіший спогад про 90-і, і чи погоджуєтеся ви з тими, хто каже, що багато в чому Україна зараз повертається в ті буремні роки?

Антін Мухарський: Кожна людина, яка наближається до 50-річного рубежа, має право на ностальгію, погодьтеся. І ця ностальгія вже стає світлою — "пєчаль моя свєтла". Хоча 90-і були жахливим часом, коли ми заробляли копійки, бігали і так далі. Не хочу занурюватися в усю цю естетику, але просто повторюся: тоді ми були молодшими, саме тоді закладалися базові основи світосприйняття, яке нами керує зараз, вже у дорослому віці. Якісь приємні спогади та ностальгічні нотки теж містяться в тих часах, не більше й не менше. Я не ідеалізую 90-і, які для нашої країни були роками, коли народжувався олігархічний клан, капітали, прийшли Кучма з Табачником. Для держави це були найбільш проблемні роки. Саме тоді закладалася ця корумпована олігархічна система. Але, з точки зору, музичних, літературних, театральних новацій, все було інакше…

Найяскравіший спогад із 90-х… Є таке містечко Затока. В Кароліно-Бугазі в моєї тещі була дача. Був десь 1994 рік. Я зайшов на ринок у Затоці. А Затока — абсолютно русифіковане містечко, одеський говорок… І на цьому ринку раптом звучить Миколайчук: "Скінчилось кохання, скінчилося все. Заглядає сонце у вікна осель". І тьотки так смішно тішаться: "Яка пєсня хароша!". Там був ларьок, де якийсь чувак постійно ставив як не "Братів Гадюкіних", так україномовну Таїсію Повалій, Білик з її "Цей дощ надовго…".

Це таке враження! Я ходив на ринок у Затоці слухати українську музику. І весь народ її слухав і тішився.

А потім, у 1995-1996 роках, я приїхав — уже звучав "Владімірскій централ", "А бєлий лєбєдь на пруду…". Тобто російський шансон вбив українську поп- і рок-музику. Це правда.

Але роки українського відродження справді були — 1992, 1993, 1994-й… Я дуже з цього тішився. Мені здавалося, що Україна перемогла, якщо в Одеській області, в Затоці, у туристичній оазі "гопоти", де піво, сємкі, всє дєла, слухають українську музику. Значить, зрушення були правильними.

Але, як виявилося, Росія не втратила свій шанс зачистити від української музики наш простір своєю попсою і шансоном.

Проте такий спогад лишився… Це був такий іржавий ларьок, де продавалися касети. І на касетах там можна було купити і Ірину Білик, і Сестричку Віку, і ще купу-купу української музики. 

Антін Мухарський

Paulinka:Розкажіть про свій задум — проект "Маршрутка на Волноваху". Що це буде? Коли презентуватимете? І коли плануються ваші найближчі виступи у Києві? Бо "Арсенал" і ваш приїзд з цієї нагоди був як "мімольотноє відєніє". :)

Антін Мухарський: "Маршрутка на Воноваху" це буде гостросоціальний проект віршованих балад. Це не буде музика в прямому сенсі цього слова — це буде начитка тексту, літературно-музичні композиції.

Якщо все складеться добре, Бог дасть мені сили, наснагу і можливість це зробити, я планував би прем'єру на 1 лютого наступного року, коли Орест Лютий святкує свій день народження.

Щодо концертів, то зараз плануються виступи на 12 і 16 вересня у "Докер Пабі" в Києві. Тобто перед Львівським форумом ми заїдемо на декілька днів до Києва і виступимо у "Докер Пабі". 

Vitalij439: Антіне, відомо, що ви людина з активною громадянською позицією, патріот України. Чи не хочете ви спробувати себе в політиці, маєте якісь політичні амбіції? Що скажете, чи матиме український виборець колись змогу віддати свій голос за Антіна Мухарського?

Антін Мухарський: Я з політикою себе не пов'язую. На жаль, враховуючи мій характер і світоустрій, у політиці як мистецтві компромісів для себе на даний момент я не бачу перспектив.

На жаль, український політикум — це відображення маси. Маси, яка бере гречку і продає свою душу за консерви. А політик є людиною, що представляє інтереси цих бездуховних людей. Для мене все це є взірцем деградативної селекції. А український політикум для мене — це збіговисько деградантів. А я не хочу понижувати свій інтелектуальний та емоційний рівень, вступаючи з ними в дискусії або в якісь союзи, фракції.

У Верховній Раді є декілька людей, яких я вважаю своїми друзями. Переважно це позафракційні депутати від мажоритарних округів, які є очільниками Революції Гідності, люди, які першими пішли зі зброєю в руках у 2014 році захищати Україну. З ними я спілкуюся, їх я шаную. Є окремі поважні й шановані мною люди в певних фракціях, але, як маса, український політикум для мене є, скоріше, негативом. Завжди кажу, що навіть стигле яблуко, потрапляючи в діжку з кислою капустою, не має шансів залишитися таким же стиглим і наливним, не перетворившись на щось гниле і кисле.

Тому з політикумом себе зв'язувати не буду.

Але у мене є одна думка і бажання, яке б хотілося втілити, і якщо якась із політичних сил це озвучить, я підтримаю цю політичну силу. Я — за обмежене виборче право в Україні. Тобто я — за те, щоб був введений інститут виборців, коли б усі виборці, які хочуть брати участь у державотворенні, проходили іспити і за результатом отримували б картку виборця. І це виборче право давало б їм право голосувати. Вони мають, як на курсах водіїв, відповісти на сто-двісті-триста питань, пройти тест на знання державного устрою, історії України, її культурних ідентифікаторів і маркерів, а лише потім отримати цю картку і доступ до керування державою. У мене питання: чому доступ до керування державою дають усім, а право на користування автомобілем — лише тим, хто пройшов курси і склав іспити? Тобто я виступаю за те, щоб люди отримували право голосувати не просто так і не з настанням 18 років. Вони мають хотіти це робити, знатися на цьому і розумітися на цьому. Тому я — за обмеження загальнодоступного виборчого права. 

Kizil:А як ви ставитеся до можливого обрання в президенти Вакарчука або Зеленського? Людина з шоу-бізу, яка очолює країну — це прийнятний варіант, з вашої точки зору?

Антін Мухарський: Ні, категорично проти.

Olecia: Один із найпотужніших українських письменників Василь Шкляр не раз наголошував, що вважає, що "Донбас не вартий життів найкращих українців", що це "українська гангрена"… А як вважаєте ви, чи повинна Україна боротися за Донбас і Крим?

Антін Мухарський: Нам би розібратися з Харковом і Одесою, Миколаєвом і Херсоном, а не думати про Донбас чи Крим. Донбас і Крим й відпали тому, що ми їх не українізували, маючи таку нагоду. І зараз ми не українізуємо й не робимо нічого для того, щоб Харків був українським, щоб Одеса була українською… А Росія — робить, і "русскоязичноє насєлєніє" — теж робить.

Наголошую, якщо державна політика в області культури та гуманітарної політики буде такою, як зараз, то не виключено, що кордон України вже найближчим часом буде проходити по Дніпру.

Україна, та й взагалі, держава — це не території. Це — культура, яка існує на цих землях, на цих територіях.

Не буду повторювати розхожу останнім часом думку Черчіля, але вона якраз показує суть. Коли хотіли скоротити видатки на музеї, запитали: "А навіщо нам тоді воювати? За що ми тоді воюємо?". Ми та всі держави, зрештою, воюють за ареал свого існування. А ареал свого існування окреслений виключно "крейдяним колом" — мови та культури.  

Світлана М.В.:Інколи кажуть, що мешканці Донбасу ментально відмінні від решти населення України, мовляв, на це свої історичні причини. Чи справді це так? Наскільки, по-вашому, ці відмінності суттєві і непереборні, та яким для вас є донбаський менталітет як явище?

Антін Мухарський: Хрущовим у 1962 році офіційно було заявлено, що в Радянському Союзі, в тому числі в Україні, визріла та сформувалася спільність радянських людей. Не українців, не грузинів, не молдован, і не прибалтів, а саме — радянських людей.

Ми переживаємо важкий період національного відродження, коли в Україні існують безпосередньо українці, які й ідентифікують себе з українською мовою, культурою та історією; є люди, які умовно ідентифікують себе як українці, але яким байдуже, якою мовою розмовляти, де працювати, які програми дивитися — таких я ідентифікую як хохлів, хохол – це такий смішний українець, без стрижня, тобто той, кого називають "несвідомим українцем"; є малороси, які ідентифікують себе з Україною, але бачать її виключно в контексті "руського міра", євразійського простору — "и вообще, мы же — братья", частина таких зараз втекла до Росії, частина лишилася тут, і їх багато; ще є радянські люди, які народилися, визріли в СРСР і живуть спогадами про СРСР, їх дуже велика кількість; а ще є конкретні "росіяки", "вата", агресивна "руськомірська" спільнота. Тобто принаймні п'ять різновидів українців живе в Україні.

На території Донбасу проживає анклав радянського народу, який живе виключно в примарному світі СРСР. Вони ж всі хочуть в СРСР! Це такі люди, які не хочуть змінюватися, які застигли і заскорузли в якихось штампах. Зрештою, це їхнє право. Але вони хочуть відібрати у нас право на розвиток, поступ і цивілізаційний європейський вибір. Тому ця конфліктність, яка існує в українському суспільстві, інспірована ззовні підтримкою зброєю, найманцями і т.д. І вона, безумовно, має всі ознаки втручання у внутрішні справи України і всі ознаки "гібридної війни", яка ведеться з метою утримання України в контексті "руського міра".

Тому там живе не окремий донбаський народ, а анклав "совєцкого народа", "общность совєцкіх людєй", про яку Хрущов сказав ще у 1962 році.

Антін Мухарський

Михайленко Л.:Пане Мухарський, а у вас є свій власний рецепт, як саме українізувати Донбас або Крим? Бувають "безнадійні випадки", тобто такі, що не піддаються українізації? І що з такими робити, якщо вже вони живуть на території нашої країни?

Антін Мухарський: У мене немає рецепту.

kim639:Зараз часто повідомляють, що дедалі більше українців їдуть з України. По-перше, як думаєте — чому? По-друге, за вашими спостереженнями, чи багато українців за кордоном?

Антін Мухарський: Так, українців за кордоном дуже багато. Українці їдуть, щоб забезпечити свої родини, тому що не знаходять в Україні адекватного застосування своїм силам і можливостям. Їде як багато спеціалістів, так і тих, хто вміє працювати руками: будівельники, люди, які знаються на сфері обслуговування, які можуть влаштуватися офіціантами, менеджерами в готелях. Їде гарна молодь. Ідуть митці, які намагаються щось зробити для України, але, як виявляється, вони не зовсім потрібні своїй країні.

Колись керівництво держави над цим замислиться. Тому що реально те, що робить уряд, керівництво держави, шалено підвищуючи тарифи і так далі, неприйнятно… Я не дуже знаюся на побутових дрібницях, але те, що мені переказує народ, то все зводиться до одного: "Я не можу в Україні знайти застосування своїм силам, заробити на гідне життя, тому й їду з країни, щоб десь якось заробити копійчину".

У державі немає справедливості. Держава не опікується пасіонарними особистостями, які готові працювати на благо цієї країни. Держава у нас і досі антиукраїнська.

Teatral:Свого часу ви грали Раскольнікова, отримали за цю роль престижну нагороду… А чи вважаєте правильним відмовлятися від російської класичної літератури і те, що її в урізаному вигляді вивчають у школі в перекладі на українську? Вірші Пушкіна українською – то норм? Не перегинаємо палицю?

Антін Мухарський: Свого часу я працював ведучим на багатьох заходах. У Києві був клуб "Lions Club", де вихідці з Великобританії раз на рік організовували для себе вечірки. Якось, ведучи цей захід, я процитував Шекспіра мовою оригіналу, 130-ий сонет: "My mistress' eyes are nothing like the sun…". Дивлюся — у керівництва якось скривилися обличчя, стали, як інжирини… Я питаю: "Що? Вам не подобається Шекспір?". Вони мені відповідають: "На хер Шекспір! Запам'ятай, чувак, Роберт Бернс рулить, а Шекспіра — в сраку, тому що Шекспір — англієць, а ми — шотландці". Я намагався щось сказати: "Так Шекспір же ж, він світовий…". "На х*р Шекспіра! У нас є Конан Дойл, Вальтер Скотт, Роберт Бернс. Ми — шотландці, запам'ятай. А Шекспіра — в жопу!".

Приблизно так треба поводитися і українцям. Пушкін? На х*р! Ахматова? Цвєтаєва? На х*р! Достоєвський? Толстой? Теж у дупу! У нас є свої: Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка… Замість того, щоб вивищувати чужих, нам треба піднімати своїх. Це — моя принципова позиція. Шо, Висоцький? Цой? В дупу! Все це — ідентифікатори "руського міра". Які б вони прекрасні не були, це — ниточки, які ведуть нас до "руського міра". Їх треба відрізати і блокувати. Як це роблять шотландці: "Що? Видатний драматург? Шекспір? В жопу Шекспіра! Роберт Бернс рулить". Оце позиція, яка мені подобається.

Ми занадто толерантні до всього російського. Нам треба цю толерантність прибирати і, вибачайте, радикалізуватися. Хоча б для того, щоб вижити в цьому світі.

polit_ua:Як гадаєте, коли і за яких умов стануть можливими більш-менш нормальні сусідські відносини між Україною і Росією?

Антін Мухарський: За нашого життя вже не стануть.

strozhuk_k.:Часом можна почути, що "політики та розв'язана ними війна розсварили російський та український народи". А як думаєте ви, ця ворожнеча виникла тільки зараз, чи вона існувала давно?

Антін Мухарський: Така ворожнеча існувала завжди. Росія відверто варварськи, підступно, інколи силою, інколи якимись законами нищила Україну. Той, хто знає історію, розуміє, що українсько-російські війни тривали ще від часів Івана Грозного. Тому ця війна не завершена. Вона триватиме ще не одне десятиліття. Але я сподіваюся і вірю, що ми в цій війні переможемо.

Надія Майна

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять