Що думають закордонні українці про незалежність України?

Україна — незалежна 26 років. За чверть століття вона бачила декількох правителів, пережила чимало потрясінь і має безліч викликів. Український народ любив свою країну та зраджував, втікав від неї і повертався, виховував і прощав її очільникам помилки, але не забував.

За всіма подіями і трансформаціями 26 років пильно стежили українці з-за кордону. Як ті, що народилися на чужині, так і ті, хто був змушений поїхати з України під час так званої останньої хвилі імміграції.

До Дня Незалежності України ми вирішили запитати етнічних українців із Західної Європи і з-за океану, чи є наша країна незалежною, і як вона змінились за ці роки.

Марія Галабурда-Чигрин, журналістка і співачка. Народилась у Бельгії, але мешкає у Сіднеї, Австралія.

Мати Марії родом із села Завій Калуського району на Прикарпатті. Там досі живе велика родина. Торік Марія приїжджала до Києва вчетверте. До того не була 25 років. Каже, місто її дещо розчарувало — вона звідусіль чула російську мову, як і під час перших своїх поїздок.

"Реальність можливої подорожі в Україну виявилася під час перебування в Австралії в липні та листопаді 1989 року письменників, а згодом народних депутатів, Дмитра Павличка та Володимира Яворівського. Останній виписав мені запрошення, яке не було прийняте совєтськими властями в Австралії. Чотири місяці я даремно дзвонила, даремно оббивала пороги консульства СССР в Сіднеї. Мені вияснили, що народний депутат СССР не може мене запрошувати в Україну, щоби я була гостем Руху, не зареєстрованої організації. Коли Рух зареєстрував офіційне запрошення його Секретаріяту за підписом Михайла Гориня, це уможливило мою поїздку", — написала Марія у своїх спогадах про першу поїздку.

Вона надсилає нам кілько фото, зроблених біля Верховної Ради далекого 1990 року. Тоді вона була у Києві як журналіст.

"Я пам'ятаю день, коли проголосили Незалежність України, — розповідає Марія Галабурда-Чигрин. — То було у суботу. Зв'язалася телефоном з мамою і татом. Вони підтвердили. Це була велика подія в їх житті. Тоді я працювала на радіо та проголосила по ньому, що Україна стала самостійною. Пізніше ми зібралися в Народному домі. Нам було що святкувати. Ніхто нічого не готував. Все якось сталося спонтанно. Ми з чоловіком приїхали до Народного дому, а там сила людей. Одні плачуть від радості, інші — просто не можуть повірити... Мені тоді здавалося, що від тієї радості, піднесеного настрою трісне, вибухне будівля. Відправили молебень, співали повстанські пісні. Хтось звідкись приніс каву, чай, якісь харчі. Разом були колишні повстанці УПА, дивізійники... СУМ, Пласт, Спілка українок. Я все думала, як так люди спонтанно зійшлися — хто почув по радіо моє повідомлення, хтось передав іншому по телефону".

"Велика ейфорія тривала до грудня, коли відбувся референдум, — продовжує Марія. — І люди почали їздити в Україну. І багато хто вертався розчарованим. Вони, на жаль, не застали тої України, яку вони покинули в часі війни. Я була дуже розчарована підчас моїх чотирьох поїздок до України. Ми дещо дивувалися, що сусідні республіки проголосили незалежність, а Україна дещо зволікала".

"Що до питання, чи Україна справді незалежна, треба сказати "так", — каже українка. — Знаємо, що Україна вже не купує газу у мо**алів. Але економічно незалежною може бути країна, коли веде нормальну торгівлю з сусідам".

Зі слів пані Марії, нині в Австралії живе понад 38 тисяч українців, 11 із них приїхали від часу самостійності України. "Не від гарного життя", — констатує журналістка.

Марія Гайдай, українська журналістка та художниця. Народилась в Україні, але мешкає у Верезе, Італія

Пані Марія — одна з тих, хто змушений був поїхати з України за часів незалежності. Вона автор книги "Італійський період" про життя українських трудових мігрантів.

"Незалежність — це можливість самовизначення для держави у контексті формування і розвитку світових політичних процесів. Бути незалежними — означає посідати гідне місце і впливати на ці процеси, бути рівноцінним партнером з іншими країнами. Не тими, хто просить чи вимагає, а саме партнерами", — каже вона і переконана, працювати за кордоном може бути дуже корисним для громадян України, аби мати можливість порівняння.

"Гадаю, більшість українців за межами України вболівають за нашу Вітчизняну і тим чи іншим чином сприяють поширенню чуток про неї, культивують її імідж і переймаються трагічними подіями, які викликані російською агресією, — продовжує Марія Гайдай. — Сьогодні зрозуміло, що ми були надто безтурботними, довіряючи сусідній державі і вірячи, що вона визнає́ нашу незалежність. Я пишаюся нашим народом, який не відмовився від своєї мрії збудувати суверенну країну навіть перед лицем зброї. Мої батьки були політв'язнями, і почуття любові до України передалося мені у спадок. Як і я сподіваюсь передати своїм дітям і онукам. Вони хочуть жити і працювати в Україні і докладають зусиль до цього. Днями ми усі разом відвідали могили наших рідних, щоб прикрасити їх до державного свята. Більшість закордонних українців беруть участь в акціях на користь України, займаються волонтерством, вважають себе часткою українського народу".

"Для мене найбільша радість помічати позитивні зміни в Україні. А вони є, незважаючи ні на що. Нам ще багато треба, аби досягти європейського рівня. Але треба брати відповідальність на себе і "лупати сю скалу", — каже українка. — Людський вік короткий, в історії країни це лише мить, і кожен хоче прожити його добре. Багато з нас були змушені виїхати на заробітки за кордон саме через економічні проблеми у державі. Ми можемо критикувати політиків, бо є за що, але це не заважає нам любити Україну. Ми дійсно незалежні, бо ми боремося. Ми нарешті скинули з себе отой маскувальний костюмчик "Стецька придуркуватого". Ми орачі, але і горді воїни. У мене щоразу щемить душа, коли я бачу у стрічці новин повідомлення з фронту, але я переповнююся гордістю, дивлячись в обличчя наших воїнів. Я там зовсім не бачу агресії, ми ж орачі, але рішучі захистити свою ниву!"

Віктор Филима, депутат міської ради міста Загреб. Походить з міста Осієк, Хорватія

Дідусь Віктора був греко-католицьким священиком. "Напередодні революції він мав дві можливості: відвідати Сибір чи поїхати на Захід, — каже українець з хорватським паспортом. — Тож вирушив до Хорватії. Його тут зустріли як свого. Пізніше моя мама поїхала подивитися, звідки її коріння, познайомилися з батьком, і я народився у Хорватії. Але в Україні у нас була велика родина. Тож ми її приїхали відвідати ще за часів Радянського Союзу. Тоді за двадцять днів ми проїхали майже 10 тисяч кілометрів. Коли ми перетинали кордон, машину розібрали на гвинтики. То був для мене культурний шок. Все сіре. Тернопіль, Львів. На годиннику 7-ма вечора, а ніде нікого освітлення нема, ані машини на дорозі. Але потім батько показував нам найгарніші місця в Україні, на Майдані ми купили значків, поштових марок про Україну. Я все це показував своїм ровесникам у Хорватії. Їм було цікаво, бо то було щось зовсім нове. Лише у Криму не були. Але я переконаний, точно поїду до Криму, не сумніваюсь, він повернеться".

"Як громадянин Хорватії, бачу, що Україна має у кілька раз кращі передумови, аніж у Хорватії, але як українець не задоволений, що реформи йдуть повільно, — продовжує він. — Але то наслідки того, що треба було почати робити у 1990-х роках, реформи були відкладені на чверть століття. Хорвати одразу взялися за розбудову держави. В Україні ж багатьма речами, якими має перейматися держава, займаються люди. Народ на більш вищому ступені, аніж українські політики. Така моя думка. Саме люди гостро відчували та знали, що вони хочуть українську державу. Це вже було відчутно ще 2003 року".

Віктор каже, що коли приїжджає в Україну, любить розмовляти з простими людьми. "На початку люди були дуже незадоволеними малими зарплатами, а торік запитав різних людей, чи можна прожити в Україні, і 90% мені казали, що мусимо. Тобто є усвідомлення того, що в один момент зміни відбутися не можуть", — говорить він.

Найбільшою помилкою України Віктор називає відмову від ядерної зброї, а найголовнішим завданням — подати заявку на вступ у НАТО.

"Можна було віддати балістичні ракети, але залишити десять тактичних ядерних боєголовок. Не для показухи, а для стримування. Тоді трагічних подій на сході не було б, — переконаний він. — Конфлікт в Україні, зокрема, відрізняється тим, що, на відміну від Сербії, Росія має ядерну зброю".

"Ясно, що Україна незалежна, — продовжує він. — Але у глобальному, поліцентричному світі ви не можете бути самі з собою. Колись Яценюк казав, що Україна має бути регіональним лідером. Ми знаємо вже одного регіонального "лідера" в Азії — Монголію. Вона між Росією та Китаєм. Але між чим може бути Україна? Між РФ та ЄС? Тоді всі будуть конкурентами. А конкуренти між собою змагаються та знищують один одного. Ви мусите бути у складі якоїсь команди. І краще бути у складі НАТО. Тоді будуть відомі основні правила гри. Тоді Україна буде захищеною. Україна має подати заяву на вступ до НАТО. Треба взяти аркуш паперу, написати, підписати, поставити печатку та надіслати. Як це зробили чорногорці. А всі інші — просто заговорювання зубів. Я вірю, що Україна — це останній вагон, який має приєднатися до НАТО. Бо час минає. Тож треба прискорити той процес".

"Після повернення Донбасу там вже не буде такої кількості підтримки Росії. На їхніх землях була війна. Нині там живуть, ті, хто не встиг поїхати, та розуміють, що тебе можуть знищити за ніч, — думає Віктор Филима. — Без правил гри. Якщо ти комусь не подобаєшся, то тебе не врятує ніхто — ні Європейський суд, ні суд український. В Хорватії найбільший націоналізм знаєте де? По лінії фронту. Легко було бути патріотом у Тернополі чи Львові і майже неможливо у Донецьку чи Луганську. За день до проголошення незалежності України всі кагебісти були у поїздах у напрямку Москви. Але доїхали тільки до Хмельницького, всі назад повернулися. А у Хорватії всі, хто не втік до Сербії — поміж живих нема. А тут повернулися назад. Бо більше не боялися".

"Українці мають подорожувати. Я довго міг би вам розповідати про Адріатику, але краще, якби ви її побачили — будинки, дороги, автобани. Нехай би українці виїжджали, а потім поверталися у свої Тернопіль, Миргород, Білгород-Дністровський, Херсон і хотіли те все мати у себе вдома. З часом так буде", — переконаний Віктор.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред