Кобзон і Порєченков у "чорному списку". Чому Мінкульт зізнався у власному безсиллі

Одним артистам в Україну не можна, інших — ласкаво просимо. Але ті, кого офіційно не пускають, запросто їдуть на окупований Донбас і ніхто нічого їм не зробить. А ті, кого ми раді бачити, до нас не квапляться. Ось як де-факто працює, точніше — не працює українська державна культурна політика.

А починалося все ніби логічно. Йосип Кобзон таврує "київську хунту" — скасовуються всі його українські гастролі, оголошені найближчим часом та заплановані на майбутнє. Михайло Порєченков стріляє з кулемета в бік українських воїнів — фільмів із його участю в Україні не буде. Олексій Панін у п'яному вигляді обзиває українців фашистами — хай робить це на відстані, подалі від наших кордонів. Дозволив собі українофобську фразу Олег Табаков — нехай його театр забуде про українську сцену. І так далі.

У такому підході нема нічого нового. Згадаймо хоча б письменника Генрі Міллера — він виїхав із США до Європи й певний час, а саме — у 1930-ті, не мав права повертатися назад, бо ризикував сісти за виготовлення порнографії: саме так визначили його твори на батьківщині.

Серед інших прикладів — Чарлі Чаплін. Акторові та режисеру на початку 1950-х офіційно заборонили в'їзд до Америки після європейської прем'єри його нових стрічок, несхвально прийнятих американцями. Чапліна тоді називали "червоним" і, як тепер кажуть, тролили: вимагали віддати Росії, з більшовиками йому комфортніше. А режисер Роман Поланскі не повертається до США, бо там із нього не зняли звинувачення у зґвалтуванні неповнолітньої. Не будемо забувати про офіційну заборону, котра діяла в СРСР на більшість актуальних творів західної культури заодно з емігрантськими. За поширення судили й давали строки. Нинішня Росія закрила кордон для Мадонни, Леді Гаги та Вахтанга Кікабідзе. Менш відомий та сучасніший випадок — британська влада заборонила пускати в країну французького коміка-антисеміта Дьєдонне Мбла Мбла.

З огляду на це бажання Міністерства культури України впорядкувати дозволи й заборони, поділивши культуру та її діячів на дружніх і ворожих, слід сприймати хай стримано, проте все ж таки — нормально. Бо нічого ексклюзивного, небаченого раніше наш Мінкульт не робить. Спершу склали "чорний список" , який досі не опублікований повністю на противагу "білому списку", оприлюдненому, по-моєму, ще в процесі складання. Реакція на "чорний список" була прогнозованою: до нього включені переважно російські артисти, і вони публічно зраділи. Так само окремі депутати Держдуми феєрично зверталися до Заходу ввести персональні санкції ще й проти них. Із "білим списком" складніше. Внесений до нього російський актор Олег Басилашвілі різко виступив проти того, аби його десь "дозволяли". До речі, про те, що російських друзів України намалювали на зірках та розмістили на підлозі в привокзальному туалеті, самі "винуватці" відгукувалися переважно з іронією. Мовляв, краще з достойною людиною в сортирі, аніж із мерзотником — у Кремлі. Але проблеми самого підходу до "списків" це не знімає. Навпаки: ще більше загострює питання культурного розвитку нашої країни.

Міністерство культури черговий раз взялося за невластиву й непритаманну йому функцію — забороняти. Так, ворогів блокувати слід. Не давати прокатні свідоцтва фільмам, штрафувати телеканали за Кобзона з Газмановим у новорічну ніч, дбати про те, аби Валерія та Сергій Безруков не заробляли тут грошей — свята справа. Проте складати чорно-білі списки — не культура, а політика. Якщо хочете, міжнародна дипломатія. Що завгодно, окрім власне культурного розвитку. Ми "дозволили" Арнольда Шварценеггера, і він одразу склав валізи, аби приїхати до Києва на прем'єру нового "Термінатора"? Натомість Андрій Макаревич і до того, як очолив перелік дозволених, давав концерти в Україні, навіть брав участь у цьогорічному поетичному фестивалі "Київські лаври". Лише цих двох фактів досить, аби зрозуміти: списки ні на що не впливають, це лиш така форма морального задоволення.

Тим часом гасло десятирічної давнини "Дозволимо Україну в Україні!" лишається, на жаль, актуальним. Автор цих рядків щойно повернувся з фестивалю "Місяць авторських читань" — міжнародного проекту з досить серйозним бюджетом, у якому наша країна грала не першу скрипку, але таки головну роль. Розмови з чеськими, словацькими та польськими колегами зводилися до констатації прикрого факту: українська культура живе та розвивається окремо від Української держави.

Державні інституції країн-партнерів підтримують ці та інші заходи, причому інформацію про місце перебування, культурні здобутки та актуальних діячів легко можна забрати та отримати. Натомість розжитися чимось системним про українську культуру (за винятком хіба шевченкознавства) іноземцям складно. Слухаючи, зітхав: українцям — також.

Чорно-білі списки насправді виконують функцію димової завіси. А заразом — окозамилювання. Це така ж сама імітація процесу становлення, зміцнення й розвитку актуальної української культури, як намір запровадити уроки патріотичного виховання в школах. Чи інший, зрозуміліший приклад: фарбування у зелений колір трави на території військової частини перед візитом генерала.

Тому й маємо дві різних відповіді на однакове запитання. Питаєш у керівників європейських культурних спільнот: "Що ви зробили для розвитку культури?" Відповідь: "Розбудовуємо свою в усіх сегментах". А в Мінкульті похваляться: "Заборонили Кобзона, дозволили Шварценеггера".

Андрій Кокотюха

фото: rollingvogue.com

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред