"Аби я був генеральним прокурором, діяв би за духом Майдану — розстрілював усіх, хто вбивав та грабував країну!" — заявив недавно в одному з ефірів член політради "Свободи" Ігор Мірошниченко. Сказано красиво та ще й відомою, медійною особою. Проте пан Мірошниченко не згадує про дві обставини. Перша: розстріляти не вийде, хіба на місці, без суду та слідства. Хай би як нам хотілося стратити відповідального за трагедію "регіонала", без слідства та суду не вийде, раз уже ми прагнемо правової держави. Але навіть якщо пан Мірошниченко зловить убивць і грабіжників особисто, проконтролює слідство й буде головним свідком у суді, все одно не вийде розстріляти — смертної кари в Україні законодавством не передбачено. Хіба на посаді генерального прокурора він домагався б її повернення.
Є ще друге: одразу після перемоги Майдану посаду, яку приміряє на себе один свободівець, уже реально мав інший — Олег Махницький. І за час його короткої каденції жоден убивця й грабіжник не покараний. Можна все звалити на олігархів, котрі заважали свободівцям й іншим патріотам наводити в Україні порядок. Проте перекладати власну неспроможність щось робити на відсутність механізмів і шалений опір "агентів Кремля", "шоколадних королів" й інших "торгашів власною країною" означає публічну демонстрацію цієї самої неспроможності.
Повірять лише тому, хто розбив лоба, намагаючись пробивати Систему та долати її опір — але все ж має хай невеличкі, навіть дуже скромні, зате — реальні результати власної боротьби. Причому згадана боротьба — не бійка свободівців із нацгвардійцями під стінами Верховної Ради, не організація провокацій під виглядом антиурядових мітингів та участь у них. І тим більше не піша хода, яку влаштовує цими днями "Рух за реформи". Йдучи пішки від Полтави до Києва, активісти хочуть домогтися цим зменшення тарифів на газ для населення. Хоча якщо вже рухатися за реформи, то не стрункими лавами по трасі, що досить просто. Складніше, але — краще втілювати десь на тій же Полтавщині силами та, що важливіше, ресурсами власної політсили дієву програму з енергозбереження й використання побутових відходів для опалювальних потреб.
Звинувачуючи чинну владу в імітації реформ, усі без винятку учасники передвиборчих перегонів мають рацію: країна змінюється на краще дуже повільно. Але всі кандидати без винятку лише хочуть зайняти чиєсь місце на будь-якій гілці влади. Не маючи в активах жодних прикладів власних досягнень.
Бо історія будь-якого успіху, і не лише в політиці та державотворенні — це розповідь про те, як одна людина зі своєю невеличкою командою спершу змінилася сама, потім, засукавши рукави, поміняла ситуацію по периметру довкола себе, і далі почала експортувати успіх на містечко, місто, регіон, країну.
Не знаю, як зараз, але раніше на факультет журналістики розглядали заяви лише тих, хто до свого шкільного атестату, військового квитка, трудової книжки долучав мінімум п'ять газетних публікацій. З позиції дня нинішнього вимога мала більш, аніж формальний характер. Сьогодні демонстрація власного професійного мінімуму називається "резюме". Без нього тепер складно шукати не лише нормальну — будь-яку роботу. Всюди вимагають хоча б невелике підтвердження того, що особа вміє робити те, за що береться. Або принаймні має власний ресурс, передусім інтелектуальний, для успішного виконання взятих на себе зобов'язань. Невеличке уточнення: всюди, окрім усіх без винятку виборчих кампаній в Україні.
Винятків було, здається, лише два. Обираючи більшістю голосів наприкінці 1991 року Леоніда Кравчука своїм президентом, українці демонстрували не так "совковість", як здоровий прагматизм. Невідомо, чого чекати далі. Леонід Макарович же має досвід керівної роботи на вищих урядових посадах, не допустив силового варіанту в Києві під час путчу 19-21 серпня, пішов на відритий діалог із опонентами. Головному з яких, В'ячеславу Чорноволу, якась частина громадян вірила, проте — не довіряла стерно молодої держави. І свіжий приклад — вибори Петра Порошенка в один тур. Хтозна, чи вдалося б це, аби кандидат не обіцяв повернути Крим і зупинити зовнішню агресію. Українці делегували йому ці повноваження більшістю голосів, бо Головнокомандувач, яким ставав освічений і не дуже заплямований співпрацею з регіоналами претендент, отримував такі важелі реально. Впорався чинний голова держави чи ні, мають показати підсумки його першої каденції.
Поділяю обурення тих, хто фіксує й оприлюднює факти роздачі гречки й інші приклади прямого підкупу виборців. Разом із тим поділяю думку, що кошти, які отримує кожен кандидат, варто пустити не на зовнішню рекламу чи не на роздачу пенсіонерам по 200-500 гривень, а полагодити за них, наприклад, ділянку дороги.
Так зробив восени 2013 року в Києві один із одіозних регіоналів, кум тодішнього міністра освіти, не менш одіозного Дмитра Табачника. Симпатій до цього пана не маю жодних. Проте сьогодні, за тиждень до виборів, на які він іде від "Оппоблоку", це вагомий аргумент на його користь. Якщо зміг зробити ремонт на кількох вулицях — то й на виборній посаді впорається.
Але поки дати гривні та гречку більшості простіше, аніж відремонтувати цим коштом дороги, ліфти, каналізації, під'їзди. Обіцяти, не маючи власного списку добрих справ, згаданого вище резюме — ще простіше. Тому виборець між обіцянкою побороти корупцію і грішми, які можна взяти сьогодні, обере гроші. Бо той, хто палко обіцяє зі шпальт одноразових агітаційних газет побороти корупцію, не збудував ані нового тротуару, ані дитячого майданчику — навіть одноразового прибирання захланного двору, в якому агітує пенсіонерів, не спромігся влаштувати.
Андрій Кокотюха
фото: asn.in.ua
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
