В'язень Кремля проти полоненого "правосека", або Чим зайнятися Савченко, щоб не гнівити українців

Звільнений нещодавно із російського полону кримчанин Геннадій Афанасьєв заявив: найближчим часом він готовий займатися справами інших українців, ув'язнених у Росії, аби витягнути на волю їх. Його товариш по нещастю Юрій Солошенко планів на майбутнє не озвучив, і тут все зрозуміло: у чоловіка діагностовано рак ще в російській тюрмі. Готова лягти кістками, навіть пожертвувати репутацією задля звільнення наших Надія Савченко, поки найзнаменитіша з учорашніх бранців.

На перший погляд, усе правильно: вийшов сам — порятуй собі подібних. Що ж в усьому цьому не так? Чому навіть вихід на волю Савченко дуже скоро набув не надто приємного післясмаку, а рівень довіри до народної героїні почав падати в народу дуже швидко? Причину слід шукати в невизначеності: з ким ми, кінець кінцем, маємо справу. І як треба сприймати наших громадян, про яких до полону, будемо відверті, ніхто нічого не знав.

Спершу треба погодити термінологію. Хто такі Савченко, Сенцов, Кольченко, Афанасьєв, Карп'юк, Клих та інші? Як вони потрапили в російські тюрми і за якими схемами їх звільняли та планують далі повертати додому? Коли згадують українців, ув'язнених у Росії, одночасно вживають терміни "військовополонений", "політв'язень" та "заручник". Про нюанси забувають, а вони — важливі для правильного розуміння ситуації. Бо диявол, як відомо, ховається в деталях.

Статус військовополонений має означати: людину взяли в полон під час війни, зокрема — в момент, коли вона брала участь у бойових діях. Війна між Україною та Росією де-факто ведеться, де-юре її не оголошено і не оголосять. Цю тему закрито ще два роки тому, коли регулярна російська армія вторглася в Україну, завдавши українській підлого удару під Іловайськом. Оцінку дій українських військових та політиків досі намагаються дати різні сили та спільноти. До Головнокомандуючого, як і до Генштабу, досі безліч запитань. Проте бійня далі вперто іменується "конфліктом". Як і все АТО в широкому розумінні.

Чи бувають військовополонені під час конфліктів з невизначеним статусом? У чиєму полоні була Надія Савченко, якщо на російських спецназівців її міняє Кремль? Відсутність офіційних відповідей на подібні запитання призводить до того, що Савченко менш, аніж за два тижні після урочистого виходу на волю заявляє про намір домовлятися про звільнення з лідерами проросійських сепаратистів Захарченком та Плотницьким. Вона говорить не про тих наших, кого тримають у Росії, а про тих, хто сидіть "на підвалах" ОРДЛО. Тим самим провокуючи інше запитання: чим вона чи Олег Сенцов різняться від бранців, чиїх імен світ не знає, бо вони "не там" сидять. Адже неволя і тортури, які застосовують до поневолених, мають один і той самий "смак": хоч ФСБ ними займається, хоч п'яний сєпар "на дозвіллі".

Соцмережі озвучили дану проблему набагато раніше. Слоган: "Волю Надії Савченко!", вимоги звільнити Олега Сенцова і Олександра Кольченка, спроби боротися за Карп'юка і Клиха нівелюються тим фактом, що в ворожій неволі — ще десятки українців, про яких ніхто не знає, не говорить уголос, але кожен — напевне особистість. Яка причина змушує голосно вимагати звільнення одних — і сором'язливо мовчати про інших, котрі теж мають вийти на волю і сидять, до речі, не менше за Савченко.

Тепер — про політв'язнів. У чому політична складова їхнього ув'язнення? Режисер Олег Сенцов засуджений не за політику, ніколи нею не займався, навіть дисидентом не є, бо не висуває жодних політичних вимог щодо внутрішнього устрої своєї країни. Якби він, маючи російське громадянство, вийшов свого часу на Болотну площу чи на одиночний пікет під гаслом: "Путін повинен піти!" — так, арешт його та засудження мають чітко визначений політичний характер. Його правильно було б назвати військовополоненим, бо захопили Олег під час військового вторгнення російської армії на українську територію — аби йшлося про оголошену війну.

Вірний термін тут — заручник. Хто знає військову історію, особливо — ХХ століття, не дасть збрехати: брати заручників є передусім російською окупаційною практикою. Зайнявши у вересні 1914 року Галичину, командування російської царської армії вже в перший день наказало взяти під заставу по два представники різних спільнот, що мешкали на захопленій території: польської, української, німецької та єврейської. Акція мала унеможливити опір та упокорити місцевих: що не так — розстріляємо заручників, ви будете винні. Увірвавшись у Київ зимою 1918 року, армія російського більшовика Миколи Муравйова поставила брання заручників на потік, але тут уже були меркантильні міркування: за них треба було заплатити викуп. Те саме повторювалося 1919-го, а на початку 1920-х, коли Червона Армія придушувала повстання українських отаманів, заручників знову брали в обмін на покору. Німці в часи Другої світової теж так діяли. Проте Гітлер копіював російські радянські практики — як у всьому, що вимагало організації інституту насильства в Третьому рейху. А багато пізніше, під час обох чеченських війн, бойовики теж спробували бити Кремль його ж зброєю. Звідси — трагедії Будьонівська, Кизляра та історія з заручниками під час показу мюзиклу "Норд-Ост".

Через те Надії Савченко, Геннадію Афанасьєву та всякому, хто готовий працювати над звільненням українських бранців, варто не ділити їх за рангами та місцем утримання в полоні. Олег Сенцов не може бути менш чи більш важливим за бійця "Правого сектора" чи солдата української регулярної армії, якого тримають на окупованій території. Вони всі — заручники. А значить, рятувати треба кожного. Не лише того, про кого більше знають. Інакше поділ бранців за значимістю викличе праведний гнів українців. Бо час показав: нам дорогий кожен наш полонений.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред