Путін і брехня: чому в України проблеми з інформаційною війною

Днями досить авторитетний Комітет захисту журналістів обурився рішенням голови МВС України Арсена Авакова припинити трансляцію 14 російських каналів на території України. Координатор КЗЖ в Європі та Центральній Азії Ніна Огнянова заявила з цього приводу: "Українське суспільство заслуговує на те, щоб мати доступ до різноманіття інформації, яка відображає різні сторони та погляди". Раніше подібну думку вже озвучували - переважно російські політики й громадські діячі, називаючи це перешкоджанням вільному поширенню інформації.

Водночас усіх журналістів, крім тих, які представляють офіційні російські пропутінські ЗМІ, від початку російського вторгнення в Україну пресують як у окупованому Криму, так і в зоні проведення АТО на територіях, контрольованих проросійськими терористами. Але Комітет захисту журналістів не називає цілеспрямоване переслідування проукраїнських та західних журналістів перешкоджанням отриманню й поширенню "різноманітної інформації".

Інший приклад, уже наведений мною раніше, – ситуація довкола медіа-проекту "Вести". Неофіційним ідеологом проекту, котрий розширився до повноцінної лінії інформаційного фронту в тилу "ворога", тобто – держави Україна, багато хто називає одіозного Віктора Медведчука – кума Володимира Путіна. Джерелом фінансування визначають "Сім'ю". Напряму пов'язуючи існування "Вестей" та похідних від них з іменем не менш одіозного Сергія Курченка, оголошеного в розшук за скоєння низки економічних злочинів проти України. Проте не спіймали – не злодій: керівництво "Вестей" не раз спростовувало подібні чутки. А заклики закрити "Вести", арешти рахунків, обшуки в редакційному офісі й громадянські пікети біля нього називають спробою утиску свободи слова.

Фокус у тому, що Комітет захисту журналістів, як і редакція "Вестей", займають в цілому правильну позицію. Вільне поширення інформації та можливість порівнювати різні точки зору – не лише ознака демократії, а й одна з головних її вимог.

Особисто я був, є та лишаюся палким прихильником ліквідації, нарешті, так званої Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі – державного органу, котрий фактично виконував роботу цензора. Борючись із порнографією, "експерти" забороняли зовнішню рекламу та книжки українських авторів. Воюючи з насильством, забороняли музичне відео. Але при цьому з часу свого існування не дали жодної "експертної" оцінки відверто українофобським висловлюванням та діям тепер уже екс-міністра освіти України Дмитра Табачника. Більше того: відомство Табачника вилучало зі шкільних програм твори, котрі розповідали школярам про повстанську боротьбу й трагедію Голодомору. В часи, коли це практикувалося, жодна – наголошую, жодна (!) – організація з претензією на авторитетність на сполох не била.

Проте, лишаючись послідовним борцем із цензурою в культурі й мистецтві, я розумію: поширення інформації без обмежень, особливо – у фактично воєнний час, шкодить українцям майже так само, як щоденні обстріли "Градами" з російської сторони. Дозволити "альтернативні джерела" та "іншу думку" сьогодні дорівнює легалізації "Градів" та російського спецназу. Путін дозволяє собі таке ставлення до України, бо в нього інакший погляд на речі, ніж у Порошенка чи Обами.

Доводячи ситуацію до абсурду в стилі романів Семюеля Беккета, п'єс Ежена Йонеско та антиутопії Джорджа Орвела, робимо висновок: якщо буквально йти шляхом демократії, треба дозволяти Росії вести проти України неоголошену гібридну війну. Бо оголосити війну офіційно Путін не має права й підстав, а претендувати на контроль над нашою країною йому не забороняють жодні міжнародні та навіть людські закони.

Комітет захисту журналістів наполягає, аби наші громадяни могли вільно й без обмежень слухати те, що говорить, наприклад, "регіоналка" Олена Бондаренко. Відомо, що під час розстрілів на Майдані в лютому вона заявила іноземним журналістам: "Міліція поводить себе недостатньо жорстко". Тобто, ця думка, на думку речників КЗЖ, – лише альтернатива заявам про неприпустиму жорстокість міліції на Майдані та її злочинні дії. Давайте, мовляв, посперечаємося з Бондаренко довкола цього й знайдемо "золоту середину". Зовсім недавно пані Бондаренко, тепер уже в ефірі "России 1", заявила: "На Сході України воюють неонацистські банди!". Пішовши ще далі, сказала, що в 2002 році російські силовики вели переговори з терористами, котрі утримували в заручниках сотні глядачів "Норд Осту". Забувши пояснити: знищення бойовиків стало можливим лише після того, як "ввічливі" силовики знищили заодно 174 цивільних громадянина, а ще 119 померло вже після "успішної операції" – в московських лікарнях, від отруєння.

Сказати, що слова Олени Бондаренко завідомо брехливі – нічого не сказати. Тим не менше, Комітет захисту журналістів вимагає, аби подібне транслювалося в Україні без обмежень. А носії подібної неправдивої інформації мали змогу вільно виступати на шпальтах українських ЗМІ та в прямих телевізійних ефірах – теж у рамках дотримання прав на свободу слова.

Поки що Україна пасе задніх у інформаційній війні. Саме через те, що не готова розпочати, за прикладом Росії, потужну контрпропаганду. Але якщо у нас підуть тим же шляхом – незабаром можуть з'явитися жахливі новини про те, як у Росії розпинають дітей, їдять їх живцем, катують та вбивають етнічних українців тощо. Іншого формату інформаційна війна в тому вигляді, який пропонується, на жаль, не передбачає.

Перемога в інформаційних війнах, як бачимо, можлива не лише через обмеження доступу до чужої брехні. Вона будується на створенні та активному поширенні брехні власного виробництва. В умовах тотальної зачистки всього, що ставить брехню під сумнів. Якщо нема інших способів, я не певен, що Україна повинна прагнути перемогти в інфовійні саме так.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред