Який вирок суду в Гаазі дійсно покарає Россію

Росія не постачала бойовикам на Донбасі зброю, зокрема — зенітно-ракетний комплекс "Бук", який збив пасажирський літак над Торезом. Так звані "повстанці проти незаконної київської влади" озброїлися залишками арсеналів із запасів радянської та української армій, знайденими в шахтах. Такий анекдот представник відповідача — російської сторони — Ілля Рогачов розказав під виглядом доказу непричетності Росії до війни на Донбасі. Прозвучало це не в курилці чи чоловічому туалеті, а в залі засідань Міжнародного суду ООН у Гаазі, де 6 березня почався розгляд позову України до Росії.

Можна сміятися, скільки завгодно, проте варто поставитися до подібних заяв серйозно. Адже відверте знущання з правди та правосуддя — стратегія і тактика, обрана Росією. Але саме такий підхід може зіграти на російську користь, зробивши будь-який вирок безпечним для агресора й необов'язковим для виконання.

Вигляд теперішньої Росії, яка успадкувала манеру поведінки від часів СРСР, змоделював свого часу британський журналіст та письменник Джордж Орвел у романі "1984". Книга вийшла 1949 року й протягом сорока років після першої публікації заборонялася не лише в СРСР та країнах соцтабору, а й у окремих штатах США. Після розвалу Союзу про неї згадували в рази менше, але з початком російської агресії в Україну продажі "1984" за короткий час стрімко пішли вгору. Зараз варто згадати не такий відомий та радикальний, але не менш цікавий за змістом роман швейцарця Фрідріха Дюррентатта "Правосуддя", котрий по суті своїй вважається антидетективом. А з огляду на поведінку Росії на слуханнях у Гаазі й не лише там маємо ту модель, яку держава-агресор пропонує світу.

За сюжетом, убивця скоїв злочин на очах багатьох свідків і дозволив арештувати себе. Адвокат під час спілкування зі своїм підопічним розуміє, що нічого не розуміє — убивця не каже, для чого він це зробив, отже, мотиву нема. Аби вивести адвоката з бентеги, злочинець підказує рішення: давайте припустимо, що вбив не я, а хтось інший. Свідки повинні засумніватися в побаченому й відмовитися вірити власним очам. Ухопившись за можливість просунутися хоч кудись у цій абсурдній справі, адвокат і далі працює за підказками злочинця. Й раз по раз висуває аргументи, котрі високий суд змушений приймати. Бо в країнах, де звикли поважати закон, дуже просто просувати рішення, замішані на формулі: "А чом би й ні, все може бути, нема єдиної істини".

Заяви Росії про знайдену в шахтах зброю — з цієї опери. Якщо не можна довести, що арсенали там не зберігалися ніколи, є шанс переконати високий суд: зброя там була, адже теоретично це можливо. Той самий принцип працює, коли згаданий вище Ілля Рогачов каже: Україна не має підстав для звинувачень, оскільки ті, хто надав для використання ракетний комплекс "Бук", не мали наміру збивати саме цивільний літак. Тобто, навіть якщо комплекс хтось сторонній і надав, проросійські терористи не збиралися стріляти в цивільні літаки. Отже, не планували скоїти злочин, і все вийшло через збіг обставин. Ну, не звинуватиш же хворого на нежить, що саме в момент його чхання пробудився від тривалого сну вулкан або стався землетрус!

Українська сторона мимоволі підіграє відповідачеві, бо за сталою впродовж трьох останніх років звичкою не готова назвати речі своїми іменами. Так, голова українського представництва в Гаазі Олена Зеркаль у своїй промові вживає звороти, котрі можна трактувати двояко. Згадуючи про тисячі жертв російської агресії, вона називає страждання цих людей несправедливими, що дає підстави вважати — страждання можуть бути й справедливими. Говорячи про порушення прав людей на окупованих територіях, вона наголошує на порушеннях, а не на факті самої окупації. Тут знову "виделка": якщо всім живеться добре й ніхто ні на що не скаржиться після анексії, то в такому разі окупація припустима, адже люди отримують більше прав та свобод і діями окупанта задоволені. Якщо Крим контролюється Росією, але при цьому кримські татари як корінне населення отримають якісь преференції, півострів у такому разі й далі може контролюватися Росією — чи все ж таки окупант мусить забратися геть, навіть якщо окуповані території перетворені на квітучі сади.

Війна досі не названа війною. Від Росії не вимагають відновити кордони України, вивівши з Криму й Донбасу війська. Мова лише про порушення прав, і тільки непрямо згадуються причини такого стану речей. Україна навчилася захищатися й потроху вчиться діяти в правовому полі. Натомість самі міжнародні судові інстанції, для яких верховенство права понад усе, а вироки обов'язкові до виконання, чи не вперше з часів заснування своїх інституцій зіткнулися з описаною Дюрренттом ситуацією, коли їм наполегливо пропонується не вірити власним очам. І є величезний ризик, що, за прикладом того адвоката, вони оберуть шлях найменшого опору. Дозволивши Росії переконати себе: все не так однозначно, всі помиляються, і Україні краще піти на поступки, бо Міжнародний суд у згаданій справі ризикує зайти в зачароване коло.

Навіть якщо авторитетні судді не дадуть заморочити собі голови "зброєю з шахт" і "боротьбою Донбасу за незалежність", вироком примусити Росію піти з України, повернувши все, вони не зможуть. Адже російська сторона своєї провини не визнає, уже заявляючи про політизованість процесу. Прозвучать гучні слова про насаджену Україною і заодно — Америкою тотальну русофобію. Ще й, гляди, буде зустрічний позов від Кремля про переслідування росіян за етнічними ознаками в усьому світі.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред