Розточчя: шлях рахманів

Розточчя — це мальовниче горбисте пасмо висотою у 300-400 метрів над рівнем моря, що простягнулось з північного-заходу на південний-схід через україно-польський кордон. На мальовничих пагорбах Розточчя, в східній його частині, розташувалось місто Львів.

Назва Розтоцького пасма походить від природньої його особливості — тут беруть свої початки річки басейну Вісли та Дністра.

Розточчя у історії слов'янства має велике значення. Воно є місцем діяльності роських Святих Отців, місцем де був збудований рахманський центр — Діброва.

Тисячоліттями слов'янські рахмани та волхви прагнули повернутись на землі предків — на Волинь. У Європі вони планували розгорнути широку просвітницьку діяльність та відновити давні позиції арійського (духовного) світу. Так було у період їхньго проживання на Кавказі, в Сумерії (Шумерії), в Ассирії, в Ханаані, в Каппадокії, на Дунаї та в Карпатах.

Запорукою такого повернення стали постійні контакти з прабатьківщиною, з європейськими народами. У Європу у різні часи приходили просвітники, священнослужителі, передові слов'янські загони. Перші такі загони та просвітники-волхви з'явились у Причорномор'ї та Подніпров'ї з Прикаспію та Кавказу у XII-V тис. до н.е. Наступні — з Межиріччя, Малої Азії та Балкан, у VII-II тис. до н.е.

Готуючи перехід головних сил на Волинь, Святі Отці радили таким загонам селитись по шляху до прабатьківського краю. Перші із загонів нового періоду осіли на Дунаї у IX-VII ст. до. н.е., а у кінці VII ст. до н.е. сюди навідались перші рахмани.

Завданням таких загонів у VII-III ст. до н.е. було проникнення у межі Волині, налаштовування там життя та господарства, підтримка дружніх стосунків з місцевими венедами, просвітлення їх, очікування головних слов'янських сил.

У IV-II ст. до н.е. частина загонів направляється на Подністров'я. Слов'янські волхви, що приходять сюди з поселенцями, допомагали тутешнім венедам організувати духовне життя. Місцеве населення мало духовно міцнішати та поступово вливатись у слов'янську сім'ю. Внаслідок цього у II ст. до н.е. на Волині та прилеглих регіонах стало проживати до третини усіх тогочасних слов'ян (інші перебували у Карпатах та у Каппадокії).

Геродот у своїй "Історії" пише про цих переселенців як про народ сігіннів, помічаючи їх дивний (мідійський) вигляд. У 540 р. до н.е. на Дунаї створюється рахманський центр. Для цього на одному з дунайських островів (район р. Янтра) слов'яни будують храм та підземелля, де ховають давні священні раритети.

Прагнучи рухатись на північ, головні сили слов'ян зустрічають жорстокий готський опір у Карпатах. Готи перекривають шлях на Волинь і не бажають втрачати своє панівне становище над народами регіону. На противагу цьому слов'яни створюють союз тих, хто хоче скинути готське ярмо. Цей союз народів вони називають Дулібським.

Вибивши готів з Трансільванського плато, слов'яни змушують ворога йти за Карпати та до Чорного моря. Головні сили слов'ян займають верхів'я ріки Мариця (нині Муреш) та Трансільванське плато. У середині V ст. до н.е. тут з'являються рахманські посланці. 367 р. до н.е. у долині Мариці рахмани створюють духовний центр.

Спроба македонсько-римського війська 190 р. до н.е. заволодіти слов'янськими раритетами, що залишились на Дунаї, закінчується розгромом нападників. Святині перевозять у Карпати під охорону головних сил. На Трансільванському плато завершується підготовка до остаточного переходу на Волинь. У її ході в 190-187 рр. до н.е. на північ відсилаються загони, які тиснуть на готів у Карпатах (за Тисою) та Верхньому Подністров'ї.

Втягнувши готів у сутички на гірських перевалах, 186 р. до н.е. головні сили слов'ян покидають Марицю та рушають у бік Волині. Вздовж річок Мариці, Тиси, Ондави вони просуваються на північний захід, оминаючи прямі шляхи до верхів'їв Дністра.

Перетинаючи Карпати західніше, у Татрах, слов'яни рухаються вздовж річок Віслок, Вісла, Сан на північ, а далі на схід. Повернувши до Розточчя, вони заходять у тил готам. Спантеличені цим готи вимушені покинути Прикарпаття та йти на Волинь. З 184 р. до н.е. Східне Розточчя стає для слов'ян-дулібів важливим місцем на шляху до Волині, та її центру, Погорини.

На Розточчі, на вершині пагорба, що нині носить назву Високий Замок, того ж року рахмани та волхви засновують духовний центр. Цей центр майже на століття стає рахманським прихистком. З Розточчя очільники слов'ян готуються завдати вирішального удару по головних силах готів.

Готи, закликавши на допомогу войовничі племена з Нижньої Вісли, прагнуть якнайшвидше повернути собі стратегічно важливі висоти Росточчя. Проте їм це не вдається. Не вдається їм і відстояти Погорину, яку з 120 р. до н.е. починають атакувати головні сили слов'ян. Після вигнання готів з Погорини, значна їхня частина йде у Причорномор'я, інша — на південний-захід, на лівий берег Західного Бугу, у західну частину Малого Полісся.

Переїзд Святих Отців на Погорину відбувся вже у 97 р. до н.е. Тоді ж рахмани обирають місце майбутньої столиці слов'янського світу — пагорби над річкою Устя. 54 р. до н.е. на Погорині роські Святі Отці благословляють проголошення слов'янської держави Рось. Ними обирається і наступна мета — будівництво кола міст, Росколані.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Давня українська держава Рось та її велесовичні символи

На півдні, у І ст. до н.е., слов'янські загони закріпляються у стратегічно важливих верхів'ях Дністра та виходять по річці до Причорномор'я. Тут вони вступають в контакт із сарматами. У Карпатах на всіх важливих напрямках виростають слов'янські укріплення. Завданням для їхніх загонів стає оборона гірських перевалів. У слов'ян ці охоронці гірських кордонів іменуються бойками (бійцями). Вони — спеціально навчені військові підрозділи роського війська.

Невдовзі головні військові сили слов'ян-дулібів зупиняють вторгнення римлян у дельті Дунаю (цю перемогу славить "Велесова книга"). Бойківські залоги міцно тримають Карпатські перевали від проходу ворогів у тил.

Готи Малого Полісся, використовуючи зручну мить, у кінці І ст. до н.е. об'єднуються з гепідами, герулами та вандалами і йдуть відвойовувати Розточчя. Розточчя не вдається втримати (головні сили у поході). Тому Духовні Отці з Високого замку змушені покинути духовний центр та утаємничити свою діяльність.

Повернення слов'янами Розточчя відбувається на початку ІІ ст. н.е., коли тут було розбито германізоване плем'я маркоманів. Переможний похід слов'ян на вандалів у верхів'я Вісли та Одри 212 р. остаточно знімає питання безпеки краю. Сюди повертаються слов'янські поселення і відновлюється рахманський духовний центр.

Попри війни з готами та Римом, Роська держава швидко росте та міцнішає. Розбудовується Суренж, який на середину ІІ ст. н.е. постає як справжня духовна та адміністративна столиця. З'являються перші рахманські та волхвівські комплекси, храми, оборонні та адміністративні будівлі. 250 р. у Суренжі освячується головний храм.

З початку ІІІ ст. роси розгортають широку підготовку до будівництва головного духовно-просвітницького, рахмансько-волхвівського центру держави — комплексу у Пересопниці. Пересопниця постає як місце Святих Отців, віддалене від мирської суєти, місце святості і духовної чистоти. У Пересопниці здібну молодь навчають духовних знань. Учні — це майбутні волхви, волхви-укри, рахмани. У глибоких підземеллях Пересопниці переховують давні слов'янські раритети.

Створення духовних осередків (підцентрів) у різних кінцях Європи стає головним завданням рахманів на тисячоліття вперед. Зони просвітницького впливу цих центрів з часом мають об'єднатись у великий слов'янський світ центрально-східної Європи. Елементи великої рахманської системи (підцентри) заплановано створити у значимих та безпечних місцях: на південному заході — на Розточчі, на південному сході — на Дністрі, на півночі — на ріці Волхов та Ладозі, на північному-заході — на острові Руян (Рюген). Рахманські підцентри мають очолити розбудову осередків низового рівня (волхвівських) — на Тисі, на Дніпрі, у Західних Карпатах та багатьох інших місцях.

Втілення широких планів вимагає часу, зусиль, наполегливості та духовного контакту з місцевим населенням. Оточуюче населення, просвітившись, має ставати близьким слов'янству (далі слов'янами), а кращі його сини мають зростати до рівнів росів і ставати волхвами.

Розбудова оновленного рахманського підцентру на Високому Замку розпочалася на межі III-IV ст. Невеликий загін рахманів і волхвів освятив пагорб та благословив появу тут будівничих. Поряд із самим центром, на південному схилі Високого Замку, було влаштовано і поселення. За межами поселення освячено Світовидове поле — місце священних обрядів. До Розточчя з Погорини прибули кілька сотень сімей, близько тисячі осіб, які мали забезпечувати життєдіяльність центру, допомагати рахманам і волхвам.

Осередку на Високому Замку разом з поселенням дали особливу назву — Діброва (роська абревіатура глибокого змісту). Завданням Діброви стало духовне керівництво слов'янами Прикарпатського регіону, широке просвітництво серед місцевого населення. З розвитком рахманських підцентрів слов'янського світу, рахмани та волхви Діброви беруть участь в облаштуванні нових духовних осередків регіону: Подільського (рахманського) та Потиського (волхвівського), а далі і інших.

Наростання напруження у відносинах з Римом та Константинополем, міграція готів на південь Європи (у Грецію, Італію і далі на захід), участь слов'ян у союзі з гуннами, вимагають укріплення південного та південно-західного кордону Роської держави. У IV-V ст. це стимулює процес значного зростання кількості слов'янського населення Прикарпаття та Посяння.

На Покутті, у Татрах, по річках Сан і Вепр з'являються слов'янські загони уличів (предків гуцулів та лемків), які відійшли сюди через Подністров'я з Причорномор'я. Вони надають тилову допомогу роським військам, поки ті успішно стримують агресивні спроби аварів у VI ст. перетнути Карпати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про назву річки Рось та аварів, або Хто поставив Візантію на місце

Діяльність Південно-Бузького (рахманського) та Моравського (волхвівського) осередків у 7 ст. створює умови для подальшого слов'янського руху на Балкани, у Середнє Подунав'я та Західні Карпати.

У 8 ст. н.е. поширення слов'янських впливів на Балканах та у Подунав'ї штучно стримується конфліктами, які розв'язані візантійцями та франко-германцями. Ці конфлікти є результатом спільних дій Візантії, франкських королівств та Хозарії проти росів.

Противники Прави докладають немало зусиль для дискредитації роського світогляду, слов'янських традицій і вірувань. Базою впливів стає загравання з жадібними та лукавими, підкуп брехливих, вивищення гордиливих. Гасло "поділяй і володарюй" втілюється ними усіма можливими способами. Спроби такого розділення вносяться і у межі Дулібії Рось. Як наслідок, Роська держава на початках IX ст. опинилась не тільки у ворожому зовнішньому оточенні, а й отримала гнізда внутрішньої зради та проблем.

Неконтрольовані дії самозваних князів (Дір та Аскольд), засилання на слов'янські землі купців-підбурювачів (про них пише "Велесова книга"), примножують сум'яття у головах духовно слабких, непослідовних, нетерпелячих. Вороги відчайдушно розмежовують європейські рахманські центри, нищать єдність слов'янського світу, стимулюють появу антироських проявів та течій.

Занесення ворогами у столицю роської держави Суренж чуми ускладнило ситуацію у слов'янському світі. Державні інституції після цього змушені покинути місто і переїхати в Росколань. Духовні Отці роблять усе можливе, щоби роський світогляд жив та діяв. Майже усі рахмансько-вохвівські осередки (включаючи і Пересопницю) у часі пережили Суренж. Більшість з них діяла аж до XI-XII ст. та припинила своє існування лише під тиском ворогів.

Непохитною залишалась лише Пересопниця. Вона не тільки трималась, а й активно діяла. Рахмани та волхви Пересопниці у XIV-XV ст. спромоглися розбудувати ряд нових духовних осередків на Волині (Верхній та Низовій). Вони доклали усіх можливих зусиль для розбудови Роської держави у новій назві — Україна.

А що відбувалось у той час на Розточчі? Як почувалися духовні Отці Діброви?

Ситуація навколо Ростоцького підцентру почала ускладнюватися після відмови Рюриковичів від світогляду предків і початку будівництва ними авторитарного утворення з центром у Києві (988— 054 р). Очільники цього утворення відмовилась від життя у Праві і почали реалізувати на роських землях візантійську ідеологічну модель.

І хоча їхня держава проіснувала лише 66 років і розпалася, нащадки правлячої сім'ї понесли ідеї візантизму в усі новітні державні утворення регіону. Почалась жорстока боротьба і війни очільників цих утворень за землі, владу, впливи.

У XI ст. Діброва опинилася на перехресті боротьби Рюриковичів за роські землі Верхнього Подністров'я та Розточчя. У край було принесено візантизм в усіх його крайніх проявах. Мірилами влади стали авторитаризм, жадібність, пиха, братовбивство, властолюбство.

Спалахи просвітлення, які виходили з Розтоцького центру, несення основ Прави, вірність заповітам предків, знання минулого, дратували кожного з Рюриковичів. Але Рюриковичі у той час ще не наважувалися нищити Діброву та піднімати меч на Святих Отців.

Ситуація різко змінилась з початком монгольської окупації краю. Володар Галича, Данило Романович, не спромігся організувати відсіч монгольському вторгненню у край 1241 року. Розорення міст та сіл Прикарпаття він спокійно перечекав у Польщі.

Лише згодом, на вимогу Батия, він прибув до хана, де на колінах просив помилування. Випросивши васальну владу над Прикарпатським краєм, він склав клятву вірності монголам та отримав рятівний ханських ярлик. Обов'язком Данила стало збирання монгольских податків, допомога монголам у походах на сусідів, стримування правовірного життя краю.

1245 року Данило як васал вступив у прикордонні переговори з представниками папи римського. Папський престол, попри тісні контакти з великим ханом та обіцянки добросусідства, вів подвійну гру як з монголами, так і з Данилом. Своїм завданням престол поставив послаблення монгольської небезпеки папській владі шляхом створення контрольованої зони на монгольських (васальних) землях. Іншою метою було поширення ідеологічних впливів на роські землі (під гаслом об'єднання церков) і нищення основ роського світогляду, який міцно жив у народі.

Данила спокушають великою матеріальною допомогою, організацією великого антимонгольського хрестового походу усіх європейських володарів, військовою та збройною допомогою, сприянням у створенні його власної авторитарної держави, швидким коронуванням (єдина обіцянка, яка була виконана).

Для Данила згода означала зміну віри разом з усім оточенням (папа не коронував не католиків), широке залучення у край католицьких місіонерів, сприяння діяльності орденським структурам, таємним ложам та іншим антироським інституціям.

Для роських земель це мало принести підгрунтя для появи ідеологічно ворожого магнатства та зрадливої шляхти, ідейний тиск на місцевих князів і бояр, закладання основ суспільних конфліктів XV-XVI століття та причин національно-визвольної боротьби українського народу XVII століття.

Монголи, дізнавшись про Данилове коронування 1253 р., були розгнівані. Вони вимагали від васала покори і готові були провчити зрадника. Данило ж, після успішних зіткнень з монгольськими загонами у 1254-1255 рр. сподівався на подальший успіх та удачу. Таку позицію Данила (загравання з ворогами, нехтування світоглядом народу, сприяння антироським силам) осуджували як рахмани Розточчя, так і волхви Прикарпатського регіону.

Бурхливі події 50-х років XIII ст. стали нагодою для Данила та його оточення ліквідувати рахманський осередок. Передчуваючи небезпеку, 1256 року рахмани та волхви покидають Діброву та йдуть углиб Розточчя. Невдовзі Діброва зазнає нападу загонів Лева Даниловича. Мешканці міста, що вирішили боронитись, не здаються. Місто тихо покидають жінки, діти, поранені. Усі, хто залишився, мужньо захищаються до останнього подиху.

Зайнявши Діброву, загони Лева спалюють духовний центр на Високому Замку та нищать святі місця росів. Данило вітає перемогу сина та наказує Леву утримувати місто. Головне завдання — не допустити повернення рахманів та унеможливити відродження Діброви як роського духовного центру.

Надалі, у каральному поході проти Данила 1258 року, монголи вимагають руйнації міст краю, у тому числі і того, що під Високим Замком (Лев остаточно нищить Діброву). З відходом монголів у 1260 році загони Лєва повертаються і за межами згарища починається будівництво військового табору. Так з'являється зародок нового міста.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Діброва — тисячолітнє місто попередник Львова

Данило, підкорившись монголам, знову присягає хану. Як васал він 1262 р. допомагає монголам у поході на колишніх союзників — поляків і вступає у глибокий конфлікт з родичами-союзниками (сватами), княжою родиною Литви. 1264 р. за дивних обставин у віці 63 років Данило помирає у своїй далекій столиці — Холмі.

1272 р. Лев як наступник короля обирає своєю столицею військовий табір та поселення на Розточчі і будує тут потужніші укріплення. Рахмани, втративши надію на повернення до Діброви, покидають Розточчя та рушають на Волинь (1303 р.). Тут вони беруть участь у створенні нових духовних центрів майбутньої України.

По смерті Лева, на початку XIV ст. біля Високого Замку з'являються перші іноземні поселенці. Це торговці, ремісники, купці, які прибули під Високий Замок з різних земель Європи. З часом невелике поселення коло військового табору їх зусиллями переростає у містечко, яке отримує назву — Львів.

З 50-х років XIV ст. у Львові множиться число західноєвропейських (особливо німецьких) поселенців, які займаються будівництвом нового міста та ідейно впливають на розвиток місцевого магнатства та шляхти. Тоді ж місто переходить під польський протекторат, далі угорський, знову польський, і так до моменту скасування 1434 р. автономних прав краю, тепер уже у Польській державі.

А що ж рахмани Розточчя? Чи не збайдужіли вони до святих місць Діброви?

У XV-XVI ст. рахмани таємно відвідують Розточчя та Високий Замок. У святих місцях вони моляться за росів Розточчя, Бойківщини, Гуцульщини, Покуття, Пряшівщини, Холмщини, Підляшшя. Вони моляться за Діброву і рахманський центр — землю Святих Отців.

Вони прагнуть, аби слов'янські потомки не забули свого роду, віри, закону Прави та взяли участь у розбудові нової Роської держави — Волині-України.

Їхні молитви були почуті ! Найвідданіші у вірі, діти та внуки тих, хто славив Праву, пішли на Волинь та Січ і мужньо боронили віру предків та волю. Вони поклали свої життя за роський світогляд, світогляд світлий, світогляд святий.

Але минули століття і змінились часи. Забулась велич предків, їх славні діяння. І постали питання на які важко дати відповідь.

Чи відають нащадки слов'ян Розточчя, Бойківщини, Гуцульщини, Пряшівщини, Холмщини, Підляшшя історію славних предків?

Чи славлять вони духовний подвиг Отців Розточчя?

Чи потрібна їм п'амять про роське минуле?

Бо відомо, той хто втратив минуле — не достойний майбутнього!

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред