Чи повертати борги Путіну, або Чому всі українці повинні визнати Росію агресором?

Український парламент офіційно визнав Росію державою-агресором. Громадяни України раділи з того не більше 15 хвилин. Приблизно стільки ж часу зайняла радість від підписання Україною багатостраждальної Угоди про асоціацію з ЄС. Тоді переможна логіка процесу затьмарилася горем не зовсім адекватних цьому процесу втрат. Тепер, слухаючи щодня інформацію про загиблих на фронті воїнів, громадяни не бачать практичної користі від визнання парламентом очевидного: Росія напала на Україну. Від називання речей своїми іменами війна не припиниться навіть у середньостроковій перспективі.

Тим більше, не для всіх в Україні рішення Верховної Ради є прийнятним. Йдеться не про типових "ватників" – вони нездатні на що, крім як тицяти в телевізійні новини дулі і щодня витирати пилюку з портретів Леніна, Сталіна та Путіна. Беріть вище.

Скажімо, "за" визнання Росії агресором проголосував 271 депутат. Бог із ним, із так званим "Опозиційним блоком", але ж реваншистів лише три десятки. Решта народних обранців, котрі не голосували або не були присутні в залі (крім тих, чию роботу на благо країни за межами парламенту видно) – вони за, проти чи утрималися? Ці політичні діячі згодні з "Опозиційним блоком", але бояться сказати це вголос – чи мають власну, третю думку з приводу того, що відбувається на Сході України?

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Что даст Украине признание России агрессором: оценки экспертов

Або – спіч народного депутата Юлії Льовочкіної, котра просто на серії ПАРЄ назвала очільників наших уряду та РНБО "партією війни". Тобто, член офіційної української делегації, котра докладає титанічних зусиль для подолання проросійського лобі в ПАРЄ, запросто перекреслює ці зусилля. Принаймні, намагається так зробити. Виглядає так, що пані Льовочкіна не просто вкотре довела проросійську орієнтацію – вона фактично підтримала державу-агресора. Та очевидно, що за цей демарш їй нічого не буде.

Так само напевне навіть не перелякаються керівники міськради обстріляного російськими найманцями Маріуполя. Постраждале місто спершу визнало Росію агресором на місцевому рівні. А потім – передумало, кілька разів за ніч вносячи правки у відповідному повідомленні, котре з'явилося на офіційному сайті мерії. Якщо таке робить влада міста, котре зазнало агресії і ховає загиблих, практична користь від дещо запізнілого рішення Верховної Ради залишається не зовсім зрозумілою.

Експерти тим часом дружно заходилися оцінювати перспективи офіційного проголошення Росії агресором на міжнародному рівні. Але забувають: країна, котра зазнає агресії, перемагає агресора лише в тому разі, коли всі громадяни без жодного парламентського рішення знають, хто агресор, і поводяться відповідно.

З прийнятою нині практикою, вкотре пошукаємо аналогії в часах Другої світової війни. І знайдемо їх. Уже документально доведено: поразки Червоної Армії на початку німецького вторгнення в СРСР були викликані не в останню чергу втомою людей від репресивної політики Сталіна. Прихована ненависть до радянської влади вибухнула, вирвалася назовні. Звідси – масові здачі в німецький полон та хліб-сіль носіям "германского мира" в містах та селах. Але дуже швидко громадяни як на зайнятих німцями територіях, так і в тилу зрозуміли: агресія стосується кожного. Та й товариш Сталін почав не так тиснути на свій народ. Відповідно, станом на осінь-зиму 1941 року по радянський бік фронту не було жодного, хто навіть подумки підтримував агресора. Хоча по той бік фронту добровольців у старости, судді та поліцаї вистачало аж до літа 1943-го, коли Червона Армія після перемоги в Курській битві пішла в наступ по всьому фронті.

Що треба, аби агресором Росію визнав не 271 народний депутат, воїни на фронті, поранені, родичі й друзі загиблих, волонтери і активна частина суспільства? За статистикою, таких не більше 20% від загальної кількості населення. Отже, решті байдуже, що в країні – війна? Вони не помічають, що відбувається довкола? Ситуацію треба кардинально міняти. Навернути на бік тих, хто визнає російську агресію, переважну більшість громадян, цілком можливо. Для цього слова слід підкріпити ділом.

Інформаційну війну програємо, поки за безкоштовними "Вестями" щоранку черга, мов у пролетарських наливайках. Так само не сприяє розумінню "хто є ху" подальша демонстрація в українському телеефірі серіалів про переможну звитягу російських силовиків. У супермаркетах маркують товари російського виробництва – та для частини покупців це навіть стає дороговказом: "Російське – значить, відмінне. До того ж дешеве".

Проте Україна може й повинна спробувати в світлі останніх подій пограти на тих полях, на яких не грала дотепер. Наприклад – офіційно відмовитися повертати Росії "борг Януковича". Варто українцям почути, що ми не віддамо 3 мільярди державі-агресору, бо вона лише за окупацію Криму винна Україні значно більше – і навряд чи під стінами парламенту буде можливий мітинг під гаслами: "Поверніть борги Путіну!"

Ще варіант – закрити кордони. А поїзди в Росію пустити в об'їзд. Хочеш у гості до агресора – будь ласка, мандруй через Білорусь або Казахстан. У цей же кошик – розрив дипломатичних стосунків. Це зовсім не означає оголошення війни. В СРСР не було дипломатичних стосунків із низкою держав, у тому числі – з Ізраїлем. Але танки він вводив до Східної Німеччини, Угорщини, Чехословаччини, своїх союзників і сателітів.

Саме за таких та подібних обставин громадяни зрозуміють: до держави – агресора є відповідне ставлення в верхах. І дуже скоро наших серед нас значно побільшає.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред