Українці в шоці від "стриптизу" своїх можновладців. Так Святослав Вакарчук прокоментував оприлюднення електронних декларацій, які заповнюють державні службовці, починаючи з президента й прем'єр-міністра. Електронне декларування запровадили, бо такою була одна з вимог Євросоюзу для реалізації безвізового режиму з Україною. Соцмережі справді вибухнули обуренням: слуги народу здебільшого декларували нерухомість, коштовні предмети, серед яких —ексклюзивні годинники й витвори мистецтва, автопарки та, головне, готівку в іноземній валюті, мільйони доларів і сотні тисяч євро.
Голова уряду Володимир Гройсман зберігає у готівці 2,38 млн гривень, 870 тисяч доларів та 460 тисяч євро. На рахунках Гройсмана у різних банках понад 2,1 млн гривень та 16,2 тисячі євро. Це — окрім кількох житлових і нежитлових приміщень та земельних ділянок. Голова МВС Арсен Аваков задекларував активи у дорогоцінних металах, готівкові гривні, долари, фунти та євро, колекцію зброї, дорогих вин, антикваріат. Депутат від "Волі народу" Олесь Довгий задекларував 95 картин XIX-XXI століть, 10 статуй, 11 наручних годинників і 1,5 млн доларів готівкою в 2015 році. Цю та іншу інформацію тепер можна легко отримати з відкритих джерел.
"Всі полум'яні промови на тему Великої Ідеї тепер сприйматимуть під кутом кількості годинників чи сотень тисяч доларів кешу в кишенях у промовця", — сумно коментує подібне на своїй сторінці в Facebook артистка й журналіст Марія Бурмака. З нею солідарні сто відсотків користувачів соцмереж, відомих і невідомих. Та найбільш несподіваний, через те — єдино правильний висновок зробив журналіст Віталій Портніков, побажавши, аби електронні декларації заповнювали та оприлюднювали не лише державні службовці, а й усі без винятку громадяни України. Дізнавшись про статки родича, друга, кума, свата чи найближчого сусіда, українці дуже здивуються. Й подив буде не аж таким приємним для тих, хто вкаже в декларації — якщо справді зобов'язаний буде це зробити — дачу разом із квартирою, готівку під матрацом у сумі більшій, аніж розмір мінімальної зарплатні або на один золотий кулон більше, аніж український сегмент Facebook милостиво дозволяє мати.
Навіть стислий зміст е-декларацій кожного, включно з найбільшим публічним захисником бідних селян Олегом Ляшком, вийде розміром із книжку, котра напевне стане національним бестселером. Хоча б через те, що піддивлятися за іншими в шпарку та рахувати сусідських корів через паркан — чільна риса українського національного характеру. Наш народ століттями бажав ближньому, аби хата згоріла, корова — здохла, а чужу птицю скосив пташиний грип.
Проблема, якої українці, обурені не так розміром чужих статків, як самим фактом їх наявності, не помічають, лежить в іншій площині, аніж багатство слуг народу. Яке не сумірне з їхніми посадовими окладами. Та перш, аніж її окреслити, давайте розберемося, з чим можна погодитись.
Так, політика в Україні — не служіння народу на благо країни. Хоч би скільки кричали соцмережі, що депутат, міський голова або начальник ЖЕКу — наші з вами наймані працівники, які живуть з наших податків, тому мають слухатися нас, цей крик лише струсить повітря. Та й то з не дуже великою амплітудою коливання. Насправді ж державна служба приваблює передусім як джерело особистого збагачення. Що вища посада, тим більше можливостей заробити на лобізмі, відкатах, ухваленні незаконних чи надзаконних рішень тощо. Звідси запитання: невже українці раніше ніколи цього не знали?
Згадаймо радянські часи. Чомусь нікого не дивувало, що працівник торгівлі живе краще за пересічного покупця з посадовим окладом 60-120 рублів. Твердження "продавець краде" не було стереотипом. Звісно, не всякий, але більший, аніж у вчителів та інженерів, доступ до благ вони мали. Хай не можна вільно купити квартиру, проте автомобіль і ділянку в шість соток під дачу — без особливих проблем і поза чергою. Нинішні політики й чиновники здебільшого нагадують за способом життя саме радянських працівників системи торгівлі, автобаз та інших, котрі давали прямий доступ до розподілу та отримання благ.
Не треба також забувати: більшість обраних народом депутатів мали й дотепер мають цілком легальний бізнес. Нехай щось переписано на дружин, дітей, інших родичів. Не лише в нашій, а в інших пострадянських країнах люди спершу заробляли гроші нелегально, потім — легалізовували, створюючи й розбудовуючи приватні підприємства, і нарешті — зберігали статки шляхом походу у владу. Бо інакше "відіжмуть", ще й на законних підставах, тож стати владою самому — надійніший спосіб зберігання нажитого, аніж банківський сейф чи матрац у спальні. Через те мільйони готівкових доларів теоретично зароблені більш-менш легально. Тобто, без кричущого порушення законів.
Варто зрозуміти також: державний службовець може як вказати в е-декларації все своє багатство, так і не вказати його. Або приховати частину. Так, за це належить штраф, максимальний розмір якого — 52 тисячі гривень. Як ви думаєте, заплатить еквівалент 2 тисяч доларів той, у кого мільйони в шухляді? І чи означає цей штраф, що не задеклароване конфіскують на користь держави? Наприклад, малозабезпечених верств населення? А якщо таки конфіскують — є гарантія, що конфісковане дійде до кінцевого адресата? Тому всі розмови в форматі: "Віддайте частину на потреби АТО!" — чистої води популізм, але вже український народний.
Бо означена проблема — не багатство слуг народу, яких народ апріорі вважає заможними. А в тому, що багатих в Україні прийнято ненавидіти. Не має значення, в кого мільйони готівкою в помешканні, у Гройсмана чи у сусіда. Пересічний українець, який не має автомобіля, генетично хоче забрати машину в того, хто на ній їздить. Байдуже, заробив той чи вкрав. Усякий, хто живе краще, за замовчуванням вважається у нас ворогом народу. І це — найгірший спадок соціалізму, котрий є тягарем для українців: рахувати чужі гроші, вимагати все забрати й поділити, а не намагатися заробити своє.
фото: zak.sfs.gov.ua
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
