Історик і письменник Володимир Регеша — розвідник "Санта" з передової в Авдіївці

Початок.

Володимир Регеша — історик, письменник, доброволець "Правого сектору", командир підрозділу розвідки з позивним "Санта". Дуже добрий — дуже жорсткий. Жорстко-людяний. Він множить спільний для всіх нас світ — на свій власний, і спільний тоді — усталюється, на стійку одиницю із визначеним світоглядом. Нещодавно у нас з паном Володимиром відбулася справжня чоловіча розмова про війну, про те, як робити справедливим справжній мир, — а на сьогоднішній примарний "умовно-гібридний мир", — розмова непарадна; скільки мужнього гумору — він і дозволяє йому примиритися із власною звитягою, невід'ємною від життя, адже справжній чоловік, із жорстким кодексом воїна, не може без перемог.

Від цієї розмови з'являється відчуття, що всі речі у світі наближуються до своєї суті. Тільки мудрий, інтелігентний та мужній чоловік може давати оточуючим наснагу своєю надійністю. А Володимир Регеша — захисник Батьківщини. Багатодітний батько — у нього п'ятеро дітей. Друг дітей, яких Батьківщина майже не захищає, — він опікується дітьми з тяжкими вадами розвитку з дитячих інтернатів III-IV ступеню у Ладижині на Вінниччині та Меджибожі на Хмельниччині.

Півтора тижні тому Володимир Регеша з побратимами із різних військових з'єднань безпосередньо із Авдіїївки(!) звертався до президента України з приводу гострої проблеми — Ладижинський інтернат III-IV ступеню місцеве чиновництво заповзялося розформувати, "розкидавши" малих і дорослих дітей по різних закладах, без розуміння того, що вразливі душі вихованців можуть і не пережити переїзду в невідоме і розлуки з друзями, які їх розуміють, а деколи і "перекладають" їхню особливу мову лікарям, вихователям та психологам-реабілітологам, — останніх, до речі, покликали до роботи саме Володимир Регеша із друзями.

— Пане Володимире, Ви колись сказали, що тільки за один вчинок дозволили б повісити собі медаль на груди: за те, що сім'я з Полтавщини всиновила хвору на ДЦП дитину. Завдяки Вашим телепередачам, оповіданням та особистим контактам у соцмережах, — усюди Ви розповідали про долі та характери дітей-інвалідів, про те, як важливо брати участь у їхньому житті, бути їм відданим другом. У так званому "мирному" житті не бачити їхніх проблем означає виявляти ментальну бідність.

— Я взагалі не вмію "здувати порошинки" із власних дітей — і не піклуватися одночасно про своїх інтернатівських друзів, яких я люблю.

І тут згадалося, що Володимир Регеша утверджував наше право на гідність ще на Майдані — ризикуючи собою у найкривавіші дні, возив медикаменти, вивозив поранених. Ще тоді з дружиною допомагав дитбудинкам.

За усі свої 42 роки Володимир звик робити те, що принципово треба, і те, що неможливо не робити — це для нього справа звична у своїй природності та прозорості.

Пронизлива ознака часу — ми стали затятішими у відстоюванні своїх переконань. І, до речі, додзвонитися на війну набагато легше і простіше, аніж до наших міністерств та держслужб, — як і отримати від знайомого вояка у перервах між боями проекти державницьких стратегій…

Частина I. Жорсткий кодекс воїна розширює межі світогляду всього суспільства

— Пане Володимире, жорсткий кодекс воїна передбачає незламність і сталість переконань. А чи траплялися Вам у спілкуванні вояки, котрі не можуть психологічно перетравити власну участь у війні — до того ж не перемикаються на будь-яку діяльність? І саме їм найбільше дошкуляє бардак у країні, "якій вони віддали все".

— Це так званий "афганський синдром": прийшов із війни, а там вже все — псих. Або впав у сентиментальність — так само. Це, на мій погляд, надумане таке… Адже дивишся на хлопців, які побували у найжорстокіших боях, в аеропорту тому самому — вони абсолютно нормально поводяться.

А взагалі-то є вояки, які починають, як би по-народному сказати, бикувати, — приїжджають з фронту і розповідають, як "в танкє горєлі". Це якраз ті, що там просиділи "на хаті", і от вони починають розказувати, як їм зараз важко, що їх ніхто не розуміє, а вони ж там воювали, а вони ж там стріляли, і "горєлі", і все підряд…

Є такий момент: "Я махав, я воював — ви мені всі винні, і край!"

— Може, це і є той відправний момент, з якого у таких людей мали б початися контакти з військовими психологами, адже пережити свій невиправданий апломб означає відновити свою проактивну позицію у соціумі. Проте я вкрай скептично ставлюся до таких психологів і радше спілкувалася б для газети з саме воюючим фахівцем у цій галузі.

— Я не стикався з психологами взагалі, не знаю, може десь на базах вони є, — але на базах я не був, одразу потрапив на передову. Пішов торік у січні одразу до "Правого сектору", адже це був найкоротший шлях на передову. В принципі, я по блату потрапив на передову.

Але що я хочу сказати: серед певної частини вояків все ж присутній цей момент, і дуже часто: "Всі всюди *івнюки, я воював і можу робити все що завгодно".

Я спокійно ставлюся, коли мене зупиняє поліція і просить показати документи, — поліціянт виконує свою роботу, чому я маю йому заважати чи казати: "Я не покажу, бо я воював", — ну то й що, як воював… Там зараз стільки народу воює — і скільки народу можуть сказати: "Я взагалі нікому ніяких документів пред'являти не буду". А скільки під це діло ще зараз повипливає тих самих і машин і всього на світі, — зараз обклеїв машину всілякими наліпками "АТО" — і рушай собі…

А я ж розумію, що таке воїн АТО, який ще й десь "вмазав"… те, що я й казав: "В танкє горєл — і все… За вас за всех… А ви тут!" А це ж нікому не приємно!

— Ближче до теми "психології психологів". Ваша дружина, пані Наталя, показувала Вам методичку "з користування чоловіками, які прийшли з фронту", де було написано щось на кшталт: "Якщо ваш чоловік набурмосився, ні про що його не розпитуйте, — можливо, на війні він когось убив", або "якщо ваш чоловік "самозаглибився" — хапайте дітей і тікайте до сусідів". Це вже не рівень — а пошиб!

— Я ту методичку викинув.

— До речі, різні вояки по-різному ж сприймають факт своїх поранень — одні після тяжких ушкоджень намагаються якнайшвидше оклигати, аби вийти на роботу, особливо якщо вона для фронту, інші ж з роботою зволікають чимдалі довше, проте ладні випускати "щоденні бюлетені" про стан свого здоров'я для всього охочого оточення.

— У нас колись одному хлопцю невеличкий осколочок в *опу прилетів, у госпіталі видалили, так він втік і повернувся до нас. А ще одному молоденькому хлопчині, осколок у коліно прилетів — так він чотири дні пролежав і втік знову на передову. Але він не поїхав додому розказувати, що він поранений. Тут ситуація — абсолютно різні люди: один подряпається і ходить розповідає, який він поранений, а інший долає дійсно серйозні рани і травми, аби знову стати до бою.

— Зараз усі ЗМІ переповнені історіями про те, що не всі вояки можуть "прийти з війни" упродовж усього свого життя "у мирі" — і не можуть пережити загибель бойових товаришів.

— Я не знаю, як цього можна не розуміти. Це війна. А на війні буває таке, що й убивають. Це — "нормальний" процес. І взагалі, у когось із людей батько й матір, не дай Бог, померли, у когось сестра, у когось дитина, — життя не буває без втрат.

— А коли це масово відбувається?

— Ну, масово це відбувається — але це не те, що у тебе на очах масово поклали 150 твоїх найкращих друзів, — нема там найкращих друзів. Там найкращих друзів — три-чотири чоловіки, два, один, — а у декого нікого немає найкращих друзів. От і все. Це якісь "детские неокрепшие умы" можуть такою *ерньою займатися.

Психологічна допомога, як на мене, потрібна до того, як людина на фронт потрапить, а не після того. Після того це вже якісь "реанімації" можуть бути. А взагалі-то селекція має бути. І треба підготувати людину до того, куди вона може потрапити, — що там, буває, вбивають, там, буває, шматки м'яса літають, там ще щось буває… там, буває, беруть у полон — знущаються. Всяке буває. Щоб людина йшла туди психологічно підготовленою, а не потім, коли вона прийшла, з першого погляду перелякалася того, що там уже відбувається: десь поруч когось "шльопнули" — і це вже все, катастрофа на все життя.

Але це ж війна! А якщо казати про добровольців, то взагалі не йдеться про психологів і таке інше. Ти добровольцем пішов туди — все, крапка!

Я ще розумію постраждалих, тих, хто полоненими були, бо там дійсно знущаються, — і їм потрібна якась психологічна допомога, але фахова. Не така, як-от: "беріть речі і дітей і тікайте від свого чоловіка-вояка".

— Пане Володимире, як на мене, найцінніша чоловіча якість — це послідовність. Як Ви любите свою велику інтелігентну родину,так само Батьківщину,так само своїх дітей — так само і наших дітей по інтернатах. І це абсолютно послідовна чоловіча позиція, це життя. І сюди якось вкладаються і… вбиті вороги.

(Сміється.)

— І дружба чоловіча, і фронтовий гумор, і побут. І така люта веселість, як на Ваших фронтових світлинах. Це — горизонт життя не тільки Вашого та друзів, а й усіх нас, кого ви захищаєте. І країни, чиї землі відвойовуєте.

— Все, що відбувається в країні, будь то судові справи, інтернати тощо, перебуває в занепаді. В будь-якій структурі — бардак і корупція. А те, що відбувається зараз на війні, — це наче соціальний зріз, де видно все це.

— Зараз у середовищі вояків, які вже повернулися з фронту, я спостерігаю світоглядний "маятник" — одним ще притаманні "хунтівські настрої": "третій Майдан", а інші вояки сподіваються на те, що працівники офіційних структур будуть змінені саме на вояків АТО — від поліції до Міноборони.

— Та як це так: ви ж подумайте, хіба "воїни АТО" — така якась міфічна структура?

— Багато людей вірять, що їхня присутність у соціумі змінить його систему цінностей.

— Та ну! Нічого взагалі не зміниться. За великим рахунком, там мало му**ків в АТО, чи що? Вистачає! І великих му**ків… Ну реально.

Так, є люди, які дійсно прийшли воювати — хочуть, вміють це робити. А є такі, що день до вечора — і слава Богу, і дивляться на календар: коли вже погнатися додому.

— Але ж стріляють сепарів і росіян?

— Ну, по-всякому… За великим рахунком, не можна заборонити потрапити на передову взагалі нікому, якщо людина має бажання, — вона може знайти себе у будь-якій ситуації: не хочеш воювати — вари борщ, або прибирай на хаті, або вози когось, або ще щось, — але ж потім не кажи, що "в танкє горєл". А скільки таких: зараз його послухаєш, так він просто не знати що витворяв, а насправді автомат у руках жодного разу не тримав, — і що цікаво, він по підтвердження до тебе звертається у якійсь компанії: "От скажи, ти пам'ятаєш?" — "Ну так, я пам'ятаю". (Сміється.)

— Тобто, нема "касти "воїнів АТО. Є толкові люди.

— Всюди є толкові люди.

— Багато українців не люблять чиновників Міноборони, які не воювали, і не розуміють, що він них залежить.

— З одного боку, так. А з другого боку, наприклад, от я, сиджу на одній позиції, не бачачи взагалі лінії фронту, не знаючи, де що відбувається взагалі, хто з ким співпрацює, — у мене є якась своя окрема ділянка, я на ній виконую свої обов'язки, — до всіх інших, за великим рахунком, мені байдуже, — у мене своє завдання, і все. І що, мене приперти зараз у Міноборони — і я буду як баран на нові ворота дивитися, що взагалі відбувається, — чи що?

— Хіба що до владних структур підуть вояки АТО з відповідною компетентністю — окрім громадянської.

— Мабуть, є такі.

— Дехто з вояків прагне створити потужні громадські організації — щоб дати вияв саме своїй громадянській компетентності.

— Дай Боже, щоб громадські організації були. Але створювати потужну громадську організацію просто набираючи людей, — "от ти був в АТО, давай ми тебе запишемо до громадської організації", — це не проблема, а от зібрати людей, які дійсно віддадуться цій справі… Що таке громадські організації і за рахунок чого вони існуватимуть взагалі? Знову ж таки, це буде чергова "піраміда", яка піде під якусь політичну силу і буде з нею співпрацювати. Це все… Дай Бог, щоб були такі громадські організації, які могли би впливати на якісь рішення, — але ми знаємо з досвіду, що у нашому політикумі відбувається…

Так і примушувати когось йти воювати не можна. Не можна. Людина має свідомо йти, — розумієте, якщо людина свідомо йде на війну, — це вже зовсім інший воїн. А якщо з-під палки — ну то й що, десь стрельнуло — і він сховався. Так само без підготовки — не можна йти на фронт. Звідси — не тільки поранені чи вбиті, а й просто травмовані, від відсутності підготовки, розуміння взагалі, що відбувається і як.

— А все ж таки, щодо зміни цінностей соціуму під час війни, — з одного боку, є серед нас воїни, волонтери, є люди, які все поклали на те, щоб бути причетними до нашої перемоги. А тим часом "сумирні обивателі" городять, що "війна десь там", не відчуваючи відповідальності навіть за власні життя. Пане Володимире, чи є у вас відчуття різних світів, у яких усі ми перебуваємо?

— Звісно. У мене навіть був якось один момент: коли якраз отут на набережній ми з дітьми гуляли, — вечір, купа п'яних компаній, — дивишся на це, ідеш і думаєш: "Отак "стодвадцятка" (мова йде про заборонений Мінськими угодами 120 мм міномет. — Ред.) тут лупанула б, — от щоб вони всі робили б?!"

Щоб десь гахнула… Тут п'ятнадцять кабаків, і всі надвечір забиті, — куди їм всім тікати? Що робити? Знову ж таки, кожен сам для себе обирає це все. Це до першої повістки в хаті, до першого пораненого, до першого вбитого, крий Боже, до мобілізації, коли саме до тебе в хату "воно" з'явиться, — і тоді вже починаються розмови про те, що "війна таки йде".

Обивательський тренд править свідомістю до першого дзвінка в твою хату, і тоді змінюється повністю все, і починається розуміння, що, як і до чого, і що це дійсно війна. Поки воно "десь", далеко, незрозуміло… Я уявляю: ось я приїхав і додому йду, сусіди — і починається: я воював, і машина моя завжди комусь заважає у дворі. А нічого не вдієш із цим. Це завжди так було.

— Чи слово "герої" на адресу вояків АТО є завжди виправданим? Лягає, звісно, на душу, але чи цим самим словом ми маємо висловлювати їм свою вдячність?

— Та героїв одиниці. Як на мене, більшість героїчних вчинків — це якесь нагромадження ситуативних збігів. Тобто вчасно зробив або не зробив щось, як вийшло… Бо не про всіх, хто загинув, скажеш, що це герой.

— У цій країні треба "змінювати всю систему — на систему". Адже у нас фактично дві війни — зовнішня і внутрішня — з недолугою, аж до ворожості, владою. І ми, "мирняки", маємо одночасно ставати до бою разом з вояками — за країну, за спільність, за власну гідність.

І, мабуть, саме воєнний час особливим чином придасться для нагальних та невідворотних реформ. Але яким чином має працювати механізм зміни системи — і кого на кого міняти?

— А Бог його знає. Дивишся, хто приходить до влади, нібито з таких людей, які дійсно здобули повагу, — проте система взагалі не дає їм вилізти або вони підлаштовуються. Система змінює людей: абсолютно будь-яка людина, будучи десь працівником середньої ланки, ставши керівником, "перероджується" повністю — у неї робляться інакшими і риторика, і світогляд. Так само і з владою. Тут із самісінького початку люди забувають, що йдуть туди для того, аби щось робити не для себе, а для людей. Але і система не дає.

А переможна боротьба на два фронти — зовнішній і внутрішній, — треба, щоб це відбувалося якось паралельно, інакше нічого не буде.

Це наша земля! Ми її маємо відвоювати, а не чекати, поки Донецька, Луганська, а потім Дніпропетровська та Харківська області підуть "к едрене фене".

— Нація не мусить віддавати свої землі — це все одно, що частини свого організму.

— Ну звісно.

Наше географічне положення — найбільша наша біда. Воно на стику Європи і Азії, і з хорошим виходом до моря. І з такими багатствами — всі дуже його хочуть. І це було як тисячу років тому, так і зараз.

А щодо Міноборони і Генштабу — я там нікого не знаю. Я не знаю, чим вони займаються. Я виконую свої обов'язки, а вони — свої. Хто як їх виконує, це вже інше питання. Хто з них добре виконує, хто погано.

А взагалі на фронті воює більшість людей таких — нормальних. Нормальних.

— Чоловіків справжніх.

— Так, це чоловіки. Дійсно, що чоловіки. Які не ниють.

— А правда, що більша "щільність" таких чоловіків на війні, аніж "у мирі"?

— Так! Там просто це зразу зрозуміло.

Мене якось запросили до школи провести Урок мужності. І там я розповідав, діти запитання ставили, а потім у кінці: "Що найстрашніше на війні?" Я кажу: "Найстрашніше — це в туалет сходити, бо коли ти зі спущеними штанами, а поруч бомбардування, ти розумієш, що зараз може прилетіти, а ти в такому незручному місці, — оце реально страшно, бо "невдобно" просто.

Але ці побутові речі хавають багато всього — ти пішов помитися, повертаєшся на хату — а тут почали обстрілювати, — і знов ти падаєш в болото і розумієш, що ти це відро води грів півдня́ — і зараз півдня́ треба ще одне відро води гріти. (Сміється.)

А взагалі-то війна — це 95% важкої праці і 5% задоволення. Оце так воно приблизно і є. Це важка праця. Романтики тут нуль цілих хер десятих.

—А скажіть, будь ласка, якими видами зброї ви володієте?

— Там стріляють з усього. Це, знаєте, таке…

— Пізнавання характерів друзів — теж частина чоловічої роботи на війні.

— З друзями і на одних позиціях разом, і коли щось робити, то разом, — якось так, воно спокійно. На війні треба все одно якийсь комфорт відчувати. Тобто комфортно воювати, комфортно спати. Ти розумієш, що вони тебе не підведуть і ти намагатимешся не підвести їх. Якщо їсти готувати — то разом, якщо дрова рубати — то разом, або так: "Давайте швиденько — я готую, ти рубаєш, ти миєш". Ніхто не каже, буду-не буду, як це у пацанів, — встали собі, зробили — гарно. Так, самі у себе в кімнаті навели лад, почепили вішаки, речі порозкладали — все гарно, все чітко. Має бути повага до себе — так, я на війні, але не у свинюшнику.

— Культура ведення війни.

— Абсолютно. Ти маєш хоч якесь задоволення отримувати, — хоч якесь! — від воювання. З хорошими друзями комфортно воювати. У тих, хто зголосився воювати добровільно, якось більш дисципліновано все.

— Зараз у Facebookпосилився трафік сентенцій на кшталт: "Якщо в житті людини нема вищих цінностей, то й саме воно не має цінності жодної".

— Я не можу нічого сказати з цього приводу — просто якісь екстремальні ситуації, коли дійсно десь життя… — може, не думаєш про це, не усвідомлюєш просто. Це складно сказати. Ну, нема ж таких ідеальних умов, коли б тобі, наприклад, сказали: "Давай так, ми тебе "шльопнемо" і на тому закінчиться війна". Тоді було би видно, хто сказав би: "Так, давайте мене "шльопнуть". А хтось би сказав: "Шльопніть його краще". Отут воно і було би видно, цінне воно тобі, твоє життя, заради чого ти його можеш покласти, а заради чого — ні. А це все…є таким "милом".

— А для вас було неможливим не піти на війну?

— Та мабуть, що ні.

— Всі ми у темі війни, — і з цим болем неможливо жити — а без нього ще більш неможливо.

— Так. А говорити про те, що це якась "чужа" війна, що воно "не твоє", що "у тебе діти", що у тебе ще щось… Там більшість людей, у яких є діти, які чимось займаються і щось роблять, — але ж вони там. Не можна казати "та от, пішов, бо нема чого робити", "чи не можна йти, бо у тебе діти" — це все…

— А діти — навіщо? Щоб жили у мирний час, пишалися батьком, який воює, і матір'ю, яка захищає.

— Ну, так.

—Воюючи, Ви створюєте нормальний клімат у своїй сім'ї, її норму здоров'я, гідності і гармонії.

— Краще я піду, аніж їм дістанеться таке от…лайно оце все.

— Я вже заочно знайома з Вашою родиною: дружина пані Наталя, — навіть із світлин у Facebook видно, що вона вирізняється напрочуд високою самоорганізацією, адже — рахуємо дітей: Артем, якому 23 роки, і він вже одружений, підлітки Софія та Миколка, Михасик, якому три роки. Іллі трохи більше рочку. А яка у Вас система виховання?

— А у нас системи взагалі ніякої. Діти знають: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. От і все. Це єдина система, яка працює.

— Артем народився, коли Вам було 19 років?

— Так. Артем вже такий дядько серйозний. Та якісь вони всі такі — кожен по-своєму прикольний.

— А коли менші діти виростуть — татуажу нароблять, як Ви?

— Та заради Бога, хоч зараз! Я торік на тату-фест з Колькою пішов, а він: "Можна мені?" Я кажу: "Хочеш — роби". Досі ще не зробив, тоді хною собі щось намалював…

Та не можна забороняти нічого дітям! Я пробив вухо собі у 1989 році — і пам'ятаю, які скандали вдома були. Мені було 15 років, я собі захотів — і зробив. Я он і зараз — хочу і роблю.

— А що ви у родині любите робити вечорами?

— У нас у кожного свої якісь зацікавленості, нема такого, щоб сіли всі разом… Ні, вечеряти разом, звісно, всі сідають, — але щоб сіли у "Монополію" грати — такого нема. Кожен сам собі належить. А так… Я на дачу дуже люблю їздити з дітьми, виготовлювати їм все таке різне смачне.

— Мені дуже подобаються Ваші життєствердні світлини у Facebook. Там, де Ви з синочком Михасиком, — маленький справжній чоловік і великий — з оселедцем, татуюваннями. Чомусь ваша довіра один до одного примножує нашу — до Вас.

— Так, Михайло прикольний.

— Або — я не святкувала 8 Березня ніколи — а у Вас таке фото прикольне, на мотоциклі, — із завіренням привітати дівчаток і приступити до поїдання вранішнього "младєнца"…

— Хотілося бути в тренді. Ми святкуємо то 8 Березня, то 9 Травня, то ще щось, — та якщо ми вже любимо жінок, то маємо це робити 365 днів на рік, якщо ми хочемо допомагати ветеранам, то теж 365 днів на рік, а не згадувати про це 9 Травня, якщо ми любимо, там, голубів, то маємо годувати їх щоденно, — а не в "день голуба" вийти і накидати по всьому місту батонів.

— Наші суспільствознавці все сподіваються на нарощення у соціумі "гіперболізованої людяності" — а чи ми просто до нормального життя повернулися, саме за екстремальних умов, крізь роки апатії та безправ'я? Треба бути послідовними.

— Треба. Зараз із людьми нічого не зробиш — треба дітей своїх навчати, і все буде прив'язано тільки до того, до чого їх привчиш. Привчиш обгортку від цукерки не кинути на вулиці — буде лад тоді, а не привчиш — так і буде все, як воно і є, за*рано…

— А замість змінювати систему на іншу нас ніби змушують витати у хмарах і одночасно плавати у лайні, — і ніби хтось повинен прокладати горизонт між тим і тим… І зараз ця "навігація" покладена масовим мисленням на воїнів АТО — що вони нас "приручать" усіх… Оскільки йде війна.

— Я вже висловив своє ставлення до цього. Я спостерігав, ще до того, як на фронт потрапив, — як до кав'ярні на Хрещатику зайшли два такі воїни АТО, з рюкзаками, закопчені, підійшли до барної стійки: "У нас денег нет, а что, героям нальют по сто грам?" — зрозуміло вже, які вони…герої. Герой справжній не піде побиратися десь і просити: "Налейте мне 100 грам". .

— Ви не розповідали про "героїчні бої", бо…

— Не було. Нічого героїчного не було.

— Але ж бої повсякчас.

— Так. Але це все…Я думаю набагато більше людей можуть краще розказати про "героїчні бої", аніж я.

— Для вас це просто те, що має бути.

— Ну звичайно. Я повторюся: якщо вже йти добровольцем — то нічого героїчного у тому нема. Абсолютно. Ти — доброволець.

— А насправді розповідати про бої нецікаво?

— Нецікаво. Це коли вип'єш уже півлітру, тоді да, можеш розказати, як ти "в танкє горєл" і "осколки біля вуха свистіли", і все інше.

— Це просто в екстремальних умовах даєш собі раду — і товаришам, одночасно наступаєш і перемагаєш?

—І все. Абсолютно.

Далі буде. Історик і письменник Володимир Регеша "Санта" — захисник особливих дітей на "внутрішній війні".

Фото: Facebook Володимира Регеші

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред