Представляю увазі читачів біографічну довідку про Михайла Дмитровича Степаняка (1905-1967). Підпільні псевдо — "Лекс", "Сергій", "Долишній", "Дмитрів".
Народився 24 січня 1905 року в селі Дзвиняч на Станіславщині (нині — Богородчанський район Івано-Франківської області) в багатодітній селянській родині. 1918-1926 рр. навчався у Станіславській гімназії, а в 1926-1931 рр. — на юридичному факультеті Львівського університету. Магістр права (1934 р.).
Під час навчання захопився комуністичними ідеями і вступив в Комуністичну партію Західної України, за що по закінченні університету заарештовувався польською поліцією, але через недоведеність обвинувачення в квітні 1934 р. був звільнений і повернувся в рідне село.
Ідеологія КПЗУ 1920-х рр. була близькою до націонал-комунізму — течії в комуністичному русі, що намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку спільно мали здійснити робітники і селяни всіх національностей.
КПЗУ висувала гасло з'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий "національний ухил"Олександра Шумськогов КП(б)У.
У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Леонід Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. Партія розкололася на більшість ("шумськістів") і меншість (прибічників Кагановича). Розкол охопив і Сільроб.
18 лютого 1928 року більшість КПЗУ під проводом О.Крілика (Васильківа) і Р.Кузьми (Турянського) була виключена з Комінтерну. "Васильківці" відкрито виступали проти політики Сталіна і Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом.
З початку 1935 працював помічником приватних адвокатів у Бережанах (Тернопільська обл.). Після приєднання Західної України до УРСР з вересня 1939 р. стає секретарем Бережанської тимчасової повітової управи, з грудня 1939-го — завідувачем загальним відділом Бережанського районного виконавчого комітету, а в березні-квітні 1940-го — секретарем Бережанського міської ради.
Після сталінських погромів та терору на Західній Україні виходить з КПЗУ.
У квітні-травні 1940 р. у Степаняка відбулася зустріч із спеціально прибулим з Кракова представником ЦП ОУН Г.Голяшем — "Беєм" і членом крайового проводу ОУН Л.Зацним — "Трояном". Вони запропонували Степаняку приєднатися до ОУН, якій терміново був потрібен кваліфікований юрист для підготовки проекту організації органів державної влади "самостійної" України.
Так Степаняк фактично стає членом ОУН, переходить на нелегальне становище і приймається за роботу. Протягом літа й осені 1940 р., ховаючись у різних селах Західної України (гроші на його утримання виділяла ОУН), він підготував зазначений проект.
У травні 1941 р. керівник Львівського крайового проводу ОУН І.Климів — "Легенда" повідомив Степаняка про затвердження центральним проводом його проекту державного устрою УССД і прийняття його до практичного виконання. З початком війни, згідно з проектом Михайла Степаняка, оунівці створюють на окупованій території свої органи влади.
Після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 рокуСтепаняк призначений помічником Лева Ребета — заступника "прем'єра" Ярослава Стецька і шефа "Державного устрою" при центральному проводі (ЦП) ОУН.
У вересні 1941 року Ребет був арештований німцями, тож Степаняк посів його місце. Враховуючи особливі заслуги Степаняка перед ОУН, він був введений в т.зв. "раду сеньйорів" під патронатом митрополита Андрея Шептицького.
Наприкінці вересня — на початку жовтня 1941 року у селі Сороки поблизу Львова відбулася перша конференція керівного складу ОУН(б), у якій взяли участь 10-15 провідників організації, зокрема й шеф служби безпеки Михайло Арсенич.
За свідченнями членів ЦП Миколи Лебедя та Михайла Степаняка, конференція вирішила перевести більшу частину кадрів до підпілля, не вступати у відкритий конфлікт з німцями, аби зберегти сили для подальшої політичної боротьби за УССД, створювати легальну мережу в адміністративних, громадських установах, розгортати антинімецьку та антирадянську пропаганду, готувати військові кадри та складувати зброю.
Того ж 1941 року Степаняк стає на чолі найважливішої структурної одиниці підпілля — крайового проводу ОУН "Галичина", або КП ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). В кінці 1941 р. "урядуючий" провідник Микола Лебідь — "Рубан" (він очолив ОУН замість Бандери, який знаходився під німецьким арештом) увів Степаняка до складу центрального проводу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Десятки проти сотень. Як повстанці УПА дали бій нацистам на Волині
Степаняк брав активну участь в I, II і III конференціях ОУН, а на III "Великому надзвичайному зборі" ОУН у серпні 1943 р. був обраний членом головної ради ОУН.
Наприкінці того року Дмитро Клячківський ("Клим Савур") видає розпорядження про "чистку" в УПА. Степаняк виступає категорично проти, розуміючи, що це призведе до підриву боєздатності руху опору.
Але, на жаль, думки Степаняка не були почуті. Надалі внутрішні репресивні кампанії неодноразово повторювалися, ставши однією з причин підриву боєздатності повстанського руху.
Степаняк є автором великої кількості офіційних документів, багато з яких були опубліковані в центральному оунівському журналі "Ідея і Чин".
Він докладав зусиль до консолідації всіх українських емігрантських рухів, що протистояли Радянській владі, брав участь у переговорах з польським емігрантським урядом з приводу спільних дій. Виступав за "демократизацію" внутрішнього життя ОУН і відмови від ідеології донцовського інтегрального націоналізму.
Погіршення становища руху опору зумовило розбіжності серед його лідерів, до яких додалися й особисті амбітні суперечності між окремими членами проводу ОУН(б) в Україні (групою Лебедя—Кука—Степаняка, з одного боку, і Шухевича—Клячківського — з іншого).
Зокрема, Роман Шухевич ще в травні 1943 р. усунув Степаняка від керівництва підпіллям Галичини, призначивши замість нього свого ставленика Василя Охримовича та вислав Степаняка на Волинь.
Там Степаняк знову активно включається в роботу. Спільно з Лебедем, Куком, Яковом Буселом (псевдо: "Дніпровий", "Галина", "Заславський") та іншими членами крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях він ініціює конференцію керівників осередків ОУН у Волинській, Рівненській, Тернопільській областях.
У червні 1944 року Степаняк створює опозиційну ОУН Шухевича "Народно-визвольну революційну організацію" (НВРО). Керівництво НВРО доручає Степаняку підготувати програму нової організації. Про створення НВРО повідомили керівникам місцевих ланок ОУН Волині.
Проте до кінця завершити свою роботу Михайло не встиг, оскільки 30 липня 1944 був захоплений чекістами у схроні в лісі між селами Буща та Дермань Рівненської області. При затриманні був важко поранений кинутою в схрон гранатою і втратив свідомість.
Степаняк був першим із керівників ОУН такого високого рангу, захопленим живим, тож чекісти намагалися найбільш ефективно використати отриману від нього інформацію, для чого ретельно приховували факт його арешту — жодних офіційних повідомлень з цього приводу не було.
Ба більше, на відміну від інших затриманих оунівців, які активно виступали в газетах і на мітингах із засудженням своєї "діяльності", Степаняка не використали з пропагандистською метою. Довгий час його справу навіть не направляли до суду. Його допитували, використовували в упізнанні убитих учасників ОУН-УПА, знову допитували, перевозили зі Львова до Києва і назад.
26 березня 1947 р. військовий трибунал військ МВС Київської області засудив Михайла Степаняка за ст. ст. 54-1 "а" і 54-11 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. Однак 23 червня 1947 Військова колегія Верховного Суду СРСР, посилаючись на ст. 3 указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 р., замінила розстріл на 25 років таборів.
Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська область, Казахстан). Після смерті Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Лише 8 квітня 1961 року Президія Верховної Ради УРСР помилувала Михайла Степаняка, знявши з нього судимість, а 12 квітня він був звільнений.
Після звільнення, разом з іншими амністованими провідниками — Василем Галасом, Василем Куком, Мироном Матвієйком — Степаняк виступив із засудженням своєї діяльності в ОУН.
Михайло Дмитрович Степаняк помер 13 лютого 1967 в рідному Дзвинячі на Івано-Франківщині. Реабілітований 3 січня 1995 прокуратурою Рівненської області.
фото: narodna.pravda.com.ua
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
