Український силовик у кіно: побачити – не значить полюбити

Російські серіали на телевізійних екранах України поки що не заборонені офіційно. Відповідний законопроект було винесено на голосування в парламенті 20 жовтня. Верховна Рада VII скликання під час свого останнього в історії засідання могла його ухвалити. Але, як відомо, кворум загалом ледь вдалося зібрати. Залишки депутатів провалили ухвалення закону, котрий дозволяв солдатам голосувати на фронті – то що вже казати про таку ніби другорядну справу, як російське телевізійне кіно.

Насправді ж проблема, котру буде вирішувати і, я так думаю, вирішить ще до кінця року, новий парламент, зовсім не другорядна. Особливо з огляду на де-факто україно-російську війну на Сході, котрою перейнята решта регіонів країни. В той час, як російські та проросійські війська черговий раз атакують аеропорт Донецька, залізничний вузол Дебальцевого чи валять з "Градів" на підступах до Маріуполя, українське телебачення запросто показує багатосерійні подвиги російської "десантури", "ментури", "братанів" чи взагалі – загонів НКВД й СМЕРШу.

Спробуйте уявити стан рідних та друзів учасників АТО, особливо – полеглих. А також подумайте, чи був би можливим показ документального фільму Лені Ріфеншталь "Тріумф волі", котрий захоплено показує нюрнберзький з'їзд нацистів, у СРСР часів війни Сталіна з Гітлером. Подумаєш, це ж лише талановите кіно… Ситуація аналогічна. І це лише один, суто моральний аспект проблеми.

Є ще фінансові зобов'язання. З огляду на це не варто звинувачувати в державній зраді ті комерційні українські канали, котрі не взяли приклад з телеканалу "1+1" і вперто залишають у своїх ефірах фільми й серіали про подвиг та силу російської зброї. Продукт закуплений для демонстрації, під нього вже сформовані рекламні бюджети, і хай телебачення дотаційне – але ж не настільки, аби зовсім не виконувати наперед прописані домовленості з партнерами.

Це пояснюють пікетникам менеджери й редактори, коли виходять до обурених патріотів. І проблему розуміють також самі ініціатори законної заборони. Бо голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Микола Томенко згоден: припиняти показ ось так, від завтрашнього дня, волюнтаристським рішенням не дуже личить. Тож рекомендує розробити план поетапного завершення таких показів.

Бо поки закон під заборону все ж ухвалять, проблему таки намагаються вирішити з іншого боку. Зокрема, збивають російських силовиків на злеті, анулюючи або не видаючи прокатні посвідчення для показу на території України. Ось недавно ще сім відповідних проектів не допустили. Як пояснив керівник Держкіно Пилип Іллєнко, моніторинг триває. І все, що в тій чи іншій мірі прославляє силу, міць та недавно озвучену ввічливість озброєних "зелених чоловічків", буде вчасно виявлятися й блокуватися. Отже, не можна сказати, що з російською пропагандою у вигляді гостросюжетних фільмів та серіалів ніхто не бореться. Просто процес ще не став в Україні системним.

Але, як уже говорилося не раз, самими заборонами чужого проблеми не вирішити. Треба шукати адекватну заміну в сітках мовлення. Іноземне, здебільшого – американське "чоловіче" кіно має або таку ж якість, як російське, або, що частіше – на декілька порядків вище. Йдеться насамперед про якість змістову. Коли мені показують, як ті ж американські поліція, ФБР та спецпідрозділи ефективно знешкоджують злочинців у країні та по всьому світові, я вірю: ці кіношні хороші хлопці справді хороші, без лапок.

Захід, на який тепер орієнтується у своїх цивілізаційних прагненнях переважна більшість українців, має безліч недоліків. Притомні люди не ідеалізують Америки з Європою. Але там є одне досягнення, котре давно стало фундаментом для кожного такого серіалу чи фільму: верховенство права. Без жодних лапок. Герої західних кіношних історій цінні тим, що змушені діяти в правовому полі, навіть якщо не дуже хочуть цього. Порушення правил тут – виняток, припустимий частіше в сюжеті художнього твору, аніж у реальному житті. А порушник, хай сто разів переможець й показав поганому хлопцеві "кузьчину мать" під наші оплески, все одно матиме проблеми потім як із начальством, так і з законом.

От звідки і якими засобами формується ставлення до силових структур у суспільстві. І найважливіша проблема, котру треба вирішити найближчим часом й на перспективу – не заборона російської пропаганди як така, не залагодження фінансових проблем із бізнес-партнерами. Навіть не заміна російських силовиків американськими в ефірі та початок власного виробництва аналогічних проектів. Головне – щоб гіпотетичне кіно про подвиги українських силовиків на нивах боротьби з зовнішнім та внутрішнім ворогом отримало в українському суспільстві таку ж довіру, якою навіть тепер користуються подвиги російських спецназівців та поліцейських.

Давайте кожен спробуємо дати собі відповідь – а чи готовий я повірити в професійність і чесність українських "ментів" та їхню відданість справі боротьби зі злочинністю? До армії довіри трошки більше. Проте нею користуються переважно добровольчі батальйони, й то – не всі. Ми підтримуємо солдатів, морально та матеріально – натомість вимагаємо коли не розстріляти на місці за зраду й корупцію, то принаймні віддати під суд командирів, включно з міністром оборони та генералами з Генштабу. І як після такого показувати в фільмах та серіалах вітчизняну армійську верхівку? Не про партизанів же робити всі історії. Й не про робінгудів, розчарованих у бездіяльній міліції, котрі беруть зброю до рук й наводять порядки самотужки.

Загалом це правильно, люди віднедавна практикують народну люстрацію. Проте, домовляючись про початок заміщення чужих силовиків на власних, треба водночас вимагати, аби ці наділені владою люди ефективно захищали нас і в реальному житті. Бо інакше сенсу починати власні проекти, яким би повірили мільйони глядачів, просто нема.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред