Хто годуватиме партизанів Донбасу

На окупованих російськими військами територіях діють партизанські загони. І це – не секрет. Їхня поява була прогнозованою ще влітку, коли присутність окупаційної армії була значно меншою, аніж тепер.

Скажімо, автор цих рядків говорив про можливість зародку місцевого опору ще в червні,

коли до іловайського "казана" та повноцінного вторгнення лишалося два місяці й у зоні АТО такої біди не відчували. Згодом у мережі почали з'являтися відеозвернення цих самих партизанів. Причому про себе заявляли навіть окремі жіночі повстанські групи. Далі випуски новин почали час від часу розбавлятися згадками про успішні партизанські рейди по ворожих тилах. І ось днями речник АТО Леонід Матюхін офіційно заявив, що партизанські загони на окупованих територіях діють. Тільки координації між ними нема.

Перший очевидний висновок – партизанська війна, розгорнута за лінією фронту, не контролюється Києвом. Звідси – перше запитання: чому?

Українські військові традиції славні саме партизанкою, і в зв'язку з чим згадується не лише досвід Української Повстанської Армії. За період Громадянської війни 1917-1921 років саме партизани трималися довше, аніж регулярні збройні сили УНР. Їх, як пізніше – вояків УПА, радянська пропаганда чохом записала в бандити й куркулі. Але дослідники тих часів нині сходяться в одному: українці мали шанс перемогти, якби УНР та розрізнені повстанські загони налагодили між собою постійну комунікацію, та координували дії на фронті й у тилу.

Аналогічну проблему мала УПА. Навіть більшу – українські партизани діяли в тилу, а фронту як такого не було. Існували певні труднощі зі створенням єдиного центру прийняття рішень.

Суттєво, що в першій чверті ХХ століття Україна мала бодай формальні ознаки державності. Це дозволяло створювати армію та, відповідно, узгоджувати дії на фронті та в тилу ворога. Чого не було в період української партизанки під час та після Другої світової. Погодьтеся, Українську РСР не можна назвати українським державним утворенням, та й повстанці не радянську республіку боронили.

Отже, лишається згадати досвід іншої партизанської війни – тієї, котра неформально розпочалася на територіях зайнятої німцями Центральної, Північної, Південної та Східної України ще восени 1941-го, а офіційно – з червня 1942-го року. Саме тоді Державний Комітет Оборони СРСР розглянув доповідну записку заступника начальника Генштабу Червоної Армії генерал-лейтенанта Миколи Ватутіна. Він наголошував: партизанські загони, котрі діють на окупованих територіях, здебільшого створюються самотужки. Нікому не підкоряються. Діють на власний розсуд. Але це зовсім не означає, що партизани не хочуть стати військовими підрозділами, отримувати бойові задачі з єдиного центру. Та головне – мати постійний зв'язок із "великою землею" й регулярне забезпечення.

Ця записка стала основою для створення Центрального штабу партизанського руху. Вже 5 липня штаб визначив межі своєї відповідальності за території, на яких треба координувати партизанський рух. А 30 вересня спеціальною постановою ЦШПР отримав контроль над партизанськими загонами, котрі діяли на українських територіях.

Відтоді німецька армія почала зазнавати відчутних ударів по тилах і змушена була навіть відтягувати сил із фронту, кидаючи їх на партизанів. До речі, вже за півтора року до того ж самого Червону Армію змусили підрозділи УПА.

Поданий вище короткий екскурс – задля того, аби нагадати: нехтувати партизанським рухом та його можливостями не можна. Держава виграє війну, коли ворога б'ють одночасно в хвіст і гриву. Що доводить не лише радянська практика, котра виявилася досить ефективною. Варто згадати в цьому контексті досвід французьких макі чи партизанської війни на Балканах, котра заклала на десятиріччя цілий вдячний напрям у масовій культурі тодішьої Югославії.

Втім, апеляції до радянського досвіду нині не видаються аж такими сумнівними. Навіть українські ліберали, схвалюючи рішення Києва припинити будь-які виплати на окупованих територіях Донбасу, посилаються при цьому на практику Другої світової. Коли радянському керівництву не спадало на думку посилати на зайняті німцями території гроші та гуманітарні конвої. А комбат Семен Семенченко взагалі закликає давати туди продукти лише в обмін на полонених. Значить, певний досвід боротьби з зовнішнім ворогом усе ж таки можна адаптувати до нинішніх українських реалій.

І тут знову повертаємося до партизанів Донбасу. Бо є ще одне питання: хто годуватиме та забезпечуватиме їх?

Його вирішення витікає з першого, поставленого раніше. І невміння чи, швидше, небажання організувати спільні дії військових на фронті та в тилу значною мірою пояснюється страхом мати додаткові труднощі. Бо якщо Головнокомандувач, він же – Президент України, таки захоче урівняти в правах донбаських партизанів та регулярну армію, доведеться думати над їхнім забезпеченням.

Путін вирішив питання просто. Не особливо ховаючись, передає сепаратистам пальне, зброю, техніку. Українська сторона не зможе так само вільно передавати партизанам зброю, гроші та, що не менш важливо, харчі.

Коли вже так, незабаром партизанів Донбасу може спіткати та ж проблема, з якою зіткнулися не лише партизани радянські, а й вояки УПА. Зубожіле населення окупованих територій не здатне прогодувати саме себе. А тут ще прийдуть повстанці з метою "наколядувати" продуктів. Кілька разів можна нашкребти. Далі почнуться конфлікти. Після чого партизани ризикують втратити довіру до себе. І, як наслідок, їх здаватимуть окупаційній адміністрації за пайку.

Отже, про партизанів Донбасу та їхні успіхи не достатньо лише говорити. Їх потрібно організувати, всіляко підтримувати. Аби одного разу, звільняючи той же Донецьк, "кіборги" вдарили з флангів, а партизани – з тилу.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред