Оператор Іван Любиш-Кірдей: після побаченого в Іловайську я ще більше вірю в перемогу

На сайті "Главред" відбувся чат із оператором телеканалу "2+2", фрілансером німецького ТВ ARD Іваном Любиш-Кірдеєм, який разом із трьома своїми колегами Маркіяном Лисейком (Укрінформ), Георгієм Тихим (ТВ ARD) та Максом Лєвіним (LB.ua) після п'ятьох днів перебування в "котлі" в Іловайську, вирвався з оточення.

Те, як журналісти проривалися з оточеного міста, описав 29 серпня фотокореспондент Макс Лєвін на своїй сторінці у Фейсбук: "Друзі, ми не можемо повірити, що ми живі. Сьогодні Я (LB.ua), Маркіян Лисейко (Укрінформ), Іван Любиш-Кірдей, Георгій Тихий (німецьке ТВ ARD) вирвалися з оточення в Іловайську – пережили другий день народження.

Потрапивши під перший обстріл і засаду ми вирвалися трохи вперед. Потрапили ще в дві засади, перед нами підбили наш танк – кароч, ми сьогодні другий раз народилися. Відбулися незначним пораненням водія (мене), розбитим вікном – втрапило десь три кулі. Одна пролетіла через весь салон. Чудом не втрапило в нас декілька ракет (чи з гранатомета).

Дякуючи нашому везінню, чи Богу (хто вірить) і нашому рішенню в якийсь момент вирватися вперед колони. Наші побратими з "Донбасу", "Дніпра", військові досі там б'ються. Ми молимося щоб побільше їх вийшло з того пекла. У колони немає жодної підтримки! Факфакфак. І звісно – наша рятівниця INFINITY від Олександра Радченка - дякуюдякуюдякую!!! Дякую, що вона так швидко і надійно їздить. Дякую Олександре, машину відремонтуємо, вона врятувала чотири життя!"

Рівно за тиждень після повернення з Іловайська Іван Любиш-Кірдей, відповідаючи на питання читачів "Главреда", розповів про п'ять днів життя в "іловайському котлі": про побут українських військових та добровольців, обстріли з мінометів, "Градів" і "Смерчів", відносини наших бійців із місцевим населенням, міць бойового духу українських військових, яка вразила Івана та вселила впевненість у перемозі Україні.

zoi_5: Іване, чи не могли б Ви розповісти докладніше про перебування в Іловайську: як туди потрапили, скільки пробули, де жили, як налагоджений у наших військових побут, як звідти пощастило вирватися?

Іван Любиш-Кірдей: Потрапив в Іловайськ з батальйоном "Миротворець" (цей батальйон не є штурмовим, а на звільнених територіях ставить блокпости та слідкує за порядком). Їхали на один день і планували повернутися увечері. Але залишилися в оточенні на п'ять днів. Нам повідомили, що місто, куди ми їдемо, зачищене на 3/4. Приїхали туди без проблем, на звичайному автобусі, ніхто не обстрілював. Коли приїхали, батальйон "Херсон" повідомив, що ми в оточенні. Ночували ми одну ніч у вагоні потягу в депо з батальйонами "Херсон" і "Миротворець". Нам сказали в разі мінометного обстрілу ховатися під вагони в ремонтні ями. Наступні ночі ми провели у підвалі школи з батальйонами "Донбас" і "Дніпро".

Харчувалися в основному військовими сухпайками. Оскільки цих сухпайків було небагато (бо брали запас на один день), харчувалися з городів приватного сектору біля школи (поблизу покинутих будинків), одного дня навіть забили хряка. Були проблеми з водою: працювала одна колонка, і та з перебоями, і вода була, скоріше, технічна. Але всі пили – позаяк жарко було... Спали в підвалах разом із місцевими мешканцями і покинутими тваринами. Було дивно, що собаки крутилися біля підвалів, а поруч – маленькі коти. І коли починався обстріл, всі – і люди, і тварини – тікали у підвал.

Ftusia:Чи доводилося вам зіштовхуватися з тими, хто з "іншого боку барикад" – чи то з найманцями, чи то з росіянами, чи то з нашими "ополченцями"?

Іван Любиш-Кірдей: Не доводилося, нікого не бачив. Єдиний, кого зустрів – російський полонений. Але з ним не спілкувався.

За інформацією, яку давали військові, було ясно, що з того боку людей небагато (живої сили), і цієї сили було недостатньо для штурму. Бойовики робили вилазки на півгодини, не більше – обстрілювали і втікали назад. Стріляли в основному з автоматичної зброї та гранатометів. Але військові казали, що бойовики не становлять великої загрози, тобто не могли штурмувати місто. А загрозу становили ті, хто стріляв із "Градів" і "Смерчів"...

Dinka:Іване, доброго дня. Чи була у вас змога поспілкуватися з мирними місцевими мешканцями під час перебування на Донбасі? Якщо так, розкажіть, будь ласка, які настрої у людей? Дякую.

Іван Любиш-Кірдей: Люди хочуть миру. Але багатьом байдуже, при кому саме буде цей мир. Проте є люди, які підтримують українську армію, приносять їжу... Одна жінка привезла на "кравчучці" хлопцям батальйону "Миротворець" у Дзержинську (перед виїздом в Іловайськ ми були там) мішок картоплі та дві банки домашніх закруток. Коли місцеві мешканці ховаються від обстрілів в одному підвалі з українськими військовими, то дуже важко дізнатися про їхні справжні настрої і думки... Але один чоловік з Іловайська сказав фразу, яка увігнала мене в ступор: "Ці хлопці (тобто українські військові) – молодці, годують нас, але ж ще прийдуть "каратєлі"..." Було ясно, наскільки сильна російська пропаганда в тому регіоні.

dim-dim:В які моменти, коли ви перебували в Іловайську, було по-справжньому страшно?

Іван Любиш-Кірдей: Під час першого обстрілу "Градами". Це була друга година ночі, ми прокинулися від сильних вибухів... Але ситуацію розрядили військові, які сиділи в підвалі – вони пожартували: "От же ж п....ам не спиться!".

Ftusia: Чи підтримуєте ви стосунки з кимось з бійців, з якими познайомилися в Іловайську?

Іван Любиш-Кірдей: Так, підтримую стосунки з одним бійцем. Він зараз у Дніпропетровську в лікарні. Поки маю електронну пошту медиків батальйону "Миротворец", з ними зв'яжуся згодом. Телефонував командиру Тетеруку, привітав його з поверненням.

Ftusia:Як гадаєте, наскільки ті, хто побували там, хто побачили смерті, загибель побратимів, біль, руйнування, знищення домівок, змінюються внутрішньо, що допомагає не втратити людяність?

Іван Любиш-Кірдей: Війна всіх змінює. Точно. Думаю, що всі, хто звідти повернулися, потребують психологічної допомоги.

Що допомагає не втратити людяність? Кожному – по-різному: комусь – сім'я, комусь – розмови з друзями. Це індивідуально.

Sonia:Іване, ви напевне чули слова Руслани після того, як вона побувала в Донецьку – її вразило, що наші снаряди летять у своїх же, що вона не бачила триколорів, російських військ, і після цього вона почала закликати припинити вогонь. Виходячи з того, що бачили ви там, у зоні АТО, скажіть вашу власну думку? Що бачили ви?

Іван Любиш-Кірдей: Це думка Руслані, і я не буду її коментувати.

Я бачив військові дії в Іловайську...

zoi_5:Чи вперше під час воєнних дій Ви були на Донбасі? Чи вже був відповідний досвід?

Іван Любиш-Кірдей: Я був у звільнених містах (Краматорськ, Слов'янськ тощо), але на передову потрапив вперше.

Анна Івінська:Иван, Гоша Тихий, говорил, что после выхода вы обратились в МККК за помощью. То есть, представители Красного Креста находились на месте выхода из коридора? Если да, то где они находились? Можно предположить, что расстреливали на их "глазах"? Они могли вступить в переговоры с РФ? Почему они не сделали этого, или сделали все же? Они хотя бы в курсе расстрела? Что они вам сказали?

Іван Любиш-Кірдей: Спілкувався з представниками Червоного Хреста Гоша Тихий. Ми зустріли їх по дорозі в Курахово. Вони знаходилися далеко від коридору і нічого не знали про обстріли.

Червоний Хрест – це організація, яка займається гуманітарною і медичною допомогою та тримається подалі від політики, тобто не може вступати в переговори з жодною зі сторін.

dim-dim: У вас виникало бажання піти в складі армії чи добровольчих батальйонів на Донбас, і чи змінилося це бажання після всього побаченого й пережитого? Дякую за відповіді.

Іван Любиш-Кірдей: У кожного журналіста є потреба бути в епіцентрі подій, тому я, звичайно, хотів потрапити в зону АТО. Якби прийшла мені повістка в армію, я б точно пішов. Але як оператор, думаю, я маю служити на інформаційному фронті.

den_: На Майдане было так, что по людям в жилетах с надписью "Пресса" стреляли как бы не больше всех. А как на Донбассе, к прессе относятся с бОльшим пиететом? Проще работать кому – журналистам, представляющим отечественные СМИ, или зарубежные? Благодарю за ответ.

Іван Любиш-Кірдей: Майдан і війна на сході – це дві зовсім різні ситуації в плані роботи журналістів і операторів. В зоні АТО журналісти стикаються з тими ж ризиками, що й військові та мирні мешканці: бути пораненим або вбитим під час обстрілів, бути викраденим бойовиками заради викупу тощо. Ніхто не застрахований – ні вітчизняні журналісти, ні закордонні.

Numerico:Как фоторепортёр европейских СМИ, скажите, с какими из военных конфликтов наиболее часто сравнивают нынешние события на территории Украины западные СМИ и их аудитория? Существенен ли плюрализм в данном вопросе,если таковой присутствует?

Іван Любиш-Кірдей: Я не є фоторепортером європейського ЗМІ – я живу і працюю в Україні. А з німецьким ARD співпрацюю як фрілансер. Тому не компетентний коментувати те, як в Європі сприймають події в Україні.

Alexandr Hitrov:Иван, в вашем фильме на 8:33 узнал своего родственника (парень, который вытирает руки, сидя на бронетранспортере, потом кричит: "Ахмет, выходи!"). На войну он уехал, ничего не сообщив своей семье, и связи с ним нет. Где сняты эти кадры? Что это за батальон? Известно ли Вам что-нибудь о судьбе этого подразделения?

Іван Любиш-Кірдей: Кадри, на яких є Ваш родич, зняв Макс Лєвін (LB.ua). Ці кадри зняті в Іловайську, це – батальйон "Донбас", який обстрілювали при виході через "зелений коридор". Доля батальйону вже відома.

Gallina:З вашої точки зору, чи повинен оператор, журналіст показувати все, що побачив на війні? Чи мусить бути якась межа, або все-таки слід бути чесним і відвертим на всі 100%? Чи виробили ви для себе якісь "табу" – ті кадри з війни, які ви не будете показувати широкій громадськості за жодних обставин?

Іван Любиш-Кірдей: Я думаю, що все почуте в окопах в зоні бойових дій не може бути журналістом видане "на гора". Слід фільтрувати всю інформацію, оскільки головне завдання журналіста в цій ситуації – не нашкодити країні і цій військовій операції в цілому. Але при цьому слід показувати правду. Ми зараз в стані інформаційної війни з Росією, і український журналіст має робити максимум, щоб протистояти російській пропаганді і творити нашу власну інформаційну політику.

У нас із журналістом була написана домовленість із військовими: якщо хтось із бійців не хотів, аби його знімали, я будував свої кадри так, щоб ті люди не потрапили в кадр. Крім того, я не знімав обличчя загиблих. Я вважаю, що люди мають дізнаватися про смерть рідних не з інтернету та телебачення.

journ_:Іване! Ваші враження: наскільки та картинка й інформація, яку подають наші ЗМІ, відмінна від того, що відбувається на Донбасі насправді?

Іван Любиш-Кірдей: Залежить від ЗМІ, яке подає картинку... :)

zoi_5:Наскільки охоче бійці батальйонів йшли на контакт із пресою?

Іван Любиш-Кірдей: На фронті на пресу практично не звертали уваги. Ми могли знімати все, що хотіли. Бійці активно спілкувалися з нами, багато з них хотіли, щоб з ними записали інтерв'ю, деякі підходили за інформацією (дізнатися, що твориться в світі), хтось просто хотів поспілкуватися не з військовими.

Odessit:Що говорять прості воїни про цю війну на сході?

Іван Любиш-Кірдей: Воїни дуже патріотичні. Хочуть скоріше вибити противників зі своєї землі. Відчутно, що вони захищають рідну землю. Вони вірять у перемогу, знають, що переможуть, оскільки воюють за своє. Не втрачають оптимізму навіть під "Градами".

Odessit:Що Вас найбільш вразило на цій війні?

Іван Любиш-Кірдей: Найбільше вразило те, наскільки сильний військовий дух загалом у бійців. Якби цим хлопцям належну військову підтримку, то ця війна скінчилася б у дуже короткий термін нашою перемогою.

valeria_:Іване, як загалом настрій у наших військових, чи не настало розчарування у тому, що їх далеко не завжди належним чином підтримують наші можновладці? А ще... ваше суб'єктивне враження після побаченого – ви вірите у нашу перемогу? Дякую за відповіді. І за вашу мужність.

Іван Любиш-Кірдей: Після побаченого я ще більше вірю в перемогу якраз через те, що настрій у наших військових бойовий, вони налаштовані оптимістично. Мій знайомий з "Миротворця", поранений під Іловайськом, який зараз перебуває в госпіталі у Дніпрі, розказував, що він краще загине, ніж здасться в полон. І він з двома наскрізними пораненнями в ногу пройшов, вириваючись із оточення, 20 кілометрів! І казав, що ще помститься за своїх загиблих побратимів. І як після того не вірити в перемогу?

Фото Владислава Мусієнка

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред