Законно обраний без малого рік тому Президент України оприлюднив на сайті глави держави декларацію про власні доходи за минулий рік. Країна дізналася: Петро Порошенко заробив майже 369 мільйонів гривень. Звиклі переводити власні пенсії та чужі зарплати за курсом долара без калькулятора, українці порахували — це майже 15 мільйонів доларів.
За ці гроші можна, наприклад, зняти три повнометражні фільми на кшталт "Незламної": бюджет стрічки, котра вже тиждень як вийшла в український прокат, заявлено в 5 мільйонів доларів. Або збудувати дві багато в спальному районі Києва на 400 квартир із супермаркетом та перукарнею на першому поверсі та обов'язковим підземним паркінгом. Можна прикинути, куди ще варто вкласти чужі мільйони, але все одно можливості в нинішній Україні обмежені хоч для доларового мільйонера, хоч для гривневого.
Однак поняття "багатство" для мільйонів українців наповнене винятково негативним змістом. Якщо, звісно, мільйони Порошенка після оприлюднення його декларації не стали вашими. Чи, наприклад, свої зароблені гроші Президент не поділив би на всіх. Приблизний підрахунок показує: атракціон небаченої щедрості збагатив би кожного українця, незалежно від віку та статі, приблизно на 8 гривень.
Розв'язання подібних школярських задачок лише на перший погляд може здатися безглуздою чи навіть трошки дурнуватою справою. В цьому контексті варто згадати горезвісні "тисячі". Спершу — Юліну, потім — Вітіну. На початку 2008 року тоді ще прем'єр Юлія Тимошенко ощасливила власників ощадних книжок радянського зразка, давши старт поверненню боргів Ощадбанку СРСР. Люди "для розгону" отримували про тисячі гривень в одні руки й кілька наступних тижнів, поки гроші роздавали, розбудили в собі звірів. Забувши в гонитві за халявними грішми, котрі насправді нічого не вирішували для окремо взятого громадянина чи родини, про гідність та елементарні правила хорошого тону. У чергах билися, сварилися, душилися й навіть помирали. Критикуючи Тимошенко за шкідливу ініціативу, Янукович, отримавши абсолютну владу, повторив це навесні 2012 року. На виході обидва рази громадяни отримали всі й порівну, по факту не збагатившись.
Думаю, приблизно такого державницького рішення — роздати людям гроші, значна частина українців чекала від Порошенка на президентській посаді. Про "русский мир" та його шкідливість можна казати й писати, скільки завгодно. Проте рік тому "зелених чоловічків" вітали в Криму не через абстрактну любов до Росії та її національного лідера Путіна, а з виключно меркантильних міркувань. Гарантований розподіл грошових ресурсів держави серед населення є основною складовою "русского мира". Нехай грошей небагато — зате їх дають вчасно.
Путін гарантував росіянам — із голоду вони не помруть. Він довів — тут із ним як головою держави можна мати справу. Хіба що люди вперто не розуміють: життя, обмежене задовольнянням мінімальних потреб у харчуванні дорівнює гарантованим злидням. Але бідосю обміняли на стабільність, і саме цим підкупили спершу громадян СРСР, потім — Росії, паралельно — Донбасу й Криму.
Так, до Порошенка як громадянина є багато питань. Наприклад, чому Президент взагалі переймався зароблянням мільйонів у рік, коли в його країні почалася кривава війна. Чому не відмовився від бізнесу на користь державницької діяльності. Чому не продав кондитерську фабрику, в тому числі — російському в Липецьку, й платить у такий спосіб зарплату громадянам держави-агресора. Таких "чому" до Порошенка — бізнесмена можна назбирати десятки. Все було б доречно й правильно, аби не одна дрібна обставина, на яку мало хто звертає увагу.
Свій перший мільйон Порошенко заробив, ще навіть не думаючи про політичну кар'єру. Безкінечні вивчення нюансів, котрі доведуть — у Петра Олексійовича на старті були значно більші можливості для входження в великий бізнес, аніж у інших, одночасно підтвердять очевидне: Україна — не Америка. У нас ще нема суспільства рівних можливостей, а 20 років тому його не існувало й поготів. Пострадянська Україна могла стати країною дрібних крамарів за прикладом сусідньої Польщі. Та заблокував цей шлях розвитку навіть не Леонід Кравчук, весь капітал якого складала вища партійна освіта й досвід роботи в ЦК КПУ, а його наступник, "червоний директор" Леонід Кучма.
Далі Віктор Ющенко, Віктор Янукович, а особливо — Юлія Тимошенко, котра дуже хотіла стати президентом, та не судилося, всюди пишалися своїм робітничо-селянським походженням. Чим були дуже подібні за риторикою до радянських вождів, для яких бути "від сохи" чи "від верстата" означало хороше, як тепер кажуть, резюме. Та головне: Тимошенко з Януковичем на постійні запитання про походження багатства відповідали: "Це не моє! Я лише користуюся!"
Порошенко не просто може пояснити походження мільйонів, хай це нам і не сподобається. Він не приховує їхнього існування. Й ніколи не приховував. Натомість всю виборчу кампанію супроводжували фото його маєтку, ніби мати маєток, на який чесно заробив — це все одно, що тримати плантацію з голодними рабами.
П'ятихвилинка ненависті громадян із приводу того, що Президент — небідна людина, насправді свідчить про серйозну проблему. Адже, не маючи змоги помститися Порошенкові за те, що заробив і не ділиться грошима, обурені українці одного разу назвуть мироїдом власника найближчого міні-маркету. Й вимістять злобу на ньому, спаливши його магазин.
Всякий, хто вимагає від багатої людини ділитися з бідними, рано чи пізно захоче силою заволодіти чужими статками. Так спалахнула пролетарська революція. Не лише в Петрограді 1917 року, а й у Донецьку та Луганську — 2014-го. Наслідки непереборного бажання забрати й поділити очевидні хоч тоді, хоч тепер: війна, кров, смерть, розруха, голод, хвороби, антисанітарія, беззаконня.
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Читать Главред в Viber
