Сашко Лірник: щовечора дзвонять бійці з передової — я їм розказую казки, а вони мені дякують

"Завжди уявляв собі воїна кимось типу Рембо або Спартака, з суворою щелепою, а тут — прості дітки. Але воюють краще всяких "рембів" і "спартаків" разом узятих", — розповідає казкар про побачене на передовій. 

Сашко Лірник

На сайті "Главред" відбувся чат із казкарем, сценаристом, телеведучим, громадським діячем Сашком Лірником. Спілкуючись із читачами, він розповів про регулярні поїздки на Донбас: чим найбільше вразили українські військові, як бійці на передовій сприймають українські казки, як місцеві мешканці ставляться до України та українського, а також чому митець ніколи не може бути понад війною чи політикою. Крім того, Сашко Лірник розповів, як ставиться до ініціативи наших діячів культури щодо заборони аудіо- та відеопродукції, виробленої в Російській Федерації, чому потрібно заборонити російський інформаційний продукт, запевнив, що його є чим замінити, а також чому вважає тих, хто проти заборони медіа-продукту держави-агресора під час війни, або "тупими", або "агентами впливу агресора". Зокрема, Лірник обурився: "У нас війна, там хлопці гинуть, каліками стають, а ці плачуть за улюбленим кацапським серіалом!".

Подаємо стенограму чату з Сашком Лірником.

"Наші хлопці — реально герої, про яких тільки читав у книжках…"

 Pavlo: Чи доводилося вам бувати на передовій чи на прифронтових територіях? Якщо так... Де саме? Що з побаченого вас там найбільше вразило? Які висновки ви зробили для себе про цю війну, місцевих мешканців, нашу владу тощо?

Сашко Лірник: Весь час там буваю. Всюди на передовій їжджу до бійців. Найбільше вразило, що прості хлопчики, ніколи б не подумав за ними такого героїчного. Завжди уявляв собі воїна кимось типу Рембо або Спартака з суворою щелепою, а тут — прості дітки. Але воюють краще за всяких рембів і спартаків разом узятих. Вразила внутрішня сила нашої молоді. 

Я пишаюся, що належу до українського народу, де є така молодь. Про владу зробив висновок: вона надзвичайно слабка, беззуба і хвора на голову. Там, де треба бути сильною і жорсткою, чомусь ставлять слабких і боягузливих. Адже це фронт. Чому, наприклад, у ДАП посилали "кіборгів", у Широкине посилають морпіхів і добровольців, а на тиловому фронті таких "кіборгів" і добровольців не видно. Якби я керував державою, хоча цього ніколи не буде, я б більше довіряв перевіреним фронтовикам, які довели свій патріотизм своїм героїзмом. Влада сама себе обманює, коли думає, що все буде, як було, і вся влада зводиться лише до дерибану власності новими фігурантами з іншої обойми.

Valentyna: Судячи з Вашої сторінки у Фейсбук, ви зовсім недавно були в зоні АТО. Розкажіть про цю поїздку.

Сашко Лірник: Я не недавно, а щойно приїхав (Розмова відбувалася вдень 12 лютого: Сашко Лірник завітав до редакції "Главреда" одразу з дороги — щойно повернувшись з Донбасу, — Ред.). Я весь час туди їжджу. Ми з моїми друзями привезли бійцям харчі, подарунки, все що треба. Почали з північної ділянки фронту і на південь, аж до Маріуполя і Широкиного, весь час переїжджали з частини до частини, ночували з хлопцями в бліндажах. Я виступав зі своїми концертами — вони дуже тішилися, фотографувалися, дарував свої книжки. Дуже приємно було, що на блокпостах мене пізнавали і пропускали без усяких питань. А хто не пізнавав, тому казали: "Та ти що, це ж Сашко Лірник — пропускай швиденько!". Були на самому "передку", де не можна висовуватися, бо обстріляють снайпери.

Дуже тішився нашими хлопцями, які реально герої, про яких тільки читав у книжках. Дуже веселі, запальні, вміють і люблять жартувати, мають гарну зброю, нічого не бояться. І стали справжніми майстрами військової справи. Порадувало те, що є вже і зброя добра, і техніка, і форма, і одяг, і взуття. Є багато проблем, але не хочу про це зараз розказувати. Кажуть, що страху немає, і сил відбити ворога достатньо. Навпаки, шкодують, що немає команди атакувати. Це те, що я почув і побачив. Запрошували ще. Поїду ще.

Alrom: Сашко, ви, напевно, помічали, що ваша персона не дає спокою "сепарам", і вони періодично пишуть про вас на своїх сайтах, звісно ж, обливаючи брудом, прискіпуючись до вашого стилю оповіді і т.д. і т.п. Як ви до цього ставитеся? Чи варто ображатися на хворих?

Сашко Лірник: Мені смішно. Я дивлюся, як вони казяться, і розумію, що я правильно все роблю. Як кажуть, лікар хворим не дивується. Маючи досвід казкування і великий життєвий досвід, мені легко з ними сперечатися, але шкода часу.

Tamara: Сашко, тож ви буваєте на Донбасі, не зважаючи на те, що там зараз гаряче... Скажіть, будь ласка, чи була у вас змога порівняти, як змінюється сприйняття місцевими мешканцями цього регіону України, всього українського, біди, яка спіткала, в першу чергу, їх самих? Чи приходить прозріння?

Сашко Лірник: Щойно приїхав з Донбасу, з Широкиного, буквально кілька годин тому. Їздив по передовій до наших хлопців. Був із тими, хто утримує Широкине. Мало спілкувався з місцевими, але спостерігав словесну сутичку в магазині в Маріуполі, коли місцевий житель виказував претензії до нашого українського солдата: "Мы же один народ с русскими. Что русский Ванюша, что грузинский Вано — мы один народ. Зачем вы сюда приехали?". Я думав допомогти солдату. Але він сам впорався, сказав тому місцевому: "Хочеш в морду? Я дам". На чому суперечка закінчилася.

А з розмов із нашими солдатами такий висновок: у тому місті з двох тисяч жителів лишилося 600, решта виїхали в Україну, лишилися "упороті ватники".

Чесно кажучи, у мене не було часу говорити з місцевими — більше часу приділяв воїнам, їм це потрібніше. Але при всьому тому я їжджу і по школах та дитячих садках і там я не відчуваю несприйняття — дітям подобаються казки, дуже дружнє ставлення. Тож маю надію, що там все налагодиться. Цікаво, що мене пізнають і дуже радіють зустрічі. Тому я не розпитував їх, ватники вони чи не ватники.

Сашко Лірник

dim-dim: Олександре, чому так: якщо громадянин будь-якої країни світу говорить про свою любов до батьківщини — це патріотизм, а якщо українець говорить про любов до України, українського, то це — фашизм?!

Сашко Лірник: Це якраз та сама пропаганда, проти якої я протестую. "Русский мир" не тільки в Росії, але й у нас, добре вкорінений. І всі, хто так кажуть, то є латентні "ватники", різного ступеня сконцентрованості. Чхав я на них і ви чхайте. Крім українців, ми нікому як народ не потрібні, тому не переймайтеся. А в суперечках наводьте приклад чудової передової і героїчної країни — Ізраїль, в якому люди почуваються громадянами і національно захищеними. Всі беремо з них приклад.

Pavlo: Скажіть, якими ви бачите шляхи, що здатні допомогти повернути уми людей на окупованих територіях до України? Що потрібно, аби Донбас і Крим стали українськими за суттю? І скільки часу на це може піти? Десятиріччя, століття, кілька поколінь?

Сашко Лірник: Переконаний, що там є три типи людей: "упорота вата" — тут допоможе тільки хірургія або депортація; є патріоти, які змушені там перебувати, це буде найкраща опора української влади; і є "болото", якому власне начхати, тому і перевиховувати не треба. Повернеться українська влада, побіжать усі назад, будуть доносити сусід на сусіда — нічого нового в цьому світі нема. Уми треба повертати жорсткою пропагандою, бо це війна. І методи повинні бути жорсткі. Чому держава цього не робить, для мене велика загадка. Ми, як можемо, пробуємо протистояти інформаційній російській навалі.

Kiianyn: Якою ви бачите роль митців — акторів, музикантів, художників, письменників — у сьогоднішній ситуації в країні? Що вони можуть і мають робити? На що можуть вплинути? Вони мають бути понад війною і політикою? Чи навпаки? Яка Ваша позиція?

Сашко Лірник: Вони мають робити те, що й я, — ноги в руки і вперед, на фронт до хлопців. А по приїзду — в "Главред" на конференцію. А потім на виступи по садочках, школах, підприємствах і т.д. Зараз війна — не все оплачується, тож працюємо як волонтери. Митець ніколи не може бути понад війною чи політикою, хіба що це чужоземний митець.

 

 "Люди, які виступають проти заборони медіа-продукту держави-агресора під час війни, або тупі, або придурюються…"

Denys: Как вы оцениваете инициативу украинских деятелей культуры о запрете аудио- и видеопродукции, произведенной РФ (идет сбор подписей под соответствующей петицией на сайте президента)? Нужно, ли на ваш взгляд, запрещать российский информационный продукт на нашем радио и ТВ, по крайней мере, на время войны?

Сашко Лірник: Я сам проявив цю ініціативу, тож її підтримую. Російський інформаційний продукт треба заборонити, бо це є інструмент пропаганди. Для розуміння дуже дивним було б показувати фільми про життя справжніх арійців і прославляння фюрера, скажімо, в блокадному Ленінграді. Я впевнений, що ініціатори цього були б негайно розстріляні НКВД.

Petro: Маю питання щодо ініціативи заборони аудіо та відео продукції російського виробництва у нас в Україні... Чим натомість планується заповнювати ефіри, чи створений у достатній кількості та високої якості конкурентоспроможний власний український інформаційний продукт? І друге... Чи не виникнуть, по-вашому, проблеми зі сприйняттям у аудиторії, яка вже звикла до засилля російської музики, серіалів, кіно, чи не піде вона масово в інтернет, дивитися "Мєнтів" і слухати Валерію з Кобзоном? Дякую.

Сашко Лірник: Чим заповнювати є. Навпаки, ми стикалися з тим, що нашу творчість українських митців не беруть телеканали, пояснюючи це тим, що "не формат". Крім того, конкурентоспроможний продукт існує не лише у північному "Мордорі", а, наприклад, у Польщі, Англії і Туреччині. Не бачу з цим ніяких проблем.

Для довідки. Коли ми розпочинали кампанію за український дубляж кінофільмів, нам теж розказували, що ніхто не буде дивитися, що будуть порожні кінотеатри, що це пропаща тема, що це деградація кіно (ну, ви пам'ятаєте). Результат, як бачимо, перевершив усі наші сподівання.

Так само і тут. Неможливість українському медіа-продукту пробитися до ефіру, навпаки, дуже гальмує розвиток саме цього медіа-продукту. Не секрет, що тільки в Україні існує практика, коли виконавець платить телеканалу за показ своєї творчості, а не навпаки.

Найголовніше — тут реально велетенська корупційна складова, коли контент-редактори телеканалів і радіо отримують відкат від російського медіа-бізнесу.

Те саме спостерігалося і з книжковим ринком, коли в 90-х роках українське книговидавництво було фактично задавлене. А мережа розповсюдження була повністю захоплена російськими книгами.

Так робиться в усьому світі, коли захоплюються ринки. Але держава повинна захищати свої інтереси не тільки в сфері продажу алкоголю, цукерок чи сільгосппродукції, але й в інформаційній сфері. Не повинен господар ходити брудний, а гість купатися в його душі і користуватися його шампунем, рушником, та ще й брати за це гроші з господаря. Це ж очевидні речі.

Сашко Лірник

Olecia: Як гадаєте, чи правильно прирівнювати радянське до російського (у сенсі культурного продукту), та відмовлятися й забороняти рівнозначно одне й інше?

Сашко Лірник: Ні, прирівнювати не можна. Але треба розуміти, що в більшості радянських і у 99% російських культурних продуктах закладена пропаганда. Якщо в перших це була пропаганда "совєцького" способу життя, то в російських — відверто шовіністична, як пряма, так і прихована. Нагадаю вам, що ця війна на 100% створена саме телевізором і впливом медіа продукту Росії. Допускаю, що там є і щось хороше, і цінне, і високохудожнє. Але це той самий випадок, коли у мисці отруйних грибів трапляється кілька боровичків. І ми, як Попелюшка, не маємо часу до початку балу, щоб перебрати їх.

Я не хочу, щоб мої діти труїлися сумнівним медіа-продуктом. Щось хороше і цінне я сам знайду в Інтернеті і запропоную своїм дітям. Я не можу пояснити дитині, чому російські окупаційні війська вбивають і калічать наших українських воїнів, а потім у телевізорі росіян зображають як героїв у російських серіалах та програмах. Тут треба або не дивитися телевізор, або заборонити той контент.

І не треба розпускати рожеві соплі, бо порнографію держава забороняє, і розповсюдження наркотиків теж, а також продаж непідакцизного алкоголю. Тут свої інтереси держава пантрує дуже ретельно. А розповсюдження інформації — набагато важливіше і потужніше за впливом, ніж наркотик. Це очевидні речі, і мені дивно, що доводиться їх пояснювати.

Ті люди, які виступають проти заборони медіа-продукту держави-агресора під час війни, або тупі, або придурюються. Ну, і ще варіант — є агентами впливу агресора, такі собі своєрідні пушери-розповсюджувачі інформаційного "героїну". У нас війна, там хлопці гинуть, каліками стають, а ці плачуть за улюбленим кацапським серіалом. Потвори...

Kiianyn: Так склалося, що останні буремні часи поділили артистів, письменників і т.д. на "своїх" (ті, що активно висловлюються на підтримку України та засуджують дії Росії, підтримують армію тощо) та "чужих" (ті, що, зокрема, не гребують з'їздити до країни-окупанта з концертом чи за нагородою). Як вам працюється за таких умов?

Сашко Лірник: А я з "чужими" не працюю — відверто посилаю їх у дупу. А працюється краще: набагато легше говорити що думаєш, чесно і відверто. Війна проявляє, хто є хто. Тут не можна гратися. Починаєш із запитання "чий Крим?", а потім уже бачиш, чи варта ця людина спілкування, чи одразу послати.

Fedor: Считаете ли вы правильным то, что сейчас так рьяно взялись за вопросы памятников, прежних спорных героев, запреты фильмов, культурные и религиозные вопросы, когда на первом же заседании Рады после бегства Януковича отменили закон о языках? Для чего в и так непростые времена доставать на поверхность и кроить по-новому наиболее чувствительные и болезненные для нашего общества вопросы? Не лучше бы было делать акцент на том, что объединяет?

Сашко Лірник: По-перше, цей закон ніхто не скасовував. По-друге, саме "прежние памятники и герои" лежать в основі ідеології "русского мира", і саме вони впливають на формування мислення молоді. Дивіться на Росію: з крайнім виявом "дєди воєвалі" виросло покоління зомбаків, які вважають українців унтерменшами і мріють знищити всі навколишні народи. Це не українці вигадали "гризунів", "чурок", "пєндосів", "пшеків" і решту "чорно*опих". Це саме ті духовні, з пам'ятниками і героями прошлого. Зараз в Україні іде боротьба не з пам'ятниками і не з російською мовою, а йде боротьба за нове покоління, яке вже народилося і зростає в незалежній Україні, підкреслюю — незалежній, а не в Малоросії чи не уламку "совка". Тому це питання дуже важливе саме зараз. Як казав ваш герой Мальчиш-Кибальчиш: "Нам бы день простоять да ночь продержаться". Адже ця війна, анексія і сепаратизм стали можливі лише там, де процвітав культ цих пам'ятників і цих героїв.

Щоб вилікувати сепсис в організмі, спочатку треба висмикнути занозу, яка цю заразу поширює. Без цього не можна оборонити себе і йти в майбутнє, бо в результаті отримаємо той самий "русский мир", тільки функціонально "лайт" — без Путіна, але з тою ж "совковою" спрямованістю, де "дєди воєвалі", тільки чомусь проти українців на цей раз. Ми боремося за молодь.

"Україна з малоросійського болота перетворилася на Україну, яка прямує до України…"

 Olga__: Часто бравируют фразой, что Майдан кардинально изменил всех украинцев, мол, у всех проснулся патриотизм, достоинство и т.д. Так ли это, или справедливее было бы сказать, что изменилась только часть людей, не такая уж большая на общем фоне, да и то не все готовы проявлять это на деле?

Сашко Лірник: Питання цікаве і глибоко філософське. Справа не в Майдані. У будь-якому народі є невеликий відсоток пасіонарних людей, зазвичай, 1-1,5%. В часи випробувань для народу їх число збільшується до 5%. А більше 10% пасіонаріїв народ пережити не може, така соціологія, на мою думку. І Майдан якраз пробудив таких пасіонаріїв по всій Україні і об'єднав країну, як ніколи і ніхто до цього. Саме завдяки цьому з'явився волонтерський рух, добровольчі батальйони, нація усвідомила себе нацією. Насправді абсолютно неважливо, чи велика частина людей, чи не дуже — важливий результат. А результат такий, що Україна з малоросійського болота перетворилася на Україну, яка прямує до України (подякуйте мені за гарний вираз).

Я читав в Інтернеті гарну фразу, коли росіянин написав: "Ну что, майдановцы, допрыгались?" И відповідь: "Так, Україна йде в Європу. Україна нарешті творить свою українську армію. Росія стала вигнанцем серед цивілізованих народів, агресором, і нафта по 40. Ще "попрыгать"?"

Сашко Лірник

Alla: Якщо не помиляюся, ви чимало років прожили в Росії, тож напевно у вас там лишилися друзі, знайомі... Як складаються з ними стосунки за нинішніх умов? Є взаєморозуміння?

Сашко Лірник: В Росії справді лишилося багато друзів і знайомих. З українцями стосунки теплі і дружні. А з "упоротими" я не спілкуюся, бо не маю сили їх переконувати. Дуже цікаво спостерігати, як вони відчувають свою "вину" і неправоту, хоч про це і не кажуть. Але у спілкуванні відводять очі, починають говорити "нічого в цьому не розумію", "мир, дружба, жвачка", а на питання, чий Крим, починають розповідати: "Політика — це не мій коник, я про це нічого не знаю". Та, зрештою, пішли вони в задницю.

Omega: Ви, напевно ж, об'їздили більшу частину країни. Скажіть, будь ласка, чи справді українці сходу та заходу настільки різні, за вашими спостереженнями? Ви раніше, до всіх нинішніх трагічних подій, бачили загрозливі відмінності в менталітеті, культурі чи світогляді, які тепер призвели до вибуху, до війни? Чи розмови про суттєві відмінностями між східними і західними українцями — це міф, на якому спекулюють невідповідальні та необачні політики?

Сашко Лірник: Не бачу я відмінностей між українцями. Є відмінність між ментально російськими людьми, які дійсно є окремим народом зі своєю культурою і цілями. А українці — це хоч би з діда-баби один народ. Тільки питання часу і нормальної політики в державі, щоб ці розбіжності, нав'язані штучно, зникли.

Olecia: Як думаєте, скільки років знадобиться українцям, аби реабілітуватися, одужати після війни? Які процеси потім можливі у суспільстві, коли наші воїни повернуться з фронту?

Сашко Лірник: Думаю, років десять. Мабуть, все-таки процес підняття авторитету наших фронтовиків, які стануть осередками управління та влади на місцях. У кого має бути більший авторитет — у фронтовика чи у жадібного бариги? Це для мене очевидно, а тим, хто продає свій голос за 200 гривень, уже нічого не допоможе. Народ, як і будь-який організм, видужує і очищується. Років десять...

"Казка потрібна і дітям, і дорослим. Дорослим навіть більше…"

Larisa: Чи може людина бути занадто дорослою для казки, чи казка рівнозначно потрібна і дітям, і дорослим?

Сашко Лірник: Казка потрібна і дітям, і дорослим. Дорослим навіть більше, я це бачу на власному досвіді. Тим більше, зараз на фронті. Бійці просять: "Не привозьте нам співаків, а привозьте Сашка Лірника" :)

Pinokio: Чи була за радянських часів цензура для казкарів, ви відчували на собі її дії, складаючи власні казки?

Сашко Лірник: За радянських часів я казки розказував, але не публікував. Я розказував їх тоді в українському товаристві у Мурманську і в родині. Тому такої якоїсь цензури я не відчував і не був тоді відомим казкарем.

Цензура, звичайно, існувала. Я спостерігав одного разу, як працює комітет по цензурі на прослуховуванні музичного колективу — дуже цікавий досвід. Молоді талановиті хлопці, які хотіли і вміли грати рок-н-рол, співали перед трьома бабцями, одним чиновником і двома ветеранами в орденських колодках пісні про партію, "погибших солдат" и "стройку коммунизма", а в кінці не втрималися і зіграли "Бітлів". Бабуся закричала: "Вот єто послєднєє убєрітє!!!". Це було в Одесі, в 1985 році.

Сашко Лірник

Tamara: Сашко, з чого почалося ваше казкарство? Пам'ятаєте вашу найпершу казку, оповідь?

Сашко Лірник: Казкарство починалося з оповідей вдома батьків — тато, мама розказували. І я сам став вигадувати. Найпершу казочку написав у дитячому садочку — про оленя з золотими рогами.

Alla: Якось ви казали, що як казкар маєте учнів у багатьох країнах світу. А як це? Хіба можна навчити складати казки? Це ж свого роду дар від Бога. :)

Сашко Лірник: До мене вони самі пристають (рибак рибака, як то кажуть...) на фестивалях, або, наприклад, подивилася дівчинка мою виставу і захотіла, щоб я її навчив, і я її взяв. Це був вдалий експеримент. Вона сама американка, з Бостона. Я все літо з нею займався, дуже було цікаво: і англійською, і українською робили різні експерименти. Для мене це був цікавий час. Експерименти — мається на увазі написання казок, творчість. Я на ній випробовував свою методику, а вона мене вразила своєю цілеспрямованістю. Потім робив "випускний екзамен" — виступи на фестивалях і різних зустрічах. Вона сама написала кілька казок і записала диск із казками англійською мовою. Я їй зробив у фотошопі диплом, бо вона казала: "Як це так, без диплома?". :) Потім вона похвалилася, що завдяки моєму навчанню вона зараз працює сценаристом у Warner Brothers. Тож з гордістю можна сказати, що ми можемо експортувати не тільки зерно і метал, але й інтелект.

Взагалі, я дивлюся, чи може людина бути казкарем, і просто навчаю методиці. А далі — вона сама. Я не хочу плодити двійників, бо тоді нецікаво. Беру учнів з собою на виступи, вони пробують свої сили, я трошки помагаю. Якщо учень кайфує, то діло піде...

Alla: 1) Чи відображаються у ваших казках якимось чином сьогоднішній події в Україні, війна, випробування, вороги та герої? 2) Чому б під час новорічних і різдвяних свят не влаштовувати для дітей зустрічі з вами, щоб вони могли послухати живу оповідь, від автора? Бо всі ці "йолкі" в традиційному розумінні трохи приїлися.

Сашко Лірник: 1) Обов'язково відображаються. Я дуже багато пишу, на Фейсбуці весь час викладаю нові оповіді. І про сучасність особливо. Спостерігаю, що щоразу більшає аудиторія, яка їх читає. Я тішуся з того. Найбільше переглядів у моїх казкових історії. Багато під ними суперечок, коментарів. Але це добре, бо я для цього і розпочинав казкування — щоб люди думали, розуміли і ставали українцями.

2) Я весь час виступаю перед дітьми на Різдвяні, Новорічні свята та на Миколая. Торік виступав перед дітьми не тільки в Україні, але й в Австрії, Польщі, Чехії. А в Празі українським дітям і мені довірили честь запалювати різдвяну ялинку. Так що я весь час виступаю на живо. Щойно приїхав з фронту, де весь час виступав по різних військових частинах.

А взагалі, я знову творець нового жанру, я не чув і не бачив, щоб таке було. Мені щовечора дзвонять бійці з передової, і я їм по телефону розказую казки, а вони мені потім дякують. Тобто жанр українська казка для бійців по телефону — це теж мій винахід. :) Хотіло телебачення зробити репортаж про цей феномен, але щось заглухло... Взагалі, дуже цікаво: ніхто з музикантів, артистів не може похвалитися, що їм телефонують додому і просять виконати твір телефоном — тільки мені. Цікаво проїжджати блокпости, де мене витягають з машини, і всі фотографуються зі мною, кажуть: "Це для моїх діток". Ну, все, можна здихати... Астанавісь мгновєніє... :)

Сашко Лірник

irina_melnik: Чи можна сьогодні на якомусь каналі побачити й почути Ваші телеказки? Такого медіа-продукту бракує дітям, та й дорослим теж хочеться гарної оповіді та казки.

Сашко Лірник: Щодня на Першому Національному виходить моя програма "Казки Лірника Сашка" вдень після школи. Я розказую казки разом зі своїм котом, ледачим і сонним. Він по життю такий, я його нічим не обпоюю, чесне слово. Потім ці передачі викладають в Інтернет: просто набираєте в Google "Казки Лірника Сашка" і потрапляєте на мої казки, весь час нові. Дітям дивитися можна, а дорослим — необхідно. Спробуйте, вам сподобається.

Tianna: Скільки, на сьогодні склав бюджет "Казки про Чорного козака"? Чи мав фільм хоча б якусь державну підтримку за цей час (якщо не помиляюся, це вже восьмий рік йде робота — може, хоча б за часів одного з трьох президентів було більше сприяння цьому проекту)?

Сашко Лірник: Бюджет ми не прораховували, тому боюся вам набрехати. Це завжди робилося нашим власним коштом і розтягнуто в часі. Ми працювати не для комерційного успіху, а для душі, і дуже раді, що все в нас вийшло. Фільм не мав жодної державної підтримки. Ми його закінчили, змонтували. Нещодавно відбувся перегляд в одній відомій студії, яка мала озвучувати цей фільм. Але врешті-решт не склалося. Дуже вже козирна студія. А коштів на озвучку (таких, як вони хочуть) ми не маємо. Тож підемо тим шляхом, яким йшли до цього. Ми знайшли вже кілька студій звукозапису, які з радістю допоможуть нам з озвучкою, це вже буде зараз.

Найцікавіше, що я цей фільм уже знаю напам'ять. У нас уже 180 варіантів монтажу, і всі різні. А це подивився на великому екрані, і мені страшенно сподобалося і було цікаво. Значить, і вам сподобається.

Simka: Сашко, можливо, мною не надто уважно відстежувалися новини, але таке питання... Як справи у "Чорного козака", коли нарешті буде велика прем'єра цього фільму, як просувається робота?

Сашко Лірник: Я вже відповідав вище. Надіюся, що прем'єру ми зробимо влітку або на початку осені.

Simka: З усіх ваших казок яку саме ви б хотіли бачити екранізованою? Можливо, вже є такого роду плани (окрім "Чорного козака")?

Сашко Лірник: "Про Грицька Кобилячу Смерть", а також різдвяний повнометражний мультфільм "Про чотири роги і козацький рід", сценарій якого вже сім років поспіль займає перше місце на конкурсі.

Moral: Олександре, чи припустиме в дитячій казці "міцне слівце"? Чи є для вас лайка — табу, чи з пісні слів не викинеш?

Сашко Лірник: У дитячій казці — ні. Але є, наприклад, українська лайка, і в мене є казка, побудована на ній. Вона смішна, цікава, її всі люблять. Жодного матюка і жодного жарту "нижче поясу", але крута і міцна. Казки я пишу не тільки для дітей. І все одно матюків у казках, звичайно, немає. А от "шерепа невштипурна" можна сказати. :)

Сашко Лірник

Rika: Поділіться вашою думкою, чому більшість сучасних дітей так нехтують читанням? Школа прищеплює любов до цієї справи, чи навпаки?

Сашко Лірник: Не можу сказати, що вони нехтують читанням. З мого досвіду, мої книжки розкупаються миттєво, і ми не встигаємо додруковувати тираж. Я весь час виступаю по школах і заохочую дітей до читання, і у мене це виходить.

Larisa: По-вашому, чи змінилася і як роль казки у вихованні і становленні дитини в наш час різноманітних гаджетів, інтернету тощо? Сучасна дитина виграє від такої технічної просунутості в малому віці, чи, навпаки, втрачає від того, що менше читає або чує казку, яку їй розповідають?

Сашко Лірник: Цікаве питання, знову філософське. Думаю, що ми не повинні диктувати дітям, якими їм бути. Діти завжди кращі за нас, тому треба нам тягтися за ними і входити в світ гаджетів та Інтернету. Бо хтось таки мусить наповнювати ті гаджети і Інтернет цікавим контентом. Тому й пишу в Інтернеті, де мене читають. А жива оповідь завжди буде кращою, теж перевірено на практиці.

Dinka: Твори кого з сучасних українських дитячих письменників вам до душі? До речі, як ви відчуваєте, між вами, українськими казкарями, потужна конкуренція?

Сашко Лірник: Між нами нема конкуренції, бо нас насправді небагато. Тому я всіх люблю і хочу, щоб більше писали і творили.

Dinka: Якою була ваша улюблена казка в дитинстві?

Сашко Лірник: "Яйце-райце" і "Котигорошко".

Vitalij: Пане Сашко, чи відмінне світосприйняття казкаря від сприйняття звичайної людини?:)

Сашко Лірник: Відмінне. Казкар більше бачить, аналізує і дивиться на проблеми, ніби згори. Я можу виділити суть за потоком маскування і побачити, що хочуть сказати, прикриваючись красивими високими словами, замилюючи очі. Як у казці — казкар бачить одним оком цей світ, а іншим — реальний, в якому відьма є страшна і беззуба, добродій у капелюсі насправді злодій, а милий та добрий сусід насправді вовкулака і упир. Ну, це крайній випадок. Буває, що сусід кращий, аніж виглядає, але це у випадку, коли це сусідка. :)

Pinokio: Чим особлива українська казка, чим передусім відмінна від казок усіх інших народів та культур?

Сашко Лірник: Українську казку я називаю химерною — це чудернацьке поєднання дивовижного, страшного, чарівного і водночас надзвичайно смішного з яскравим відтінком української ментальності, де нечиста сила не страшна, а смішна. І навіть сюжети, які в інших народів дуже жорстокі, в українських казках надзвичайно згладжуються і набувають людяних рис. А найбільше люблю українську побутову казку, яка, маючи, наприклад, вік 500 років, але в ній пізнаєш риси своєї бабусі чи мами, чи батька. З тією ж реакцією, гумором і добротою. Там очевидні речі допомоги, милосердя, праці, лагідності, любові і надзвичайного героїзму. Ті самі риси, які ми зараз бачимо у нашого народу під час нинішніх складних випробувань. Тому і я творю саме як український казкар, і мої казки теж стають народними, бо вони химерні, чудернацькі, добрі, смішні і героїчні. Хвали мене, моя губо, бо розірву до вуха. :)

Надія Майна

Фото Владислава Мусієнка

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять