Дмитрий Резниченко

Так само як сотні Майдану поступово трансформувалися у добровольчі батальйони, так добровольчі батальйони трансформуються в якусь іншу силу, яка буде незручною для влади. Добровольчі батальйони створювалися не за наказом влади, і не в силі влади їх відмінити. Навіть якщо вони будуть позбавлени офіційного статусу, люди нікуди не зникнуть. Тому влада хай не мріє.

А була стратегічною боротьба за одну вулицю в Києві – Інститутську або Грушевського? Так, звісно, це боротьба принципова. Поки Росія не може розгризти донецький аеропорт, вона й мріяти не буде про завоювання України.

Ні, у мене немає там родичів. А своє ставлення до війни я сформував вже цього літа. Навряд чи воно вже зміниться. Заручниками ситуації, я вважаю, є тільки діти, більше ніхто. Саме їх може бути шкода під час масштабних катаклізмів.

Ніколи жоден конфлікт не припинявся дипломатією, доки не вичерпані всі військові можливості. Коли обидві сторони вичерпують сили, і стає зрозуміло, що війна не можлива, вступає дипломатія.
Оскільки на Донбасі сили ще не вичерпані, і гармати не сказали своє останнє слово, про дипломатію сенсу говорити немає.
Донбас може й назавжди залишитися "гарячою точкою" (наприклад, існування Ізраїлю – це саме по собі «гаряча точка», доки він існує, там буде конфлікт; або ж Ольстер в Ірландії – доки цей анклав існує, доти він буде неспокійним).

Про смерть я завжди любив говорити і думати – вона надихає. Якщо весь час думати про смерть, то менше уваги приділяєш другорядним речам, наприклад, грошам.
У 2009 році подорожував Росією, і мене підвозив один колишній бандит – дядя Вітя, і він мені сказав, що сенс життя – у смерті. Він зрозумів це після того, як отримав у тіло сім куль, впав у кому, вижив. Зазирнувши в очі смерті, розумієш, що таке життя. Після того він кинув кримінал, став віруючим і пішов працювати водієм.
Війна мені дала змогу зрозуміти те, що зрозумів він, коли прокинувся у своїй лікарняній палаті.

Тому що революція ніколи в житті не перемагає єлини м махом - вона завжди перемежовується низкою реакцій. І завжди після перемоги, як казав Ленін, вона робить крок назад після двох кроків уперед. Те, що у раді зараз є "папєрєдніки" - це явище тимчасове, але, на жаль, неминуче.

Після революції, безумовно, люди змінилися, бо зламали колишні норми. А норми – це така штука, яка ламається раз і назавжди. Як казав Ейнштейн, свідомість, розширена одного разу, ніколи не повернеться до своїх колишніх рамок. Політики змінилися так само, як змінилися ми, бо тепер ми знаємо, що можемо у будь-який момент притягти їх до відповідальності. І вони це знають.

Третій Майдан буде обов’язково, навіть не варто сумніватися. Бо це історична діалектика. Революційний процес зворотного ходу не має. І поки революція не виконає всіх завдань, які її породили, її не зупинити, навіть якщо намагатися всіма силами. Я відверто не вірю, що завдання революції можливо виконати конституційним шляхом, отже, Майдан ще буде.

Путін насправді ідеальний для України російський володар. Він – боягуз: бо мусив нас завоювати ще навесні, коли українська армія була не готова до спротиву, мусив знищити Майдан ще у грудні, а йому не вистачило волі, мусив приєднати до себе Донбас одразу після референдуму, а він перелякався Заходу. Путін душить все живее, що є в Росії, і стримує все найагресивніше, що є в Росії проти нас. Всі його завойовницькі амбіції – це вимушений крок, щоб зберегти власний престол. Якщо на його місце прийде хтось дійсно революційний, тоді все не обійдеться війною на Донбасі – все буде значно, значно гірше.

Найстрашніше мені було прокидатися. В ту коротку секнуду, коли ти згадуєш, де ти знаходишся, дуже хочеться повернутися назад у сон. Але потім ти навпомацки шукаєш автомат, чуєш голоси побратимів, і все – вже нестрашно.

Я десь місяць сидів вдома і намагався зрозуміти, чого доля мене звідти вивела. Це було важливе питання, бо не міг позбутися думки, що живу у "призовий" час. Сподіваюся, що зробив правильні висновки, і коли я знову повернуся на фронт, я буду точно знати, що цей доданий час я витратив недаремно. На що саме – розкажу пізніше.

Переписувалися з ним в інтернеті вчора (3 грудня, – Ред.) на тему закона про зброю. Мені на очі потрапила його фраза, що зброя громадянам не потрібна, а потрібна тільки тим, хто служить державі. Я вирішив, що він зрадив свої принципи, про які багато разів говорив. Згадав, що на початку війни у батальйоні зброї не було геть. І якби Україна тоді мала можливість самотужки озброїтися, окупантам би не «світило» захопити ні Донецьк, ні Луганськ. Семенченко це мусив знати.
Але він написав мені, пояснив, що я зробив хибні висновки, що насправді він не проти закону про зброю. Сподіваюся, він дотримається свого слова.
А загалом, я вважаю, що військові, які пішли в парламент, вже є політиками, а політики – це особлива порода людей, довіряти до кінця їм не можна ніколи. Жодному.

Сигнал – очевидний. Всім і так все ясно. Після нападу Росії я дуже змінив свою думку про чеченський народ і зараз бажаю йому звитяги, успіху. Якщо воїни загинуть на шляху джихаду, то хай їх Бог буде до них милостивий.

Я займався "інформаційною війною" ще до того, як це стало мейнстрімом. Не пам’ятаю, щоб для цього мені було потрібно міністерство. Я гадаю, маючи «корочку» від міністерства та зарплату, я навряд був би ефективнішим у своїй інформаційній діяльності. Але "корочку" і зарпалату мені, один біс, ніхто не дасть. Міністерство інформаційної політики, яке вже провалило інформаційну політику щодо власної діяльності, жалюгідна спроба очолити стихію.

1) Найбільша відімнність у висвітленні діяльності української армії. У ЗМІ не потрапляють факти пияцтва, мародерства, беззмістовного існування на тилових базах, грошових поборів на блокпостах та іншої гидоти.
2) Населення Донбасу здебільшого вважає, що якби Майдан був вчасно знищений танками, ніякої війни не було б. Тобто насправді мирні мешканці – не мирні: вони за війну, але десь в іншому місці.
Донбас – не наш і не їхній. Там трапляються дуже героїчні історії допомоги українським солдатам з боку мирного населення поруч із нелюдською зрадою. Донбас – це територія війни, і більше нічого.
3) Я обіцяв побратимам, значить, повернуся. Чи у складі "Донбасу"? Не знаю.

Російськи націоналісти зараз діляться на два принципові табори: проукраїнський та антиукраїнський. Логічно, що до проукраїнських я ставлюся добре. Тим більше, вони рано чи пізно переможуть у Росії. Дружити з ними краще вже зараз, хоча і не мати на їхній рахунок ілюзій. Якщо на момент їх перемоги в Москві існуватиме хоч один шматочок окупованої Росією української території, вони ніколи його добровільно не повернуть.

Ми, звичайно, наближаємо його повернення. Бо ті, хто був на нашому боці раніше, не дивлячись на всі труднощі, не змінять свого ставлення до України. А ті, хто був ворогом України, дивлячись на нездатність окупантів вирішити економічні проблеми, змінять своє відношення до окупантів.

Єдиним реальним козирем у будь-якій війні є вогнева міць і сила армії. Все решта – це лише додаткове. Якщо Україна зможе силою зброї повернути контроль, Донбас та Крим будуть наші. Не зможе – ніякі дипломатичні виверти не допоможуть.

Все це в комплексі. Але треба розуміти, що це не українсько-російський конфлікт за дрібний Донбас, а це – геополітичний розлом, який проходить через всю планету. Тому не треба переоцінювати зрадливість українських верхів, підживлення технікою, мобілізованість та інше.

Ключовавідмінність українців від росіян – українці від самого початку революції не мали жодних ілюзій щодо своїх офіційних вождів. Оцінювати їх патріотичність та щирість немає жодного сенсу. Вони – політики, діють у вузьких рамках політичного процесу, економічної необхідності та військових реалій. Справжня політика почалася минулого року на київських вулицях – в ній і треба шукати відповіді на всі питання. Я вважаю, що жоден політик, який діє зараз в офіційному полі, не відрображає українське суспільство.

Дякую, що турбуєтеся. Відчуваю себе погано. Загинуло багато побратимів і дуже багато – лишаються в полоні.
Я не хочу бути несправедливим до Семенченка – поранення у нього справжнє. І тупі жарти щодо нього я зазвичай чую від людей, які страшніше кухонного ножа нічого в руках не тримали.

Найкраще з трьох я знаю Корчинського, тому й довіряю йому найменше. Найменше знаю Яроша, тому він мені і видається найсимпатичнішим.

Мені здається, це очевидно для всіх. Війна тільки почалася. І поки не зникнуть причини, що її породили (а до цього дуже далеко), вона не припиниться. А причини лежать навіть не в площині українсько-російських відносин.

Я мало знаю про решту добровольчих батальйонів, хоча, зокрема, в "Шахтарську" служив мій друг, який був улітку тяжко поранений. Я свідомий, що дуже багато батальйонів заслужили собі славу мародерів та бандитів, тому, якщо приходить новина про розформування того чи іншого батальйону, я в останню чергу бачу в цьому політичні причини.

Брехня. Найбільші втрати, мабуть, в "Айдарі". Втрати батальйону "Донбас" – це наслідок однієї трагедії. До неї ми воювали дуже ефективно.

«Братство» пішло на вибори з Ляшком, бо вони дружили і співпрацювали багато років. «Братство» не об’єдналося з «Правим сектором», бо, гадаю, у «ПС» ніхто не пустив би на порог жодного «братчика». Бо «братчики» – продажна публіка, яка на парламентських виборах 2012 року працювала на ПР, продаючи їм місця у виборчих комісіях.

Неонацизм в Україні існує у двох обличчях: страшне опудало, вигадане міжнародною ліберальною системою, і проста мужицька ксенофобія, яка була завжди, і до якої можна відноситися, як до поганої погоди – неприємно, але що поробиш. В обох іпостасях він мені не подобається, хоча самі неонацисти мені подобаються, бо вони, як правило, не мають відношення до жодного явища з двох перечислених.

Дякую за високу оцінку. Тільки мої пророцтва не песимістичні – ми обов’язково переможемо.

Дякую, що радієте з цього факту. Мене теж він тішить.