На сайті "Главред" відбувся чат із лідером гурту "ТІК", співаком, громадським діячем Віктором Бронюком. Спілкуючись із читачами, він розповів, як народилася прем'єрна пісня "Злива", та чи не нею "ТІК" "начаклував" сезон дощів в Україні, коли відбудеться всеукраїнський ювілейний тур гурту, а також чи побачимо ми колись виставку художніх робіт Віктора Бронюка. Також гість "Главреду" розповів про своє ставлення до грошей, про запоруку щасливого сімейного життя (адже сам він є зразковим сім'янином і господарем), про те, чому свідомо не віддає своїх дітей до елітних шкіл, а також про унікальну дієту, яка дозволила йому скинути 30 кілограмів.
Крім того, не обійшлося й без обговорення політичних питань: що найстрашніше уже відбулося на Донбасі, які наші дії призвели до нинішніх проблем України, зокрема, тимчасової втрати територій, чому є непродуктивним діяти на зло Кремлю чи Путіну, а також, що свідчить про те, що українська політика протягом останніх років стала шоу-бізнесом.
Подаємо стенограму чату з Віктором Бронюком.
Paulinka:Вікторе, вітаю з прем'єрною піснею "Злива" — дуже крута! І дуже несподівана й незвична як для "ТІКу", тому що лірика. Розкажіть, як вона створювалася, що на неї надихнуло? Чи зніматимете на неї кліп?
Віктор Бронюк: Ми вже давненько не створювали нічого ліричного. Помітив, що тільки-но випускаємо якусь ліричну композицію, одразу чуємо: "Ой, а нам більше подобаються ваші більш динамічні пісні". Тільки-но випускаємо якусь "гоцалку", кажуть: "А нам дуже подобається ваша лірика".
У "ТІКу" будуть і такі, і такі пісні — різні.
В основу пісні "Злива" покладений вірш, який став заглавною поезією до моєї збірки віршів, яка називається "Без звуку".
На створення цієї пісні надихнула наша весняна поїздка в тур — тоді всі хотіли дощу, а його не було, була засуха. А зараз, як бачите, ми попали в тренд — злива за зливою…
Презентували ми "Зливу" в турі під час концерту в місті Краматорськ Донецької області. Побачили, що пісня якось так гарно заходить, тож під час крайнього блоку туру на кожному концерті виконували її. А це вже записали її на студії.
До речі, був цікавий момент: коли робота над піснею на студії була вже на завершальній стадії, ми заїхали до Віталіка Телезина, прослуховували запис, і от пісня закінчувалася — і тут за вікном почалася справжня злива. Я кажу: "Це що, ефект?". Він каже: "Реально круто, давай мікрофон". Тож ми записали одразу живу зливу і вставили цей звук у пісню.
Відео на цю композицію ми вже відзняли. Думаю, найближчим часом його можна буде побачити. Тільки-но воно з'явиться, ми не будемо цього приховувати — одразу поділимося ним із нашими слухачами.
Dinka:То ви "Зливою" таку погоду нам забезпечили і перетворили Київ на Венецію?:) Здається, що природа так перейнялася вашою новою піснею, що сама вам відеоряд створила. :)
Віктор Бронюк: Зробіть ще нас винними в такій погоді. :) Вчора всі грішили на Кличка, а сьогодні вже скажуть: "Це все винуваті Бронюк і "ТІК"!". :)
Leleka:У мережі натрапив на те, що вам дорікають: начебто композицію "Злива" "сплагіатили" з Бейонсе Halo. Як ставитеся до таких закидів і порівнянь?
Віктор Бронюк: Якщо чесно, то ще не бачив таких дорікань. Але сьогодні обов'язково послухаю обидві пісні — і нашу, і Бейонсе — та зроблю висновки.
Насправді, якщо глибше копнути, то відкрию вам секрет: всі музиканти використовують сім нот. :) Тому, напевно, не можна сказати на 100% впевнено, що я абсолютно унікальний чи ідеальний. Тож деколи буває, що композиції схожі.
Проте у нас не було такої мети і таке завдання перед нами не стояло. Якщо комусь "Злива" щось нагадує, то Бейонсе — це ще не найгірший варіант. :)
Green:Коли плануєте нові концертні тури Україною, і чому вони будуть присвячені?
Віктор Бронюк: Зараз "ТІК" працює у звичайному гастрольному графіку: корпоративи, дні міст, клубні концерти.
Також уже розпочалася підготовка до ювілейного туру — у 2020 році колективу буде 15 років. Це буде наш десятий всеукраїнський тур, який ми називаємо "Десять. П'ятнадцять. Двадцять".
Booklia:Вікторе, у вас що не пісня — то хіт, який знають усі від малого до великого. "Оленями" стартували, і пішло-поїхало… Ваш рецепт — як вдається створювати пісні, які приречені на успіх і всенародну любов?
Віктор Бронюк: Все просто — робити свою справу з душею і від щирого серця. Це обов'язково знайде відгук у людей.
Ніколи не казав і не кажу, що я є великим музикантом. Я просто роблю те, що мені подобається. І, якщо це подобається ще комусь, то я від того вп'ятеро чи вдесятеро щасливіший. А це дає мені натхнення на нові звершення.
вінницький_кіт:Скільки "ТІК" бере за корпоративи?:) Чи виступає на весіллях?
Віктор Бронюк: Для цього є контакт Ольги Рудніченко на нашій офіційній сторінці в мережі. Будь ласка, набирайте або пишіть — вам дадуть відповідь на всі запитання.
Нам доводилося виступати також і на весіллях. А чому ні? У людей — свято, а ми — самий святковий гурт України. :)
Fizalis: Вікторе, який найсмішніший курйоз з вами ставався під час концертів? Як взагалі ставитеся до непередбачуваних ситуацій, якщо щось починає відбуватися не за сценарієм, тобто до форс-мажорів на сцені?
Віктор Бронюк: Головне — не акцентувати увагу на тому, що щось іде не так. А оскільки ми постійно працюємо наживо, тож форс-мажори трапляються постійно. Але для глядачів вони не повинні мати якихось наслідків.
Буває, що відключається якийсь із інструментів, буває, що зникає світло… Якось ми виступали на вулиці перед багатьма тисячами глядачів, і раптом не стало ні світла, ні звуку. Як у тому фільмі "День радіо". Просто не стало пального, бо хтось із генератора злив півбаку, а потім ще півбаку… І поки інженери й техніки зливали дизель із автомобілів та заливали його в генератор, нам довелося грати, як є. На авансцену вийшли духові і барабани, і 10-15 хвилин грали так.
Якось працювали біля Києва на корпоративі. Тоді був сильний сніг, і пропало світло. Догравали, як кажуть, "в духову".
На щастя, "ТІК" має можливість працювати в акустичному варіанті. Тому, якщо під час виступів трапляються якісь "катаклізми", ми завжди можемо знайти вихід.
Іnga:Чи побачимо ми колись виставку художніх робіт, картин Віктора Бронюка? Було б дуже цікаво… Розкажіть, як давно ви пишете картини? Яким темам присвячуєте свої роботи, тобто що найбільше любите переносити на полотно?
Віктор Бронюк: Крайні роботи, деякі з яких я вже навіть закінчив, були присвячені квітам. Чомусь цього року мені якось йшла саме така тематика. Причому квіти у великих, масштабних зображеннях.
З того, що вже закінчив: є велика ромашка на чорному фоні, є соняхи. А ще весною розпочав, але ще не завершив — величезний підсніжник. Хочеться пограти трохи з кольорами, бо хочу зобразити його у нестандартних фарбах.
Якщо не буду нікому дарувати, то, може, колись назбираю робіт і на виставку.
Darius:Перепрошую за таке нетактичне питання. :) Ваше ставлення до грошей? Які найбільші статті витрат у Віктора Бронюка? Як відчуваєте на собі скрутну фінансову ситуацію в країні? Ну, якщо відчуваєте… На чому доводиться економити?
Віктор Бронюк: Я не є фанатом чи рабом грошей. Якщо щось заробляється, воно витрачається, кудись інвестується...
На сьогоднішній день я є співвласником ІТ-компанії, і ми розробляємо досить цікавий ІТ-продукт — сюди інвестуються і вкладаються гроші. Є корпоративний фонд гурту "ТІК" — ми допомагаємо творчим починанням, діткам, які тільки беруть старт. Також у мене є свої дітки і дружина. У нас є приватний будинок. На організацію свого побуту теж витрачаються кошти.
Якщо заробляємо більше, то відповідно є змога й витратити більше — і ми витрачаємо. Якщо доводиться в чомусь себе обмежити — нічого страшного. Головне — на цьому не зациклюватися й не бідкатися: "Боже! Всьо пропало, всьо пропало…".
Звісно, хотілося б, щоб ситуація в країні була ліпшою. Але замість того, щоб шукати винуватих в усьому, треба, щоб кожен громадянин України просто почав якісно виконувати свою власну роботу. Тоді ми відчуємо якесь позитивне загальне звершення.
Darius:За друге нетактичне питання теж перепрошую. :) Чи правда, що був час, коли ви важили 120 кілограмів? Завдяки чому зараз тримаєте себе в гарній формі і чудово виглядаєте?
Віктор Бронюк: Правда — я схуднув майже на 30 кілограмів. Надмірна вага призводить до появи хвороб, ти почуваєшся втомленим… Ну, уявіть собі: 30 кілограм — це три відра води. От візьміть три відра води і походіть із ними. Воно здається, що нібито нічого страшного, але насправді…
Ми навіть придумуємо якісь відмазки: "хорошої людини має бути багато", "любіть мене таким, яким я є" і щось подібне. Та насправді надмірна вага заважає і обмежує тебе у багатьох речах в житті.
Тому я відкрив для себе таку дієту, називається ПМЖ — "Попробуйте менше жерти".
Також я відмовився від алкоголю. У мене й до того не було з цим проблем, але алкоголь — це досить калорійний продукт. До того ж, є приказка: "Випив сто грам, з'їв кілограм". А потом дивишся: чо ж ти ні в одні штани не влазиш?
Правильно організуйте своє життя. Задумайтесь над тим, що ви їсте і для чого ви це їсте. У римлян була приказка: "Ми їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти". Тож уся проблема — в голові.
Smilik:Вікторе, чому, не дивлячись на успіх та популярність, вас оминула "зіркова хвороба"? Чи все-таки певні симптоми інколи проявляються, як вам самому здається?
Віктор Бронюк: На сьогоднішній день у медичних термінах ніхто не класифікував прояви "зіркової хвороби" і не визначив симптомів.
Публічна професія у певних речах тобі допомагає, у певних — обмежує. Так, я не можу просто вийти і погуляти з дітьми, тому що це, як правило, закінчується фотосесією. Але ж мене ніхто не заставляв цього робити. Це — моя професія, яку я люблю і шаную.
Інколи дивуються, не зважаючи на те, чи ти втомлений, чи засмучений: "А чого ви не посміхаєтеся?". А, може, мені не хочеться посміхатися! Але — така професія, і від того нікуди не подінешся.
Інколи від знайомих чую: "О, Бронюк так "зазвездівся" — раніше можна було зустрітися, випити по чарці, посидіти, поговорити, а тепер…". Але у мене зараз часу немає, інтереси змінилися. Якщо у мене з'являється вільний час, я краще побуту з дітьми або провідаю батьків. Люди часто не розуміють, що ти мотаєшся від міста до міста тиждень, другий, третій, і, коли ти приїжджаєш додому, тобі просто хочеться полежати, і щоб тебе ніхто не чіпав.
Тобто все залежить від того, хто що має на увазі. У мене особисто ні до кого не змінилося ставлення. Я живу сьогодні у Вінниці. Якщо у мене є бажання сходити на ринок, купити продуктів, я роблю це із задоволенням. Я не ставлю для себе ніяких рамок, не кажу, що не можу чогось робити — не можу того чи того. Якщо не зводити собі таких парканів, не буде й такої хвороби.
Kalinka: 1) Як ваша дружина ставиться до вашого гастрольного життя та уваги прихильниць? Прихильниці створюють інколи неприємні ситуації? 2) З вашого досвіду, що є запорукою щасливого подружнього життя?
Віктор Бронюк: 1) Бувають різні люди. Бувають прихильники та прихильниці, які надмірно заллють сорокаградусної, і тоді…
Взагалі, напевно, це більше питання до дружини. На наступний чат прийду з нею, щоб можна було її запитати про це.
2) Запорукою щасливого подружнього життя є взаємоповага і взаємодовіра. Якщо немає першого і другого, то питання — чи є сенс взагалі створювати якісь відносини. Це — фундамент, на якому далі будуються всі стосунки.
pylypchuk_s.: Вікторе, чи хотіли б ви, аби ваші діти пішли вашим шляхом і присвятили себе шоу-бізнесу? Чи демонструють вони бажання теж займатися музикою?
Віктор Бронюк: Не буває двох однакових шляхів. Як батько, я і підтримую всі їх починання, щось підказую, чимось допомагаю. Але для мене важливо, щоб вони прокладали самі свій шлях.
У мене є можливість створити для них синтетичні, рафіновані умови, але я цього свідомо не роблю. Наприклад, у мене запитують, чому я не віддаю їх у якусь елітну школу. Та для мене важливо, щоб вони себе нормально почували в соціумі. Часто батьки розмірковують так: "У мене такого не було, тож нехай у них буде супер-школа, приватні викладачі". Дитині вони розказують, що вона — центр Всесвіту. А далі діти потрапляють у реальний світ і розуміють, що все дещо інакше, й не можуть адаптуватися — і починаються різні незрозумілі речі. Тож це "ведмежа послуга".
Тому мої діти відвідують загальноосвітню школу, але з поглибленим вивченням іноземних мов. Там дуже гарний колектив, їм усе подобається.
Старша донька Єва вже перейшла до четвертого класу. Вона займається вокалом, уже має декілька перемог на різних конкурсах.
Менший син виявив бажання у минулому році займатися бальними танцями, і в нього непогано виходить. Його вже перевели в старшу групу. Його партнерка займається бальними танцями трохи більше трьох років, він — трохи більше півроку. Але вони вже разом мають декілька дипломів і декілька перших місць. Побачимо, якщо буде бажання розвиватися в цьому напрямку, будемо підтримувати.
Vopros:Вітя, do you speak English?
Віктор Бронюк: No! І то є велика проблема. В школі я вивчав німецьку і польську мови. Щоразу, коли повертаюся з-за кордону, кажу собі: "Все, досить, треба почати вчити англійську!". Бар'єр відчувається. І думаєш: "Блін, ну це ж не важко! Треба просто взяти і заставити себе". Але саме в цей момент бажання якось підтуплюється.
До речі, колись дітки їхали в Лапландію в гості до Санта-Клауса. І це була мотивація, щоб вони вчили англійську мову, бо із Санта-Клаусом треба буде спілкуватися англійською. Та коли вони приїхали, Санта-Клаус запитав, звідки вони, діти сказали: "From Ukraine". І раптом Санта каже: "О! Добрий день! Як у вас справи?". Діти були розгублені: "Ви ж казали, що Санта-Клаус розмовляє англійською мовою, а він з нами спілкувався українською".
Зараз вони з дружиною у Болгарії на відпочинку. Туди приїжджає багато відпочиваючих з інших країн, і вони починають розуміти, що мова — це засіб комунікації, і знати мову — це класно. Я намагаюся пояснити їм, що поки в них є час і можливість, вони мають вивчати мови. У мене такої можливості не було, тому я від цього трохи потерпаю.
Треба буде колись сісти й зайнятися граматикою. Планів багато.
Світлана М.В.:Який відпочинок для вас найбільш живильний? З комфортом і розмахом, як Порошенко на Мальдівах? Чи дикий відпочинок — поближче до природи, подалі від людей?
Віктор Бронюк: Кожен відпочинок по-своєму цікавий. Якщо з'являється можливість щось побачити в іншій країні, то чому нею не скористатися? Особисто для мене найкращий відпочинок — це зміна заняття. Лежати на пляжу черевом доверху можна день, ну, два, але не більше.
Взагалі, краще поєднувати приємне з корисним. Наприклад, я люблю дуже готувати і мені цікаві гастрономічні особливості тієї чи іншої країни. Тому цікаво щось нове скуштувати, познайомитися з національними традиціями, пізнати щось нове. І немає різниці, чи то ти це робиш у якомусь зовсім не "лакшері" місці, чи то на якомусь вишуканому курорті, бо все залежить від тебе, в будь-якому випадку.
Zetta:Скажіть, наскільки часто у вас виникає такий настрій і бажання, про які ви співаєте: "Я хочу втекти в далекі ліси, я втомився від міської асфальтної краси…"? Бувають хвилини, коли втомлюєтеся від уваги, популярності, необхідності бути в кількох місцях одночасно, людей? Через що у вас може виникнути бажання побути на самоті?
Віктор Бронюк: Я звичайна, нормальна людина. У мене, як і у всіх, буває різний настрій та стан. Буває, що ходиш, а тебе все дратує. У таких випадках не треба себе до чогось змушувати, якщо є можливість — втечі "в дрімучі ліси".
Люблю їздити за кермом. Буває, що їду тисячу кілометрів. З одного боку, фізично втомлюєшся, а з іншого — це гарний час побути наодинці зі своїми думками, коли тебе ніхто не відволікає, коли ти можеш над чимось замислитися, пошукати якісь відповіді, відпочити від сторонніх подразників. Це також час від часу потрібно.
Галина, Чернігів:Як ви ставитеся до віку? На скільки років себе почуваєте?
Віктор Бронюк: По-різному. Часом, коли щодня різні міста, різні готелі, прокидаєшся якось вранці і думаєш: "Я вже, напевно, трохи застарий — щось у мене у спині там крутить…". Дивлюся, почав реагувати на погоду — раніше такого не було.
Разом із тим, інколи хочеться пострибати і порадіти, як дитина. Головне — не зациклюватися на вікові, бо кожен вік має свою приємну особливість. Напевно, найкраще — це відчувати себе комфортно в тому вікові, в якому ти перебуваєш.
Smilik:Яким Вітя Бронюк був у дитинстві? Любив "пірожино"? Малював оленів?:)
Віктор Бронюк: Ніколи не був солодкоїжкою. І до сьогоднішнього дня у мене немає такої пристрасті. А є люди, які не можуть без солодкого. У мене багато таких друзів, які кажуть: "Ну, не можу! Якщо не з'їм шматок торта чи пірожино, мене починає трухати!". Я не був залежним від солодкого.
Малювати… Щось малював, щось не малював. Але оленів точно не малював. :)
Anzhelik:Якби Віктор Бронюк очолив Мінкульт, то що б передусім зробив міністр Бронюк? До речі, чи з усім, що нині робиться в культурній галузі ви погоджуєтеся?
Віктор Бронюк: Колись я вже працював у департаменті культури, тому трошки знаю ситуацію. Проблем дуже багато, і питання комплексні. Не можна говорити про те, що ми частково щось змінимо в культурі, і це одразу дасть великий поштовх до розвитку держави. У нас немає комплексного підходу, немає плану розвитку країни. А потрібен комплекс заходів у системі освіти, культури, науки, державного управління — тоді ці дії дадуть результат. А якщо все робитиметься за принципом, як писав наш земляк Степан Руданський: "Те, що зверху, надірву, те, що знизу, доточу", ми нічого не збудуємо, це просто буде тупцювання на місці без суттєвих змін.
Сьогодні відбувається якась хаотична робота без чіткої мети і завдань. Вибачте, але за 20 з лишнім років у нас так і не з'явився чіткий план розбудови нашої країни.
От кожен із нас стикався з ремонтом, з будівництвом. Сам ти всього не зробиш — до тебе прийдуть будівельники, сантехніки, штукатури, мулярі. Ти маєш щось їм показати і сказати: "Людоньки, ми маємо тут зробити так, а тут — так". Якщо тебе ці люди зрозуміли, вони приступають і починають робити свою справу. А коли ти кажеш: "Хочу, щоб було… Ну, щоб гарно було". У кожного своє розуміння, що таке гарно. От нічого і не вийде. Або якщо сказати: "Хочу, щоб всі ми були культурні". А у кожного своє розуміння поняття культури як явища і процесу…
Тобто мають бути завдання, які будуть зрозумілі дитині за партою, вчителю біля дошки, водієві автобуса, кожному громадянину, в тому числі й президенту. І коли всі будуть це розуміти, буде якийсь рух, якісь зміни.
А ми або все забороняємо, або все дозволяємо. Переливаємо з пустого в порожнє. Відбуваються якісь процеси, але їх ніхто не бачить.
Проблема й у тому, що зараз у політиці майже немає управлінців. Свого часу в адміністрації та органи державного управління прийшли люди з бізнесу, які не розуміють, як працює державна система. Вони не є управлінцями, вони є бізнесменами. Приходить новий голова райдержадміністрації, і у нього перша думка: "А на чому тут можна заробити? Що віджати, що продати, щоб отримати якісь кошти?". Немає нормальних освічених менеджерів, які б по-сучасному могли керувати державними процесами.
Коли я працював на чиновницькій ниві, зрозумів, що суть чиновницької роботи зводиться до наступного. Чиновник не вирішує питання. Його основна задача — отримавши якесь запитання, не вникаючи часом в суть, відписати, чому це питання не можна вирішити. Бо якщо ти не відпишешся, у тебе не буде премії.
Завжди жартома казав, що у нас чиновники не працюють, бо обома руками тримаються за стілець, тому у нас нічого не відбувається.
Prokop:Як ви гадаєте, чи може статися що нинішня мода або тренд на українське, на дещо навіть показну патріотичність пройде?
Віктор Бронюк: Звичайно. Хвиля національного піднесення завжди проходить. Недаремно вона так і називається — хвиля. Погано, що наші державні керманичі не використовують цю хвилю, і замість того, щоб іти на гребні хвилі, вони чекають, поки вона спаде. І коли ця синусоїда приходить вниз, вона піднімає з дна все те, що колись там залягло, і те, що там бултихалося, спливає на поверхню. (Не буду називати речі своїми іменами, але дуже хотілося б.)
Якщо ми говоримо про хвилю, то є декілька варіантів: або йти на гребні, або падати на дно, піднімати все звідти і все це відгрібати.
Україна вкотре показала, що вона цікава всьому світові. Ми самі маємо якісно нести наш бренд у світі. А бренд Україна — це кожен із нас. Цим не має займатися одна чи дві людини. Вибачте, не президент гидить у під'їздах, і не прем'єр харкає насіння на зупинках. Коли ми їдемо за кордон, то по нас судять про Україну.
Мені було приємно, коли навесні ми з родиною були на відпочинку в Туреччині і підійшли до барної стійки замовити собі кави, а турок нам сказав: "Привіт! Як справи?". Це все, що він знав. Відповів йому: "Дякую, нормально". А він зауважив: видно, що ми — з України. Я тоді поцікавився — по чому видно? Він відповів: "Ви, українці, як підходите, завжди посміхаєтеся".
А раніше нас не розділяли: ми всі були просто вихідцями з Радянського Союзу.
Напевно, крім посмішки, треба нести ще якісь речі, показуючи, що ми нормальна європейська цивілізована нація, що ми готові влитися в європейську сім'ю. А якщо ми житимемо пережитками первісного азійського дикунства… Ми любимо пальцем показувати на когось, а от себе — не бачимо.
Sidor:Як ставитеся до "колег по цеху" типу Лорак, Лободи, Повалій та інших, які зараз живуть-співають у Росії?
Віктор Бронюк: Я до них, слава Богу, не ставлюся. Вони всі — дорослі люди і самі несуть відповідальність за свої вчинки. Вони обрали свій шлях, і Бог їм суддя.
Як би я до них не ставився, це суті не змінить. Для мене, наприклад, це незрозумілі речі. Можливо, вони вважають по-іншому, і вони мають на це право.
Inga:Що ви думаєте про бій та перемогу Усика в Москві? Як до цього ставитеся? Тішитеся з того, що українець став абсолютним чемпіоном, а гімн України пролунав у Москві? Чи вважаєте неприпустимим поїздки українців у Росію, навіть на такий важливий міжнародний спортивний захід, а самого Усика — зрадником?
Віктор Бронюк: Наша біда, що ми спочатку все ідеалізуємо, захоплюємося та зачаровуємося чимось, а потім розчаровуємося.
У нас якраз в цей час відбувався концерт, тож я не бачив бій. Але загалом, я тішуся з того, що українець став абсолютним чемпіоном світу, що був піднятий український прапор, що пролунав український гімн.
Ми завжди критикуємо наших північних псевдобратів, але інколи поводимося так само, як вони. Так от, давайте не будемо ставати подібними на них, а будемо цінувати те, що маємо на даний момент.
Як колись казав Дзержинський: навіть у поганій людині можна знайти щось хороше, якщо добре обшукати; і якщо ви досі не притягувалися до відповідальності, це не означає, що ви є хорошою людиною — це наше недопрацювання.
Тобто можна знайти речі, до яких причепитися. Але питання — в нас самих. Якщо ми хочемо пишатися тим, що маємо свого чемпіона, давайте гордитися. Якщо ми хочемо бачити негатив у цьому — будь ласка, але для чого все це?
Ми завжди самі створюємо собі героїв, ставимо їм пам'ятники, а потім починаємо валити ці пам'ятники. Ми самі собі знаходимо роботу. Може, ми трішки не на тому концентруємося?
river_sun:Пане Вікторе, не секрет, що ви маєте досвід політичної діяльності. По-перше, як ви тоді прийшли на державну службу, що рухало вами до цієї сфери? Адже за фахом ви історик, педагог — довелося взагалі попрацювати за спеціальністю? По-друге, які зараз залишилися найбарвисті спогади про перебування всередині "політичної кухні"?
Віктор Бронюк: Після закінчення університету я одразу пішов на державну службу — в департамент сім'ї та молоді обладміністрації. Далі почалася Помаранчева революція. І я був якось не зовсім згодний із тим, що відбувалося всередині того процесу.
Але це така річ: якщо ти влазиш в органи державного управління, якщо ти зробив вже такий крок раз у житті, він тебе вже ніколи не відпустить. Мене запросили працювати в команду цікавого молодого кандидата на посаду міського голови міста Вінниця, на той момент він був майже нікому не відомий, але в нього горіли очі і було бажання навчатися. Я був у команді тих, хто привів до перемоги Володимира Гройсмана. Після перемоги Володимир Борисович запропонував мені попрацювати в команді, бо потрібні були люди з новим мисленням і було бажання щось змінювати.
Я пропрацював рік і місяць у Вінницькій міській раді. Але "ТІК" почав активно гастролювати, і я зловив себе на думці, що не можу нормально працювати ні в міській раді, ні на гастролях. Тому що ти приїжджаєш на роботу з гастролей, не розумієш, що відбувається. І, навпаки, йдеш навантажений рішеннями і невирішеними питаннями на репетицію і не можеш сконцентруватися на творчому процесі.
Тож я написав заяву за власним бажанням.
Зараз мало хто розуміє це і часто в мене запитують: "Ти мав таку можливість рухатися коридорами влади до самої вершини! Ну, чого ти не залишився?".
Відповідь проста: трошки мрії інші були.
Smilik:При владі — вінницькі. То, може, вам варто було лишитися на державній службі і зараз обіймати якусь впливову посаду? :) Ми б мали хоч одного достойного політика у владі.
Віктор Бронюк: Не вінницькі, а вінничани. Це — різні речі.
Але скажу так: не кожна людина здатна пройти випробування грішми і владою. Не кожен до цього готовий. І якщо ти йдеш у владу без фундаменту, без підготовки, у тій політичній ситуації, яка сьогодні склалася в державі, ти мало що можеш зробити сам. Бо система настільки прогнила, що ти не можеш змінити її за один день чи один рік. Потрібен комплекс заходів.
І якщо я в якийсь момент відчую, що можу принести користь своїй державі, повірте, у мене є багато думок і бачень. Тобто якщо у цій команді я буду потрібним гравцем, то я спробую. Я не хочу піти потусуватися в політику, бо мені потрібен значок чи "корочка". Я готовий, якщо йдеться про системну командну роботу. А просто піти — для чого? Мені є чим займатися.
Smilik:Як назвати одним словом ситуацію, яка зараз в країні?
Віктор Бронюк: Я — вихована людина, не звик матюкатися на публіці. :)
Sidor:Как вам кажется, спустя четыре года после Майдана в стране стало хуже или лучше, и в чем? Стоило ли выходить на майдан, зная, что Крым уйдет и будет война?
Віктор Бронюк: А варто було народжуватися, знаючи, що ти помреш?
Ніхто не знає, що сталося, якби ми не вийшли на Майдан.
Люди звикли жити минулим. То починають розповідати, що при комуністах було добре. Причому це інколи говорять люди, які не знають, хто такі комуністи, і ніколи їх не бачили. Але їм розповідала бабця. Та бабця тоді була молодою, їй було класно! То кажуть, що при Юлі було добре. То при комусь іншому…
Треба змінити пріоритети і припинити жити минулим, а дивитися в майбутнє. Можливо, якщо ми сформуємо якусь ціль для себе, ми побудуємо щось. Треба думати про те, як ми хочемо жити після війни, яку хочемо побудувати країну, що хочемо зробити для наших дітей. Ніхто не думає про майбутнє, зате всі розмірковують: "А що було б, якби тоді воно було так".
Людоньки, вже є, як є. Треба зупинитися, зробити для себе якісь висновки і рухатися вперед. А інакше, якщо ми житимемо минулим, ми ніколи не побудуємо майбутнього.
kreont:Вікторе, з вашої точки зору, чи потрібні нашій країні ті жорсткі заходи українізації, які зараз застосовуються владою, чи краще було б більш м'яко прищеплювати любов до України й українського?
Віктор Бронюк: Те, що робиться зараз, робиться не системно і не комплексно. Часто ідея непогана, але її реалізація не завжди є зрозумілою для всіх. Але це все одно потрібно робити, хочемо ми того чи ні.
Наприклад, питання двомовності. Політики, коли не мають про що говорити, завжди кидають суспільству питання двомовності. Хочете другу мову? Будь ласка, вивчіть українську. Є держава, яка має територіальні ознаки, свої державні символи, своє населення. Будь ласка, як громадянин цієї країни ви мусите знати її мову. А якою мовою ви спілкуєтеся в побуті — це ваша особиста справа. На здоров'я.
Якось я мав можливість спостерігати, що таке демократія у Сполучених Штатах Америки. Те, що ми називаємо свободою, і те, що нею називають американці — це дещо різні речі. У розумінні громадян США певні правила — це і є свобода, тобто свобода жити за правилами. Ми ж думаємо, що демократія означає, що ти можеш робити все що завгодно. Ні, це — анархія, а не демократія. Демократія передбачає, що ти маєш перед країною, людьми і своїм оточенням певні зобов'язання і повинен виконувати певні функції у суспільстві.
Тож, будь ласка, якісно виконую свою роботу і не шукай винного у чомусь.
Dara:У нас розмірковують, як реінтегрувати Донбас в Україну з політичної точки зору. А що потрібно робити з людьми — як реінтегрувати їхні уми, свідомість? Чи можливо взагалі певну частину населення навчити (або змусити) більше любити українське?
Віктор Бронюк: На жаль, сьогодні, на п'ятому році війни, ніхто не говорить про те, як ми будемо жити після завершення війни. Будь-яка війна рано чи пізно закінчується, і ця закінчиться. Але в той момент, коли вона скінчиться, перед нами постане питання — а що робити далі. Чим довше ми про це не будемо думати і говорити, тим далі ми відштовхуємо від себе цей момент.
Тож на сьогодні питання про те, що робити з тими людьми, є вкрай актуальним. Адже, слід визнати, що далеко не 100% людей на Донбасі є прихильниками України і всього українського.
Мені доводилося бувати в різних містах на Донбасі: і поблизу лінії фронту, і в таких, куди за три-чотири роки війни взагалі ніхто не заїжджав, з ними ніхто не говорив. У тамтешніх людей відчуття нікому непотрібності. Вони опинилися на роздоріжжі. Свого часу в їхні голови позакидали якісь незрозумілі ідеї. Часто кажуть: "Як можна було в це повірити!". Друзі, а як велика країна, яка запускала в космос ракети, яка в космос відправила першу людину, могла вірити в таку утопічну ідею як побудова комунізму? Але, тим не менше, всі вірили. Тому що цілі інституції працювали на це. Якщо задатися такою ціллю, то можна будь-кого заставити повірити у будь-що. Але знову ж таки це питання системної і комплексної роботи.
Якщо ми хочемо зберегти українським Донбас, якщо ми хочемо повернути Крим, для цього потрібно щось робити.
Бачте, в душі українці залишаються нацією буддистів. В нашому гімні є слова: "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці. Запануємо й ми, браття, у своїй сторонці". Тобто — сядемо почекаємо, поки вони всі загинуть. Ні, друзі, й самім треба щось робити вже сьогодні.
den38:Ваше ставлення до ідеї, яка висловлювалася якось Кравчуком, що, мовляв, потрібно відпустити Донбас у вільне плавання? Також про необхідність "відрізати" Донбас говорив і письменник Василь Шкляр… Що думаєте про це ви?
Віктор Бронюк: "Відрізати" — це не проблема. Але чи це щось змінить? Сьогодні ми "відріжемо" Донбас, завтра — ще якусь територію. Друзі, давайте не "різати", а згуртовуватися. Бо ми вже побачили, що все може розвалитися й саме, якщо цьому не надавати значення і нічого не робити.
Ми довго можемо дискутувати з того приводу, чому в Україні саме це і саме так все склалося. Але та проблематика, яка була в Криму, не вирішувалася. Бо кожна влада, яка приходила, мала на меті відірвати собі шматочок південного берега Криму, побудувати там дачу, і все. А далі, те, що там якісь проблеми з якоюсь землею та статусами, це нікого не цікавило. Те саме відбувалося й на Донбасі.
Ми працювали у багатьох містах і містечках, мені доводилося спілкуватися з багатьма людьми на цих територіях. Їм навіювали, що вони особливі. Російська пропагандистська машина там сиділа і постійно працювала, доводячи тамтешньому населенню, що вони — не росіяни і не українці, вони — самі по собі.
Такий маленький приклад. Для того, щоб узяти кредит і купити комп'ютер на Донбасі (щоб мати інтернет та доступ до різної інформації, — Ред.), потрібно було зібрати купу документів і довідок, а для того, щоб придбати телевізор, який транслював "НТВ" і "Росія 24", достатньо було просто мати паспорт задля оформлення кредиту.
Якось у 2011 чи 2012 році ми потрапили кудись дуже близько до російського кордону — заїхали кудись не туди по навігатору. І я фотографував там будинки, які споруджувалися там, напевно, ще за часів Потьомкіна. Ті будинки вже давно повростали по вікна в землю, бур'ян був вищим за хати, але — на кожній хаті була супутникова тарілка, а, відповідно, й російське телебачення, "Росія 24" та "НТВ". Тобто Росія методично на тих територіях робила свою справу.
Колись, коли тільки-но почалися всі ці події, ми з Кравчуком були на якійсь зйомці. Була розмова за кулісами. Леонід Макарович розповідав, що, коли розвалився Союз, на якійсь неформальній зустрічі з Єльциним той сказав: "Льоня, все одно ви нікуди від нас не подінетеся". Тобто всі ці роки Росія жила імперськими думками про те, що все потрібно повернути назад. Вона без цього не може.
А наша проблема в тому, що всі ці роки незалежності ми нічого не робили для того, щоб самоідентифікуватися як нація, щоб дати зрозуміти цивілізованому світу, що справді є така держава як Україна, де є народ, який хоче жити на своїй землі, який не хоче підпорядковуватися якимсь союзам чи чомусь іншому. Але це суто наша проблема і провина.
den38:Як гадаєте, чи хочуть зараз мешканці Донбасу у склад України, чи є у них підстави хотіти сюди, чи їм однаково — Путін чи Порошенко, аби тільки припинилася війна?
Віктор Бронюк: Коли люди голосують на виборах за "сіюмінутну вигоду" (за харчовий набір чи щось побідне), вони не бачать перспектив. І, напевно, це не їхня проблема, а політичного керівництва держави, яке не реалізовувало ті завдання, які ставив перед ним електорат.
Жити в країні, де немає війни і де цінується людське життя — це нормальне бажання будь-якої людини.
Найстрашніше, що вже відбулося на Донбасі, це те, що тамтешні люди звикли до війни. Пам'ятаю, як десь у 2014 році я був в Ізраїлі, ми каталися по країні і я спілкувався з гідом, кажу: "У вас же тут десь зовсім близько території, де відбуваються військові дії". Він сказав: "Та ні, тут немає військових дій — вони йдуть десь за 20 кілометрів звідси". Для мене це було так дивно, адже 20 кілометрів — це зовсім поруч.
У 2016 році ми були поблизу Авдіївки, виїхали якраз на поле — нам відкрилася панорама, яка вражала, бо було зрозуміло, що люди звикли до війни. Над Авдіївською промзоною розривалися снаряди, зовсім поруч комбайни спокійно збирали в полі зерно. Вдалечині було видно, як люди на КПП Майорськ стоять у чергах, щоб переправитися з однієї території на іншу. А хлопчики купалися собі в озері й пасли худобу.
Omega: Якби ви мали таку можливість — сказати щось Путіну, дивлячись прямо в очі, що це були б за слова?
Віктор Бронюк: Напевно, я б заспівав пісню харківських футбольних фанатів.
Він все одно здохне, рано чи пізно. Ну, добре, не буде його — кого будемо після того винуватити в усьому? Може, замість того, щоб шукати винного, потрібно просто почати щось робити тут, у себе?
Тобто ми можемо говорити, що в усьому, що відбувається у нас в державі, винен зрозуміло хто. Потім пройде рік-два чи скільки, не стане його — хто буде винуватим?
Fargo:Як ви ставитеся до ідеї обрати в президенти Зеленського або Вакарчука? Чи потрібен країні президент із шоу-бізу? Чи доречно це?
Віктор Бронюк: За останні роки так склалося, що українська політика стала шоу-бізнесом. Останні вибори показали, що наші люди здатні голосувати за Дарта Вейдера — видуманого персонажа. Це говорить про те, що люди взагалі зневірилися.
Запитують, мовляв, а чому б ні, був же Рейган і Шварценегер? Друзі, тут є один момент: і Рейган, і Шварценегер приходили з командою. Це була команда державотворців, управлінців, які мали досвід сенаторської роботи або роботи в системі державного управління.
Так, Вакарчук і Зеленський — це класний співак і класний актор. І, можливо, вони справді могли б забезпечити потрібні державні процеси. Але для цього необхідно, як мінімум, у них розбиратися.
Кажуть, що Україні потрібні молоді лідери. Для чого? Ну, прийдуть молоді лідери, вже не раз приходили, але там все одно залишаються й старі лідери, які знають, як відбувається дерибан. І, поки молоді лідери взнають, що і як відбувається, старі будуть робити свої темні справи, як вони це робили багато-багато років.
На сьогоднішній день країні потрібні молоді освічені люди, які мають розуміння управлінської діяльності та якісну відповідну освіту. Тоді щось може відбутися на користь.
До того ж, ми постійно шукаємо винуватих серед політиків. А хто їх приводить до влади, хто обирає? Ніхто з виборців чомусь не хоче визнати, що та чи інша людина потрапила до влади завдяки їм. Всі кричать: "Він же такий тупий — як його вибрали на посаду?". Якщо ви сьогодні делегуєте повноваження створювати державні закони людині, яка не має базової середньої освіти, то про що ми говоримо? Хто винуватий у тому, що він пройшов у парламент? Він же не сам — його ж хтось туди обрав.
Вчора говорив із одним дядьком, який сказав: "Я буду за Ляшка голосувать. От мені інтєрєсно, я хочу, щоб він вийшов і комусь у Верховній Раді в дупу вила запхав". От мета людини — побачити по телебаченню, як хтось комусь у дупу запихатиме вила! З часів Римської імперії нічого не змінилося: людям потрібні хліб і видовища.
hormon_80: В ходе декоммунизации в Украине переименовали много улиц, городов и т.д., снесли памятники. Считаете ли вы необходимым для Украины избавление от советского прошлого? Как вы относитесь к инициативе Вятровича убрать памятник Щорсу и декоммунизировать Родину-мать? Может, нам сразу страну переименовать в Бандеровщину, чтобы в Кремле совсем желчью подавились?
Віктор Бронюк: Бачте, от знову ця риторика: ми хочемо, щоб щось комусь стало поперек горла, щоб хтось жовчу захлинувся, тобто хочемо зробити щось комусь на зло.
Всі ці процеси, про які ви говорите, потрібно було провести ще у 1991 році. Не тягнути й не гратися в толерантність. Не буває "моєї" чи "твоєї" правди — правда одна. А ми завжди шукаємо. Завжди робимо так, щоб на два українці було три гетьмани, щоб усім догодити, щоб усі залишилися задоволені.
Історія — це такий інструмент для політиків, за допомогою якого вони завжди пояснювали якісь процеси, що відбувалися в минулому, на свою користь. То що нам, жити всіма цими архаїчними пережитками?
Якщо цей пам'ятник має якусь культурну цінність, то нехай стоїть, але не треба робити на ньому особливого акценту. Не думаю, що він буде комусь особливо заважати.
З іншого боку, ми зараз пожинаємо плоди своєї бездіяльності на самому початку, коли тільки нам випала можливість мати свою незалежну державу. Якби все це відбулося, як у країнах Балтії у 90-х роках, ми б сьогодні не мали такої проблеми. А так, ми й досі цим займаємося. І як тільки приходять вибори, хтось витягає ці теми, хтось — захищає "русскій язик"… Від кого його захищати? Його що, хтось ображав чи ображає? Але, бачите, це навіть стало приводом для війни.
Це нормальна світова практика, нічого поганого тут немає. Ми пережили період радянської тоталітарної системи. Якщо маєте якісь питання щодо подій, не полінуйтеся і почитайте історію, аби мати для себе відповіді. А у нас люди поки що так і живуть за принципом "це ж по тєлєвізору казали" чи "це ж в газеті писали", а зараз ще — "це ж в Фейсбуці говорять". Такі всі "достовірні" історичні джерела, повідомлення яких, безумовно, не підлягають сумніву!
Не треба чекати, доки хтось захлинеться жовчу, чи робити комусь на зло. Ми повинні бути освіченими. Ми повинні самоідентифікуватися, аби нас поважали в Європі та цивілізованому світі. Ми повинні чітко визначити: хто ми, чого ми хочемо, куди ми хочемо рухатися. Якщо ми чекаємо, що хтось зі Сходу чи з Заходу прийде і побудує нам державу, то — не буде цього! Все — тільки в наших руках і залежить тільки від нас.
Надія Майна
Фото В'ячеслава Ратинського
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
