Чим заборона українофобських книжок різниться від табу на російські фільми

Нас обурювало, коли в Криму кілька років тому публічно палили українські книги й підручники. Ми протестували, коли з ініціативи тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника зі шкільних програм вилучалася література з нашої історії та наповнена українським контекстом, що дражнило міністра-москвофіла. Нарешті, ми гніваємося, коли окупанти в Криму та на Донбасі вилучають книги українською та кримськотатарською мовами. А чого був вартий скандал, котрий спалахнув наприкінці 2010-го року в Москві: тамтешня Бібліотека української літератури була опечатана, з фондів вилучено 50 книг, названих екстремістськими.

Тепер подібний перелік російських книжок склали у Держтелерадіо України. Перший заступник керівника організації Богдан Червак звернувся з цим до Державної фіскальної служби України з проханням включити згадані книжки до переліку товарів, заборонених для ввезення на нашу територію. Мета — запобігти поширенню ксенофобій, фашизму, сепаратизму. Чим відрізняється російське "екстремізм" і табачниківське "націоналізм" стосовно українських книг від "фашизм" на адресу російських — поняття не маю.

Тобто, маю. Проте не уявляю, якої шкоди українцям завдадуть твори, за змістом напевне неприйнятні для українських громадян, але за силою впливу на маси — благенькі, мізерні. Адже пан Червак справедливо бере до уваги сам факт існування подібних книжок. Не зовсім уявляючи, як практично їхні автори та змісти можуть бити по українських мізках.

Варто знати: у вільному продажу більшості приречених на заборону творів в Україні нема. І, на секундочку, ніколи не було. Навіть у прикордонних з державою-агресором районах.

Наприклад, візьмемо ідеолога російського правого екстремізму, одного з натхненників "Новоросії" Олександра Дугіна. Його книги Держтелерадіо пропонує заборонити серед інших, і це — справедливо. А тепер візьмемо книгу авторства Дугіна. Свіженьку, 2014 року видання, "Євразійський реванш Росії". Дивимося на тираж, у Росії з цим суворо, зазначають реальну цифру. А реальній наклад — 1 500 (одна тисяча п'ятсот) примірників. Нагадую, це перший і останній тираж, навіть якщо додрукують — не більше тисячі. Цільова аудиторія — прихильники Путіна. Їх у нинішній Росії — 89% населення. За приблизним підрахунком — десь так 100 мільйонів. Це, якщо рахувати з калькулятором, одна книга Дугіна на 66 тисяч росіян.

Що, для України роблять окремі тиражі? Якщо лише приблизний підрахунок доводить, що книжки авторства Дугіна маргінальні навіть у Росії, значить, в Україні вони ще швидше загубляться. Можете мені повірити: Дугін видається в Росії давно, десь так від 1997 року, а його творів ані в книгарнях, ані на книжкових базарах України автор цих рядків, людина, прямо причетна до книжкової справи, ніколи не бачив.

Припустімо, хтось провіз із Москви в сумці томик Дугіна чи Сергія Доренка, іншого рекомендованого для заборони в Україні автора. І що, тут починається підпільний друк піратських накладів? Чи довкола цих книжок формуються нелегальні гуртки, члени яких читають Дугіна й Доренка так само, як колись "ліві" в Російській імперії півтораста років тому читали "Маніфест Комуністичної партії". Можете собі це уявити? Я — ні, хоча уява в мене дуже багата.

Чи — так само заборонений твір Григорія Савицького "Поле битви — Україна. Зламаний тризуб". Книжка, для інформації, написана та видана в Росії аж… 2009 року. Як і більшість опусів у цій серії. Російський видавничий гігант "Ексмо" почав спеціалізуватися на книжках такого змісту від 2005 року, після "помаранчевої революції". Що свідчить — прихованим ворогом наша країна для Росії почала вважатися вже тоді, явним — від 1 березня 2014 року. Але мова про інше: в ті часи я співпрацював із київським офісом "Ексмо". І, побачивши подібне в каталозі, попросив замовити мені офіційно, бо хотів написати огляд. На що дістав категоричну відповідь: "Пане Андрію, ось ці книги не призначені для ввезення на територію України навіть через PR-службу, навіть для рецензування".

Це свідчить: дані книги ані тоді, ані тепер не були призначені для зовнішнього поширення. Тиражі не часто сягали більше як 5 тисяч (новий роман Бориса Акуніна має стартовий тираж 200 тисяч примірників), зазвичай маючи маргінальні 1500-3000. Звичайно, є Інтернет, але й на піратських ресурсах вільним доступом до творів Дугіна, Доренка, Родіна чи Савицького користується не так уже багато зацікавлених.

Якщо шановному панові Черваку хочеться реально боротися з антиукраїнською пропагандою — запрошую його до книгарень в Києві чи на книжковий базар на Петрівці. Там я охоче покажу купу так званої історичної, а по суті своїй — прорадянської, відверто сталіністської літератури. Кожна окремо так само має мізерний тираж. Проте разом вони — не історичні розвідки, як подають автори й продавці, а реабілітація Сталіна, Берії, Брежнєва, радянської системи тощо.

А ще всюди повно книжок покійного Олеся Бузини. За життя його справедливо називали українофобом. Та творіння українофоба, видані в Києві тиражами більшими, аніж твори Дугіна — в Москві, продавалися вільно. Бузина трагічно загинув. Але — чи перестали його книги, котрі продаються вільно, бути українофобськими за своїм змістом, як і книги оголошеного в розшук Дмитра Табачника? Ось і я про це.

У підсумку значно дієвішою виглядає заборона російських пропагандистських фільмів та серіалів. Їхній негативний вплив поширюється не на кілька тисяч маргіналів. Вони маргіналізували сотні тисяч, як не мільйони українців. А замість заборони книжок, котрих і до заборони в Україні не було, ліпше справді вичистити з українського ринку книжки, написані сталіністами про хорошого мудрого Сталіна. Бо вони, нагадую, продаються вільно.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред