Камикадзе на Донбассе: будут ли русские добивать раненых спецназовцев

Розчарую тих, хто має надію на кардинальні й позитивні для України та світу зміни ходу війни, прогнозовані за фактом полонення двох російських спецназівців. На що розраховують оптимісти? На те, що капітан Євген Єрофеєв та сержант Олександр Александров визнають себе військовослужбовцями ЗС РФ, конкретніше — диверсантами спецназу ГРУ. Після того головнокомандуючий Володимир Путін визнає присутність російської армії в Україні, почне шукати можливості для красивого відступу й початку нормального політичного діалогу. А Захід за мовчазної згоди України дозволить йому зберегти обличчя, навіть запропонує кілька "пряників".

На даний момент можна впевнено казати про здійснення лише першого пункту прогнозів. А саме: полонені зізналися, ким вони є насправді. Далі відбувається не менш прогнозоване дійство, зовсім не втішне для нашої країни: російський президент фактично відмовився від власних підданих.

Спершу Єрофеєв із Александровим без їхнього відома, заочно, були зараховані до лав "народної міліції ЛНР". Довго ця байка в інформаційному просторі не гуляла, і полонених диверсантів російська сторона визнала "добровольцями". Військові звільнилися й пішли воювати за ЛНР, керуючись покликом серця. У цьому теж прояв логіки "гібридної війни", бо, виявляється, добровольці з інших держав так само воюють на боці "хунти", і нічого, світ дибки не стає.

Протягом неповного тижня, поки російські кадрові військові перебувають в українському полоні, їхній статус на батьківщині мінявся ще кілька разів. Без їхнього відома, звісно. Незалежно від цього російська сторона вперто вимагає повернути російських громадян додому, хоч би чим займалися в Україні. Цим самим формально підтримується давня легенда про те, що "русские на войне своих не бросают".

Але зараз є один суттєвий момент, котрий різнить нинішній випадок від попередніх. Всі ці ігрища вперше за весь час збройного протистояння на Донбасі виведені в публічну площину. Тобто, маємо не перших військовополонених. Ще минулого літа, незадовго до вторгнення регулярної армії РФ, були російські солдати, котрі нібито заблукали в тумані, коли поверталися з навчань. Іншим разом полонених називали "відпускниками", які вирішили свою відпустку провести, воюючи за свободу та незалежність Донбасу проти українських "карателів". Президент України показував трофейні документи, без перебільшення, всьому світові, доводячи таким чином незаконну військову присутність армії сусідньої держави в своїй країні.

Належного ефекту це не мало. Російська сторона, навіть не надто напружуючись у вигадуванні прийнятних версій, звинувачувала Україну або в організованій провокації, або — в тотальній брехні, або в усьому разом.

Але тепер усе інакше. Російських кадрових військових, котрі знаходяться в українському полоні, почали використовувати у відкритій грі. Мета лишається незмінною: змусити Путіна визнати під тиском доказів, що Росія воює в Україні, ставши таким чином офіційною стороною конфлікту. Після чого почати перемовини про поступове, прийнятне для всіх учасників протистояння відновлення миру. Очевидно, тепер склалася ситуація, котра дозволяє українські стороні діяти саме так.

Чи можна сподіватися на успішну реалізацію такої стратегії? Розчарую: навряд. Бо причетність російських військових до збиття "Боїнгу" доведена вже на міжнародному рівні, але російська сторона вперто не погоджується з такими висновками. Що дає підстави для того, аби з полоненими диверсантами було інакше? Не визнаю́ть літак — не визнати військових можна з таким самим успіхом. Власне, саме так і відбувається.
Напрошується аналогія із історією 55-річної давнини. 1 травня 1960 в небі над Уралом радянські ППО збивають американський літак-шпигун із пілотом Френсісом Гаррі Пауерсом на борту. Тодішній радянський лідер Микита Хрущов використовує історію по повній, перетворюючи захоплення американця на сенсацію світового рівня. Прикметно, що Вашингтон спершу поводився так, як сьогодні Москва. Тобто, офіційно повідомив: збитий літак зник, коли проводив метеорологічні дослідження над Туреччиною. Потім президент Ейзенхауер каже — Пауерс… заблукав, збившись із курсу, і напевне загинув. На що Хрущов урочисто являє Америці та сві́тові живісінького шпигуна. За чим слідує офіційна заява радянського уряду, в основі якого — зізнання самого полоненого в шпигунській діяльності. А уламки збитого літака виставляють для загального огляду в московському парку імені Горького. Згодом Пауерс отримує можливість зустрітися з родиною. Нарешті Вашингтон визнає факт шпигунської діяльності проти СРСР, Пауерса міняють на розвідника Рудольфа Абеля.

Ситуація, можна сказати, дзеркальна. За винятком того, що Вашингтон визнав провину, але протистояння між державами тривало ще чверть століття. Натомість навіть зізнання російських диверсантів у прямому ефірі, перекладене синхронно всіма мовами світу, не змусить Москву повестися так само.

Єдиний висновок, який буде зроблений надалі — кожному російському військовому, який вирушатиме воювати в Україну, відтепер даватимуть підписати низку особистих зобов'язань. Серед яких напевнее буде щось на кшталт готовності в разі чого померти, але не здатися в полон. Живі зобов'язані будуть добивати поранених. А за кожну смерть родина чергового військового отримає чималу грошову компенсацію в обмін на мовчання, де, за що і на якій війні поліг їхній син, чоловік, брат, батько. Словом, відтепер російських військових цілком серйозно готуватимуть, як свого часу японська армія готувала самогубців-камікадзе.

фото: dariknews.bg

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред