Путін і брехня: чому в України проблеми з інформаційною війною

Росія будує свою пропаганду на брехні.

Днями досить авторитетний Комітет захисту журналістів обурився рішенням голови МВС України Арсена Авакова припинити трансляцію 14 російських каналів на території України. Координатор КЗЖ в Європі та Центральній Азії Ніна Огнянова заявила з цього приводу: "Українське суспільство заслуговує на те, щоб мати доступ до різноманіття інформації, яка відображає різні сторони та погляди". Раніше подібну думку вже озвучували - переважно російські політики й громадські діячі, називаючи це перешкоджанням вільному поширенню інформації. 

Водночас усіх журналістів, крім тих, які представляють офіційні російські пропутінські ЗМІ, від початку російського вторгнення в Україну пресують як у окупованому Криму, так і в зоні проведення АТО на територіях, контрольованих проросійськими терористами. Але Комітет захисту журналістів не називає цілеспрямоване переслідування проукраїнських та західних журналістів перешкоджанням отриманню й поширенню "різноманітної інформації".

Інший приклад, уже наведений мною раніше, – ситуація довкола медіа-проекту "Вести". Неофіційним ідеологом проекту, котрий розширився до повноцінної лінії інформаційного фронту в тилу "ворога", тобто – держави Україна, багато хто називає одіозного Віктора Медведчука – кума Володимира Путіна. Джерелом фінансування визначають "Сім'ю". Напряму пов'язуючи існування "Вестей" та похідних від них з іменем не менш одіозного Сергія Курченка, оголошеного в розшук за скоєння низки економічних злочинів проти України. Проте не спіймали – не злодій: керівництво "Вестей" не раз спростовувало подібні чутки. А заклики закрити "Вести", арешти рахунків, обшуки в редакційному офісі й громадянські пікети біля нього називають спробою утиску свободи слова.

Фокус у тому, що Комітет захисту журналістів, як і редакція "Вестей", займають в цілому правильну позицію. Вільне поширення інформації та можливість порівнювати різні точки зору – не лише ознака демократії, а й одна з головних її вимог.

Особисто я був, є та лишаюся палким прихильником ліквідації, нарешті, так званої Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі – державного органу, котрий фактично виконував роботу цензора. Борючись із порнографією, "експерти" забороняли зовнішню рекламу та книжки українських авторів. Воюючи з насильством, забороняли музичне відео. Але при цьому з часу свого існування не дали жодної "експертної" оцінки відверто українофобським висловлюванням та діям тепер уже екс-міністра освіти України Дмитра Табачника. Більше того: відомство Табачника вилучало зі шкільних програм твори, котрі розповідали школярам про повстанську боротьбу й трагедію Голодомору. В часи, коли це практикувалося, жодна – наголошую, жодна (!) – організація з претензією на авторитетність на сполох не била.

Проте, лишаючись послідовним борцем із цензурою в культурі й мистецтві, я розумію: поширення інформації без обмежень, особливо – у фактично воєнний час, шкодить українцям майже так само, як щоденні обстріли "Градами" з російської сторони. Дозволити "альтернативні джерела" та "іншу думку" сьогодні дорівнює легалізації "Градів" та російського спецназу. Путін дозволяє собі таке ставлення до України, бо в нього інакший погляд на речі, ніж у Порошенка чи Обами.

Доводячи ситуацію до абсурду в стилі романів Семюеля Беккета, п'єс Ежена Йонеско та антиутопії Джорджа Орвела, робимо висновок: якщо буквально йти шляхом демократії, треба дозволяти Росії вести проти України неоголошену гібридну війну. Бо оголосити війну офіційно Путін не має права й підстав, а претендувати на контроль над нашою країною йому не забороняють жодні міжнародні та навіть людські закони.

Комітет захисту журналістів наполягає, аби наші громадяни могли вільно й без обмежень слухати те, що говорить, наприклад, "регіоналка" Олена Бондаренко. Відомо, що під час розстрілів на Майдані в лютому вона заявила іноземним журналістам: "Міліція поводить себе недостатньо жорстко". Тобто, ця думка, на думку речників КЗЖ, – лише альтернатива заявам про неприпустиму жорстокість міліції на Майдані та її злочинні дії. Давайте, мовляв, посперечаємося з Бондаренко довкола цього й знайдемо "золоту середину". Зовсім недавно пані Бондаренко, тепер уже в ефірі "России 1", заявила: "На Сході України воюють неонацистські банди!". Пішовши ще далі, сказала, що в 2002 році російські силовики вели переговори з терористами, котрі утримували в заручниках сотні глядачів "Норд Осту". Забувши пояснити: знищення бойовиків стало можливим лише після того, як "ввічливі" силовики знищили заодно 174 цивільних громадянина, а ще 119 померло вже після "успішної операції" – в московських лікарнях, від отруєння.

Сказати, що слова Олени Бондаренко завідомо брехливі – нічого не сказати. Тим не менше, Комітет захисту журналістів вимагає, аби подібне транслювалося в Україні без обмежень. А носії подібної неправдивої інформації мали змогу вільно виступати на шпальтах українських ЗМІ та в прямих телевізійних ефірах – теж у рамках дотримання прав на свободу слова.

Поки що Україна пасе задніх у інформаційній війні. Саме через те, що не готова розпочати, за прикладом Росії, потужну контрпропаганду. Але якщо у нас підуть тим же шляхом – незабаром можуть з'явитися жахливі новини про те, як у Росії розпинають дітей, їдять їх живцем, катують та вбивають етнічних українців тощо. Іншого формату інформаційна війна в тому вигляді, який пропонується, на жаль, не передбачає.

Перемога в інформаційних війнах, як бачимо, можлива не лише через обмеження доступу до чужої брехні. Вона будується на створенні та активному поширенні брехні власного виробництва. В умовах тотальної зачистки всього, що ставить брехню під сумнів. Якщо нема інших способів, я не певен, що Україна повинна прагнути перемогти в інфовійні саме так.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнёров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять