Закінчення. Читайте початок: Війна проти слов'янського світогляду. Частина I. Одін і готи, Рим і Візантія.
Прямий тиск і війни проти Дулібії не дають ворогам бажаного результату. Центр слов'янського світу впевнено протистоїть військовій агресії. Він береже Першу Троянь та шанує рахмансько-волхвівську систему, впевнено відстоює слов'янське світобачення. Тож ідейні вороги починають шукати інші способи руйнування рахмансько-волхвівської системи та Дулібського союзу. У глибинах слов'янського середовища вони намагаються відшукати тих, хто став би їм союзником.
Це мали б бути піддатливі на спокуси, ознайомлені з окультизмом, слабкі у вірі особи та групи осіб, які б у потрібний час, за винагороду, виступили у ролі руйнівної "п'ятої колони". І таких союзників вони знайшли.
То хто ж став "п'ятою колоною" слов'янського світу? Хто відійшов від слов'янського братерства та відкинув життя у Праві? І як могло статись так, що на центральних дулібських землях, поряд із Рахманами і волхвами, приховались осередки непросвітленності?
Природною базою таких осередків стали групи переселенців-скотарів із території Східного Прикаспію, які у VI-V ст. до н.е. долучилися сарматського походу, а після визволення Артанії та походів у Європу, забажали оселитись поряд зі слов'янами. "Велесова книга" називає ці групи переселенців ягами (яхами). "Біблія" ж усіх ягів (яхів) називає не інакше як яхветом (яфетом).
Ще у ІІІ тис. до н.е., перебуваючи у Східному Прикаспії, південна частина яхвету (тоді ще просвітленого народу) зазнала темних впливів окультних центрів аккадського походження з Центральної Азії. Вона понесла аккадські ідеології на простори усього яхівського розселення, а згодом, разом із переселенцями, Волгою та суходолом, ці ідеології потрапляють аж до Білого, Балтійського, Північного морів, Скандинавії та Британії.
Беручи участь у сарматських походах І тис. до н.е., яги (яхи) усе ж намагаються приховувати схильність до темної ритуалістики та маскують своє духовне падіння. Вони імітують світлі обряди та запевняють оточення, що не змінили ставлення до просвітлених народів. Але, попри виголошені виправдання, духовні вади у яхів нікуди не зникли.
Про ці духовні вади добре знали суренжські Старотці-Рахмани. Вони розуміли, що без повернення на високі духовні рівні яхи не можуть жити серед слов'ян і називатися слов'янами. На численні прохання та обіцянки яхів Рахмани намагаються допомогти їм викорінити набуту окультність, підняти низькі духовні рівні та повернути статус просвітленого народу.
Отці пояснюють очільникам яхів, що лише щире просвітництво, чисте життя у Праві, широке родичання з навколишніми просвітленими народами допоможуть позбутися яхвету духовного бруду та темного окультизму.
Яхи мають відкинути гордування, духовну недбалість, зневагу до оточуючих, не прагнути у неправедний спосіб особистого збагачення, незаслуженої влади та слави, мають спробувати навчитись працювати над собою духовно. Для втілення задуму, у ІІ ст. до н.е., яхам дозволили осісти поряд із базовими слов'янськими землями. А двом найбільшим групам яхів наказали охороняти річкові переправи на лівому березі Дніпра (у пониззі Десни) та на середній течії Вісли.
Рахмани, виходячи з історії походження яхів, обирають цим двом групам і нову назву — поляни (степові люди з Прикаспію). Але на відміну від інших народів, які після сарматського походу отримали уділи у Подніпров'ї та поступово влились у слов'янське море (язиги, черкеси та інші), з просвітленням у яхів нічого не виходило.
Жити за законами Прави у любові зі слов'янськими сусідами яхам-полянам було надто важко і незрозуміло. Родичанню зі слов'янами увесь час заважала їхні яхівські гордощі, корисливість, пиха. Яхам не подобалась землеробська праця та слов'янське господарювання. Гнітила яхів і постійна необхідність удосконалення духовності та шанування Прави.
У І ст. до н.е. — ІІ ст. н.е., попри обіцянки стати мирним уділом у межах слов'янської держави, яхи Подесення виношують плани захоплення земель східних оріїв (між Віслою і Ельбою) для створення там окремої держави, схожої на державу готів (з якими яхи тісно спілкуються з 34 р. до н.е.). Об'єднавшись із норманами та віслянськими полянами, вони нападають на східних оріїв (до 100 р. н.е.) та захоплюють їхні землі. Вони силою намагаються сформувати войовничу державу (147 р. н.е.), яка б дозволила їм хижо панувати над усім регіоном від Ельби до Вісли.
Войовнича та агресивна політика яхів-полян викликає гнів оріїв, жмуді та усього слов'янського і венедського населення регіону. Слов'яни кажуть Рахманам, що поляни поводяться не за слов'янськими законами, що вони розбійники та порушують усі правила Прави, що їх треба приборкати і вигнати з чужих земель. Перша Троянь дає наказ на приборкання зарозумілих яхів силами дулібської армії. І хоча армія у той час воює у Карпатах і на Дунаї, де стримує римське вторгнення на землі просвітлених народів на Балканах (іллірійців, фракійців, карпів), вона рушає на Віслу і розбиває яхів-полян.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Давня українська держава Рось та її велесовичні символи
У ІІ-ІІІ ст. н.е., після акції приборкання полян, Старотці-Рахмани, а за ними й усе слов'янське населення, за глибоку нещирість та підступність, дають яхам цього регіону назву — ляхи (лукаві яхи).
Знищивши темне об'єднання яхів за Віслою, покаравши їхню ідеологічну та військову верхівку, Старотці-Рахмани усе ж не втрачають надію просвітити хоча б ту частину яхів-полян, яка не виявляла спротиву та внутрішньої агресії, і благала у Рахманів духовної допомоги. Через це Рахмани вирішують застосувати до таких полян особливу духовну опіку, яка дозволила б посилити процес просвітлення яхів.
У III ст. н.е., за велінням Трояні, значну частину полян з-за Вісли переселяють на нові землі у Подніпров'ї (правий берег Дніпра, вище від Росі), де ті усіляко намагаються знайти себе у мирній праці (землеробстві, скотарстві) та у духовному зростанні (до рівня слов'ян). Однак прижитись на нових землях яхам-полянам так і не вдається.
Внутрішньо вони не бажають змін і починають чергові чвари зі слов'янським оточенням. Своєю нестримною поведінкою та крадіжками яхи примушують слов'янських сусідів полишати свої землі. Старійшини сусідніх народів просять Троянь надати їм нові уділи в межах Дулібії, і якнайдалі від полян.
У середині V ст. н.е. численні нарікання стосовно яхів змушують Троянь в останнє спробувати щось виправити. Старотці-Рахмани вирішують повернути полян із правобережжя Дніпра на місце їхнього першого розташування — на Подесення. Там збільшується число дулібських духовних наставників та волхвівських осередків, наполегливіше ведеться просвітлення.
Але й тут Рахманів спіткала невдача. Через заклопотаність Старотців-Рахманів питаннями будівництва союзу з гунами, яхи починають напосідати на сусідніх сіверян. Вони намагаються нав'язати тим свої погляди та закликають діяти разом у походах на венедів півночі. Поляни формують у Подесенні численні збройні загони та навчають усю молодь військової справи.
Трохи пізніше, в VII ст. н.е., у період формування міжнародних транзитних водних шляхів на головних річках слов'янського світу, яхи (охоронці переправ) знову зустрічаються з представниками готів — вікінгами. Окультизм (на одіністському тлі) усе більше шириться серед еліти полян. Вздовж Десни та Дніпра, у місцях, де мешкають яхи-поляни, з'являються численні капища — осередки окультизму та ритуалістики. На капищах чинять криваві жертвоприношення та проводять чорні ритуали (у темну пору доби).
Стимулює активність яхів-полян і хозарська експансія. Хазарія своєю агресією запускає низку вимушених переселень (булгарів, половців, ногаїв) й ідеологічно тисне на всіх своїх сусідів. Хозарська еліта, як і вікінги, знаходять у яхах-полянах тих, хто може допомогти у боротьбі з рахмансько-волхвівською системою. У бік яхів-полян частішають візити хозарських посланців, які улесливо пропонують дружбу.
У цій ситуації суренжські Рахмани розуміють, що просвітлення яхів — справа марна, що поляни не здатні подолати набуті вади і повернутись до розуміння істинного світоустрою. Вони не можуть стати частиною слов'янського світу. Старотці намагаються очистити місця, де мешкають яхи-поляни (Подніпров'я, Подесення, Віслянщину) від головної облуди, яку ті розносять навколо — численних капищ та окультних місць. Отці прагнуть відновити на землях Росі осквернені яхами святилища та храми. Але яхи-поляни висловлюють спротив та брязкають зброєю.
Перша Троянь Суренжа 686 р. н.е. змушена організувати військовий похід проти полян Подесення та вказати їм на їхнє місце у Дулібському союзі. Розбитих яхів змушують скласти зброю та скоротити чисельність озброєних загонів
Події у Подесенні не залишаются поза увагою ідеологів Візантійської імперії і вони прагнуть використати ситуацію на свою користь. Тепер Константинополь чітко бачить у яхах-полянах потенційного союзника та центр майбутньої "п'ятої колони", що має допомогти розвалити слов'янський світ зсередини.
Візантія шукає контактів із яхами-полянами та гарантує їхній еліті постійну підтримку. Візантійські впливи на яхів-полян дають результати уже в перших десятиліттях VIII ст. н.е.. У цей час яхи знову зосереджують увагу на військовому вишколі усього чоловічого населення та формують значну за чисельністю армію.
Ці приготування не проходять повз увагу Першої Трояні та Старотців-Рахманів Суренжа. Рахмани розуміють, що за підтримки Візантії та Хазарії швидке накопичення військової сили у яхів-полян Подесення спрямоване виключно проти слов'янської єдності та рахмансько-волхвівської системи. З'являється нове рахманське прізвисько агресивних та озброєних до зубів деснянських яхів-полян — варяги (войовничі яги/яхи).
Щоб призупинити розвиток руйнівних процесів на території Дулібської держави, Старотці-Рахмани знову змушені направити дулібську армію на Подесення і вирішувати питання з войовничими яхами (варягами). Похід дулібського війська на варязьке воєнізоване утворення станеться 735 року. Після великої січі у районі нинішнього Чернігова залишки армії варягів змушені будуть втікати з Подесення далеко на північ.
Спершу вигнанці рушають у бік норманів, а далі, збільшивши свою чисельність (за рахунок найманців), ідуть у бік чемерисів та русів на Ільмень-озеро та Волхов. Через кілька десятиріч, 767-го, разом із русами, норманами та чемерисами, варяги закладають на Волхові нове місто, яке бажають із часом перетворити на столицю нової варязької держави, і нарікають його Новгородом.
Відстежуючи дії варягів, Рахмани Суренжа розуміють, що на Волхові, у зоні слов'янських впливів, коштами зовнішніх ворогів, розпочато формування нового антислов'янського, антидулібського, антироського утворення, яке має бути спрямоване на руйнування просвітництва та війну проти Дулібського союзу слов'янських народів.
Враховуючи зростаючі ризики, на межі VIII-XIX ст., Дулібська держава посилює свою духовну (рахмансько-волхвіську) присутність на півночі, головно за межами місць проживання варягів. Вона поновлює біля озера Ільмень та на річці Волхов поруйновані варягами осередки слов'янського просвітництва, та посилює їх духовними Отцями.
Та ці заходи лише дратують варягів. Шукаючи підтримки у боротьбі з просвітництвом, вони закликають на допомогу своїх давніх кумирів — скандинавських вікінгів. Вікінги за участі варягів починають нищити поновлені осередки Прави та грабують край.
Місцеве населення просить допомоги у Суренжа. Але той мовчить…
На початку IX ст. сакральне місто Першої Трояні та Роксолань потрапляють під сплановані ворожі атаки, інспіровані Візантією та Хазарією та очолені візантійцем Діром (805 р.). Перемігши військо Діра, Суренж бореться з підкинутою ворогами духовною чумою (806 р.), яка змушує центральну владу Дулібії та мешканців міста швидко покинути святі місця та спробувати налагодити діяльність у Роксолані.
Лише згодом, після наведення ладу довкола Суренжа (у суренжських містах) та трансформації Дулібського союзу у державу Рось (з 830 р.), виникає можливість приборкання ситуації у бунтівному північному регіоні, де верховодять вікінги та варяги.
До Новгорода 862 року надсилають численні роські війська на чолі з представником Бусового роду Рюриком. Вони мають повалити владу варягів і вікінгів і закріпитись тут надовго. Із Рюриком у похід вирушають Старотці-Рахмани та волхви, щоб відбудувати духовні центри регіону та створити нові та потужніші (у тому числі і у Новгороді) осередки, посилюючи процес просвітництва місцевого населення: русів та чемерисів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Діброва — тисячолітнє місто попередник Львова
Отримавши звістку про похід Рюрика, варяги та вікінги втікають якнайдалі (до Білого та Онезького озер), де їх шукають загони Рюрика. Оточивши втікачів, дулібські загони змушують їх складати зброю, а ватажків карають. Ті, що склали зброю, благають про помилування та намагаються звинувачувати в усіх негараздах рахманських ворогів з-за кордонів краю.
Уникнувши смерті та оговтавшись від перших потрясінь, варяги намагаються діяти обережніше і поступово наближаються до Рюрика — чинять окультні впливи, натякають на недоцільність служіння Першій Трояні та Рахманам, спокушають можливістю стати засновником великої варязької держави з центром у Новгороді. Під виглядом місцевих жителів у новостворені Рюриком новгородські загони просяться й молоді варяги — сини варязьких батьків і місцевих руських матерів присягають у вірності Рюрику та його оточенню.
Відчуваючи недобре, помічаючи духовне падіння Рюрика, Рахмани Першої Трояні наказують князю повернутися на землі Роської держави. Та Рюрик розуміє своє становище і не бажає повертатись на очі Трояні. Посилаючись на тяжку хворобу, він відправляє на батьківщину родича, князя Олега, з власним малолітнім сином, Ігорем. Олег повертається до Києва наприкінці IX ст. з невеликим загоном, у якому багато молодих русів-варягів.
Активність зовнішніх ворогів Росі (Візантії, Хазарії, франко-германських королівств і вікінгів) змушує Першу роську Троянь суворо нагадати Олегу, що він Бусового роду і має шанувати волю Старотців-Рахманів, жити у Праві, боронити Рось та слов'янський світ. Олег розуміє це і щиро клянеться у вірності Першій Трояні та слов'янському світогляду. За підтримки Першої Трояні та Роської держави здійснює масштабні походи на ворогів слов'янства: у Каспійський регіон (905-910), на Візантію (907), у інші регіони Європи.
Надалі лінію захисту слов'янського світу продовжує князь Ігор. Як князь у Київському уділі він служить Першій Трояні та за її підтримки покладається на міць усієї Роської держави. Війна з Візантією у 941-944 роках стає апогеєм діяльності Ігоря. Вороги усіляко намагаються розірвати зв'язок Ігоря з Першою роською Троянню, для чого використовують впливи на молоду дружину князя — Ольгу.
Уродженка північного регіону Ольга належала до сім'ї, що здавна мала контакти з яхами, норманами, вікінгами і жадала влади. Спокушена обіцянками допомоги у будівництві власної імперії (Рюриковичів), Ольга створює обставини, за яких її чоловік Ігор гине.
Смерть Ігоря передає Ользі (матері малого княжича) владні повноваження у Києві та Київському уділі, які вона використовує для зміцнення зв'язків із зовнішніми та внутрішніми ворогами Першої Трояні та Роської держави. За час свого опікунства над Святославом вона прагне залучити сина до реалізації ідеї формування окремої держави Рюриковичів. Проте всупереч її намаганням Святослав шанує слов'янський світогляд, Першу Троянь і готується боронити слов'янську, Роську державу.
Досягнувши повноліття, молодий князь Святослав отримує благословіння вищих Старотців-Рахманів. Троянь бачить у ньому рішучого воїна, готового відстоювати слов'янський світогляд і духовну владу на чолі з Першою роською Троянню. 964-974 років міць роської армії Святослава відчує Хазарія, Візантія, Болгарія та прикаспійські міста.
Проте першим великим і маловідомим походом Святослава став забутий нині рейд на північ проти варягів. Цей похід завдав потужного удару по "п'ятій колоні" та страшенно збентежив Ольгу, яка надалі намагатиметься затягти сина у смертельну пастку. Дивна смерть Святослава не дозволяє князю здійснити задумане. Йому не вдається очолити черговий похід на прикаспійських яхів. Бо після розгрому Хазарії племена яхів наблизились упритул до Роської держави та почали проникати на північ, до верхів'їв Дону та Волги (до варягів та мосхів).
У Х-ХІІ ст. нові хвилі прикаспійських яхів осідають у венедо-фінно-угорському середовищі та закладають передумови формування на землях Поволжжя великого субстракту — татарського. Тут слід зауважити, що поняття татарської належності для Старотців-Рахманів мало особливий та антирахманський смисл. Воно символізувало духовне руйнування, викликане яхівською, очорненою окультизмом, ідеологією (тать арійська — ті, що тнуть/руйнують/дух арійський).
По смерті Святослава, на півночі (у Новгороді), варяги вчергове намагаються поставити місцеву владу під свій контроль. Посилюється варязький тиск і на позиції рахманських та волхвівських осередків краю. Пов'язані з Володимиром (внуком Ольги) та вікінгами варяги хочуть накопичити сили для реваншу, повернутись на Подніпров'я і Подесення, захопити їх і почати формування нової держави саме там, на частині земель Росі.
Та не всі варяги бажають захоплення Києва та очільництва Рюриковичів (Володимира та його оточення) у цьому процесі. Вони радять будувати варязько-яхівську державу на інших землях — на обширах верхньої Волги та Оки, де вже є варязькі поселення. Бродіння серед варягів, позиція Володимира та його наставників непокоїть новгородських Рахманів, які сповіщають про такі плани Першій роській Трояні. Троянь радить Рахманам Новгорода, як і місцевому ільменському населенню, не чекати біди та випровадити варягів за межі своїх земель.
Наростають антиварязькі хвилювання та виступи. Значна частина гнаних новгородцями варягів мусить відходити у межиріччя Волги і Оки, де просить притулку на землях мосхів (колишніх масагетів, які закріпились на Москві-ріці у період сарматського походу).
Інша частина варягів прилучається до Володимира та допомагає князю прибрати до рук владу у Київському уділі Роської держави.
Володимир щосили прагне утриматись на Подніпров'ї: заграє з варягами, ходить на нероські народи півночі та заходу (вятичів, радимичів, булгарів, ятвягів, ляхів), влаштовує прояхівські релігійні реформи у Києві та Київському уділі. При цьому князь свідомо ігнорує рішення Першої роської Трояні та її спроби вплинути на ситуацію у регіоні. Підбадьорює Володимира і антироська, антипросвітницька політика франко-германських королівств, зростання тиску цих держав (як і Візантії) на народи від Балтійського до Адріатичного морів (на захід від Росі).
Роси та Перша роська Троянь змушені відповідати на це походами на Віслу (968 р.), на Одру (974 р.), до Моравії (980 р.), до Адріатичного моря (985 р.), до Візантії (990 р.), до Валахії (993 р.). У Приазов'ї роські війська протистоять нападам печенігів (996 р.), за якими рухаються на захід інші племена з Азії — огузи (родичі яхів з Прикаспію). Роське військо 988 року влаштовує похід на береги Волги та розбиває там велику армію прикаспійського яхвету.
На початку ХІ ст. спеціальні роські війська за наказом Рахманів влаштовують рейд і до Середньої Азії (1005-1110 рр.) руйнуючи ворожі окультні центри регіону, які підштовхують місцеві племена до походів на Рось.
А в той час у Київському уділі Володимир проголошує свою особливу владу, яку Перша Троянь принципово не визнає. Надалі князь та його наступники намагаються розширити межі незаконного володарювання на інші роські землі, але їм це не вдається. Більш успішними для Володимира та його нащадків стають походи на північ та північний схід, де на тривалий час данниками стають місцеві народи венедського кореня (там регулярно проводиться полюддя — збирання данини).
Проіснувавши всього 66 років (988—1054), сформоване Володимиром утворення розпадається. Нащадки Рюриковичів у внутрішніх чварах та братовбивстві, намагатимуться поділити київську "спадщину", залишену Ярославом. Починаються локальні війни, які завершаться тоді, коли роським силам вдасться випровадити Рюриковичів з Київського регіону та поновити тут владу Першої Трояні та Роської держави (середина ХІІ ст.).
Нащадки Рюриковичів, які втекли у Волго-Окський регіон, затаять на Рось, Київ, населення Подніпров'я та Подесення глибоку неприязнь. Відновивши сили, вони будуть підбурювати варягів, мосхів та яхів регіону до воєн проти Роської держави, і започаткують грабіжницькі рейди на Київ та околиці. Найжорстокішим стане похід Андрія Боголюбського 1169 року. Князь візьме штурмом місто та безжально спалить його. Пограбувавши усі храми, князь повбиває мешканців міста та сплюндрує святі місця.
Як і Боголюбський, наступні нападники будуть вивозити з Києва та його околиць до нових своїх прихистків (Володимира, Суздаля інших міст) начиння храмів, старовинні ікони, роські літописи, православну атрибутику. Підкорення земель усієї Росі та перетворення росів на данників яхів, залишиться для Рюриковичів головною метою і на майбутнє. Але надалі у цьому їм сприятимуть події, започатковані у Азії.
На межі ХІІІ століття політика азійського завойовника Чингізхана порушить спокій у степах Азії та підготує умови для руху середньоазійських племен у Європу. Об'єднання яхветичних племен з берегів Каспію та Аралу стане основою нових сил вторгнення для хана Батия. 1237—1239 років Батий поведе численне військо яхветичного об'єднання Прикаспію у західний похід до Волго-Окського регіону і підкорить місцевих варягів, мосхів, яхів, венедо-фінно-угорське населення регіону (з великим яхівським елементом).
Це стане вирішальним моментом у консолідації усіх яхівських сил, які на той час покинуть Каспійсько-Аральську прабатьківщину та розселяться на території усього Поволжжя. Сприятиме цьому і ставлення до завойовників головних фігур з сімейства Рюриковичів, які досить добре знали місцевих яхів — варягів.
У цей час, князь Олександр Невський братається з сином Батия Сартаком і стає названим сином самого хана. Він їздить у ханську ставку та направляє усі свої зусилля на підтримку яхівського (татарського) порядку у регіоні. Інші Рюриковичі теж не цураються політики родичання з яхівськими (татарськими) очільниками. Вони намагаються отримати прихильність та удільні посади від впливових яхівських ватажків (мурз).
У Поволжі формується об'єднана яхівська (татарська) імперія, яка отримає особливу (та зумисно величаву) назву — Золота Орда. І хоча її населення не є однорідним, ідеологія яхів міцно утримує цей субстрат під владою хана. Строкатість татарського субстрату виявляється у окремих локальних центрах Золотої Орди. На противагу головному центру на нижній Волзі (навколо Сарай Бату), формуються ще три інші: Московський, Казанський, Кримський.
З XIV ст. Московський, Казанський та Кримський центри намагатимуться боротися з Нижньоволжським центром за владу на місцях (зіграє роль місцевий етнічний елемент: варязько-яхівський; булгарський; ногайсько-кримський). Але згодом вони поведуть боротьбу за владу над усім татарським простором. До кінця XIV ст. битву за татарський простір виграє саме Москва. Вона, з огляду на ослаблення центру у Сарай Бату, здобуде необхідний для цього ресурс, жорстоко підкоривши сусідні князівства Поволжжя.
Москва об'єднає місцеву варязько-яхівську еліту з елітою прийшлих яхів (татар) і перебере до своїх рук усю золотоординську (татарську) спадщину. У XV—XVII ст. її царі об'єднають майже усі території та племена Золотої Орди (окрім Кримського ханства та частини Прикаспію) під символами Московського царства. Потомки Рюриковичів і варягів (тепер московити) отримають пряму нагоду для реваншу проти Росі-України, тому шукатимуть зачіпку для експансії на її землі. Привезені зі зруйнованого Києва давні літописи стануть для цього у великій нагоді.
На основі давніх слов'янських текстів московські ідеологи у XV—XVI ст. сформують підробки-компіляти, які прославлятимуть Рюриковичів, яхів (яхвет), полян-варягів, припишуть їм усю роську та слов'янську могутність. З літописів вилучатимуть згадки про Артанію, Дулібію, Роську державу, відомості про Першу Троянь та Бусів. Історичні події, їхні місця, дати, переписуватимуть на користь Рюриковичів або викидатимуть.
Тексти (передусім велесовичні) підмінятимуть штучною та складною кирилицею, яка перетворить назву держави Рось на Русь. Цим підробкам ("Повісті врем'яних літ", "Літопису Київському", "Літопису Галицько-Волинському") їхні замовники та послідовники надаватимуть статусу давніх джерел, які нібито підтверджують велич Рюриковичів та дають право (Москві) зазіхати на Роські землі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Давньоруські літописи — фальшивки XV-XVI століть
Однак загарбницькі плани щодо земель Росі—України мають не тільки Рюриковичі. Ці землі, та їхнє населення цікавлять й іншу яхівську гілку — еліту яхів-полян (ляхів) Віслянського регіону. Потрапивши під вплив франко-германських королівств, а далі — Священної Римської імперії, ця еліта входить до численних європейських орденських структур і таємних лож і отримує орденські звання та посади.
Тепер ця еліта зве себе не інакше як шляхтою (назва з яхівським коренем — "ях") та формує цілу низку орденських осередків на чолі з магнатами (магами — очільниками цих осередків). Магнати та шляхта намагаються множити свої (та відповідно орденські) земельні володіння на схід, на Рось—Україну. Стає очевидним, що інтереси яхів на заході (ляхів, шляхти) перетинаються з інтересами яхів на сході (московських царів та їхнього татарського оточення). Сторони вдаються до таємних переговорів, які мають узгодити стратегічні інтереси кожної групи яхів напередодні наступу московських військ на Велике князівство Литовське.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?
Ідейним союзником яхів на заході (шляхти та магнатів) у перемовинах з Москвою виступає римський кесар та європейські орденські структури, близькі до папства. Вони підтримують усі можливі спроби яхів боротися з рахмансько-волхвівською системою та Першою роською Троянню. Саме за їхньою порадою яхи на заході оберуть іншу, аніж у яхів на сході, стратегію боротьби за росько-українські землі. Шляхта й магнати намагатимуться нищити простір просвітництва шляхом ідейного проникнення — усілякими угодами та уніями, статутами та орденськими повноваженнями, впливаючи на одноплемінців-яхів, які мешкають на роських землях або переселяються туди.
Зусиллями яхів на заході (та їхніх покровителів) магнатські замки та шляхетські садиби на землях України мають перетворитися на центри боротьби з рахманством і просвітництвом. З таких центрів мають вести таємну окультну (орденську) роботу. Тут мають формувати збройні загони, звідси має насаджуватися (серед народу) ідеологія покірності і рабства (кріпацтва).
В умовах посилення ворожої діяльності великих магнатських та шляхетських осередків Рахмани та волхви намагатимуться унеможливлювати витік цінної інформації у бік ворожих сил. З XV-XVI ст. вони будуть поступово утаємничувати свою діяльність.
Естафету нищення рахмансько-волхвівської системи у XVII ст. продовжить нова династія московських царів — Романових (з 1613 року). Для цього Романови та їхні наступники шукатимуть серед дрібної шляхти (місцевих яхів) спокушуваних і піддатливих союзників. Домовитися вдається з єзуїтом за освітою, шляхтичем за походженням, Зиновієм-Богданом Хмельницьким. Сепаратною угодою цей шляхтич дозволить Москві накласти царську руку на частину українських земель (Гетьманщину).
1721 року цар Петро І робить черговий крок до ліквідації росько-української спадщини. Він перейменовує Московське царство на Російську імперію (маючи на увазі державу Рось). Одночасно цар намагатиметься використати давні літописні підробки (які посилено шукає) для оголошення московських прав на росько-українські землі.
Наступний удар по рахмансько-волхвівській системі готується у другій половині XVIII століття, у період формування останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським ордену Святого Станіслава (1765 р.). Цей орден провів низку жорстоких антирахманських акцій (найактивніше у 1765-1772 роках) та обрав метою нищення не тільки багатьох волинських Рахманів та волхвів, а й Отців Першої Трояні.
Система просвітництва у цей період зазнає найпотужніших ударів, а виховання молодих кадрів, духовне шкільництво майже зупиняється. Після трьох розподілів Польщі та зникнення Польської держави (до1795 р.) Волинню котяться чергові антирахманські хвилі, здійняті новими господарями краю — царською адміністрацією Романових.
Проводиться глибоке викорінення елементів просвітництва та нищення останніх груп Рахманів і волхвів, яким вдалося пережити орденські репресії XVIII ст.. Такі дії кладуть край існуванню останніх рахманських і волхвівських організацій. Десь у середині XIX ст. зупиняється і утаємничена діяльність Першої Трояні та Старотців-Рахманів. Останні рахмани з оточення Першої Трояні намагаються емігрувати далеко за межі імперії, або у віддалені її кінці. Система просвітництва перестає діяти.
Але навіть попри виїзд останніх Рахманів за межі Волині, процес широких антипросвітницьких дій не зупиняється. Нищенню підлягають усі наявні ознаки та сліди діяльності Першої Трояні та рахмансько-волхвівської системи. У храмах, бібліотеках, зібраннях вилучають і нищать давні дулібські, роські та українські артефакти: сакральні письмена, давньослов'янську атрибутику. Усі письмові твори, які говорять про часи Троянові (Трояні), Бусові (Бусів) вилучають, нищать і підміняють новими кириличними.
На початку XIX ст. за наказом царя член масонської ложі "Золотого вінця", спадкоємець відомого татарського роду Кара Мурзи, історик Микола Карамзін складає "Історію держави Російської". Цей твір стає гімном східному яхветизму та головним історичним джерелом для усіх підданих імперії Романових.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:"Сварог і є Отець", або Сакральний напис велесовицею
Відтоді всіх росів-українців змушуватимуть вірити у "справжність" компільованих літописів та у "достовірність" написаної Карамзіним історії Російської імперії. За задумом яхвету, народ України, як і усі слов'яни, мав забути історію своїх істинних героїв, духовних подвижників, усіх тих, хто тисячоліттями розбудовував Артанію, Дулібію, Рось, давню Україну, хто ніс просвітництво та духовні знання людям.
Цей народ мав отримати історію іншу, сформовану у чужих столицях, з сумнівними цінностями, з відкинутими знаннями про Предків, зі зрадливими героями, з поруйнованим світоглядом та яхветичними ідеями усередині.
То які висновки напрошуються зі сказаного? Про що говорить забута історія?
Головне, що ця історія підтверджує висновок, який зробили Старотці-Рахмани ще у VII-VIII століттях: народ яхвету не здатен на духовне зростання і духовне просвітлення.
Яхвет, опустившись у стан непросвітленості, розсіявшись по світу, нав'язавши свої ідеї іншим народам, перейшов до відвертої боротьби зі Світлим Ірієм та Творцем, лукаво зневажив та розтоптав духовність, розміняв її на одінство, ритуалізм і рабствування перед антисвітом.
Він, і нині, устами своєї еліти, каже неправду, називаючи себе взірцем слов'янськості, православності, любові до слов'янської історії. Очільники яхвету лукавлять, приписуючи своєму народу Божу ласку та святість.
Нині земне суспільство, відчуваючи розрив зв'язку з Творцем, стало на шлях глобальних негараздів. Воно одурманене різними ідеологіями, ігнорує вселенські закони та, прямо чи опосередковано, заперечує роль Творця та Світлого Ірію.
А це надто небезпечно!
Терпіння вишніх сил не є безмежним і тому варто замислитись над наслідками тієї війни, яка була розгорнута проти слов'янського світогляду, слов'янських подвижників, знань світобудови, які так необхідні людям.
Творець не може терпіти нехтування його законами. Через пророцтва він говорить нам про майбутній прихід нового Неба та нової Землі. І час змін невпинно наближається.
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред в Google News
