ГКЧП по-київськи, або Чому 25 років тому Українська РСР не була бунтівною провінцією

Дню проголошення Незалежності передували три дні путчу. Незалежність України проголосили в Києві. Спроба державного перевороту відбулася в Москві. Де-юре Москва в ті дні лишалася столицею держави, до складу якої входила наша країна зі столицею в Києві. Де-факто жодного впливу на процеси в радянській Україні так званий ГКЧП не мав. (Абревіатура перекладається як "Державний комітет із надзвичайного стану", але ДКНС замість ГКЧП практично ніхто ніде не вживав навіть на той момент.) Все, що відбулося в Москві, тогочасним Києвом уже сприймалося як суто російські проблеми.

Це непрямо підтвердив у одному з недавніх інтерв'ю Леонід Кравчук, 19 серпня 1991 року — голова Верховної Ради. Згадуючи свою тогочасну зустріч із заступником міністра оборони СРСР Валентином Варениковим, він цитує власну відповідь на пропозицію запровадити в Українській РСР надзвичайний стан: "У Києві хіба відбуваються якісь особливі події? Якщо у Москві склалася якась надзвичайна ситуація, нехай там і вводять. Як я маю аргументувати це рішення? За вказівкою Москви? Тоді ніхто не підтримає". Отже, бунтувати, як країни Балтії чи Кавказу, в нас не збиралися. Але й виконувати вказівки Кремля — так само.

Мало хто в наш час побачить прямий зв'язок між поведінкою тоді ще товариша Кравчука в дні 19-21 серпня і бюрократичними подіями, котрі сталися раніше. Зокрема, 5 липня 1991 року Леонід Макарович Кравчук підписує указ №33. Ним в Україні засновано пост президента як вища посада в керівництві державою.

Рішення має кілька парадоксів. Головний: на момент підписання указу держави Україна ще не було. Кравчук ухвалив документ як голова Верховної Ради Української РСР. Тобто, радянської республіки, яка, за діючим законодавством, підпорядковувалася кремлівській владі з президентом СРСР Михайлом Горбачовим на чолі. Щоб мати свого президента, країна мусила вийти зі складу Союзу за прикладом країн Балтії. Отже, посаду голови незалежної держави в Україні узаконили раніше, аніж саму незалежну державу.

Інший парадокс: уже рік, як діє Декларація про державний суверенітет радянської України. Її ухвалила Верховна Рада УРСР ще 16 липня 1990 року. Того ж року скасовано положення Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії. Це дуже дивний суверенітет: незалежною від Кремля радянська Україна не була, тож не мала змоги вести власну внутрішню політику.

Не слід забувати: 12 червня 1991 року поруч із президентом СРСР Горбачовим з'являється альтернативний президент — Борис Єльцин. Він виграє́ вибори голови Російської Федерації, котра теж не мала державності. Події 19-21 серпня в Москві з огляду на цю обставину виглядають… боротьбою Росії за власну державність і незалежність від Радянського Союзу. Здається, Леонід Кравчук це розумів, певною мірою передбачив й перерахованими вище указами зробив своєрідну подушку безпеки.

Тож 24 серпня 1991 року державна незалежність України проголошена не випадково, не впала в руки та на голову водночас. Закони про державний суверенітет і впровадження посади президента приймали фактично в часи бездержавності й в обхід чинного радянського законодавства. Чи вважати все це таким собі бунтом комуністів? Адже сам Кравчук тоді не просто перебував у лавах КПУ, а й мав величезний досвід ідеологічної партійної роботи. Навряд чи.

Справжній бунт комуністів — це побиття студентів 30 листопада 2013 року на Майдані. Заправляла процесом, як ухвалювала "диктаторські закони" й потурала розстрілам у лютому 2014-го, керівна Партія регіонів, пряма спадкоємиця не українських націонал-комуністів, а російських радянських більшовиків з їхньою узаконеною диктатурою пролетаріату. А за рік до путчу Леонід Кравчук вирішив, навпаки, звести до мінімум всяку можливість бунту. Якщо його опоненти — "рухівці" затягнуть звичну волинку про суверенну Україну, їм покажуть ухвалену українським радянським парламентом Декларацію про державний суверенітет. Нате, за це ж боролися. Заразом маєте скасування керівної ролі компартії.

Таким чином, Верховна Рада УРСР спершу вибила твердий грунт з-під ніг тих, хто акумулював внутрішні протести, аби Україна не перетворилася на Грузію чи Литву. А потім — загнала в глухий кут посланця Кремля, справедливо назвавши танки на Красній площі внутрішньою проблемою Російської Федерації, а не зовнішньою проблемою для республік, котрі залишися в складі СРСР.

Цими днями у Facebook прийнято згадувати, хто де був з 19 по 21 серпня 1991 року. Дощовим ранком понеділка, коли все почалося, автор цих рядків їхав на роботу в Чернігів, у міську газету з категорії тих, які сьогодні прийнято називати опозиційними. Принаймні, так себе позиціонувало керівництво. Рейсовий автобус радів факту, що Горбачова зняли. Михайло Сергійович на той момент, здається, не набрид хіба власній дружині. Наступного дня мама не відходила від приймача, слухаючи "Радіо Свобода" й радилася зі мною, де краще закопати підшивки "Огонька". Я ж сидів на загальних зборах всіх представлених у місті та області видань, де всім давали інструкції не піддаватися на провокації націоналістів — аби за два дні, в четвер, у тому самому кабінеті відмовлятися пояснювати якомусь партійному чиновнику, хто з колег де був і чим займався в буремні дні.

Жодних масових виступів не пригадую. Хіба ранком 22 серпня у магазині політичної книги вже не було примірників книги Горбачова "Перестройка и новое мышление", розгребли на сувеніри, про що я негайно склав новину в газету. Постфактум того ж ранку в дворі приміщення обкому КПУ палили якість документи. У західних регіонах мітингів було трохи більше, але на цьому все.

Замість пригадувати, де хто був під час московського путчу, краще згадати, де в той момент була Україна. Не держава, але з прописаним суверенітетом. Радянська республіка, але з передбаченою посадою президента. З прагненням незалежності — але без бажання підштовхнути процес.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред