Тут був Майдан, або Чому не треба радіти помсті за знищені графіті на Грушевського

Гучна історія з революційними графіті на Грушевського є ідеальним зразком злочину, покарання та небайдужості громадянського суспільства лише на перший погляд. Якщо відкинути зайві емоції, картинка відкриється зовсім інша. Події довкола "Емпоріуму" є кричущим прикладом суспільної байдужості до всього незручного, що виводить із зони особистого комфорту. Й водночас підтверджує нульову дієвість українських законів.

3 вересня Facebook потрясла новина: зі стіни будинку на початку вулиці Грушевського стерли графіті, котрі були одними з символів Революції Гідності. Для тих, хто раптом забув — у січні-лютому 2014 року від стадіону "Динамо" до Музейного провулку через Грушевського проходила лінія розмежування, котра стала водночас лінією фронту, своєрідним "передком" Майдану. Тут велися справжні бойові дії між повстанцями та "Беркутом", а стіни прилеглої будівлі розписали та розмалювали графіті революційного змісту. Вони піднімали бойовий дух, а згодом стали пам'ятками новітньої української історії. Причому — героїчних, бойових її сторінок.

Власник магазину елітних меблів "Емпоріум" Ігор Доценко так не вважав. Він узяв на себе відповідальність за знищення графіті. Пояснивши це в соцмережах так: "Панове, заспокойтеся, випийте чогось смачного. Не порівнюйте трафаретний живопис із мистецтвом. Це типовий стріт-арт, який час від часу видаляють комунальні служби". Відповідь отримав того ж дня — магазин розгромила група, яку в інформаційних повідомленнях назвали "активістами". Яку організацію представляли активісти, зібралися вони спонтанно чи за покликом сердець — невідомо. Відповідальність за розбиті вітрини не взяв на себе ніхто. Принаймні, про це широко не повідомлялося. З огляду на це пан Доценко виглядає, хоч це парадоксально звучить, сміливішим за тих, хто кидав каміння.

Ось тут калатає перший тривожний дзвіночок. Нікому не треба додатково пояснювати, що Майдан повстав не проти Януковича. За великим рахунком, неосвічений боягуз із кримінальними замашками такої уваги до себе не вартий, забагато честі. Революція почалася, бо такі, як Ігор Доценко, не мали совісті й не бажали жити за цивілізованими правилами. Причому власник "Емпоріуму" — не народний депутат, не партійний лідер, не податківець, взагалі не посадовець. Він живе в світі, де все дозволено й через усе можна переступити. Таких доценків десятки, або й сотні тисяч по всій Україні, незалежно від регіону. І на Майдан, як на прагнення активної частини суспільства поміняти не персоналії, а правила гри, вони плювали раніше й плюють тепер. Тому не бояться, і ось це має тривожити навіть більше, аніж факт знищення графіті. Які художник має намір та можливості відновити.

Погром "Емпоріуму" — акція, яку не всі сприйняли, але навіть байдужі зрозуміли. Водночас значно дієвішою акцією було б покарання винних у знищенні символів революції. Погодьтеся, людські життя, які вона забрала, й сотні скалічених на Майдані повстанців дають усі підстави вважати згадані графіті сакральними. Коли нищаться символи віри, удару у відповідь не уникнути. Тож варто тримати кулаки за Київську прокуратуру, яка відкрила кримінальне провадження за фактом їхнього сплюндрування.

Проте додається другий тривожний дзвіночок. Адже ми обговорюємо наслідки, а не причини. Згадайте не таку вже й давню історією з кафе "L'Kafa", відкритому на першому поверсі зруйнованого Будинку профспілок, штабу Революції Гідності, де під час штурму 19 лютого 2014 року теж постраждало чимало людей.Причому там не просто відкрили розважальний заклад — пішла інформація про російський бізнес, що не лізло ні в які ворота з огляду на війну. Скандал збурили, гурт народних депутатів втрутився, кафе закрили, навіть фасад перефарбували в патріотичні кольори. Відтак не виникло запитань, як і чому київська міська влада взагалі дозволила відкривати кафе в профспілках, та ще й аварійних. Тут байдуже, чий це бізнес і чиї гроші. Турбує й бентежить факт: цінності, за які стояв Майдан, залишаються такими для меншості. Котра не стала критичною масою в Україні і, як показує час, не скоро стане.

У зв'язку з цим — ще одне питання. Його поставили в соцмережах руба: Академія наук України в історії зі знищенням графіті на Грушевського вмила руки. Будинок, у якому орендар Ігор Доценко розмістив свій "Емпоріум", підпорядкований цьому відомству. В ньому розташовані Інститут літератури та Інститут мовознавства, а також — книгарня видавництва "Наукова думка". Зрозуміло, що цим установам революційні графіті не заважають і не можуть заважати. Проте зовсім незрозумілою є реакція як керівництва обох установ й Академії наук у цілому. Точніше — відсутність правильної реакції. Законом не заборонено здавати частину приміщення в оренду. Але коли орендар поводиться по-хамськи, з ним треба негайно розривати угоду й припиняти співпрацю. Цього зроблено не було.

Тут виходимо на речі глобальніші, аніж розбиті вітрини магазину елітних меблів. Тішитися треба не з того, що помста не забарилася. А вимагати такого стану справ і речей, який зробив би неможливим пікети біля відкритих у неправильних місцях кафе, провокації біля офісів російських банків, потрощене скло й інші акти, котрі визнаються як вандалізм. Погром, учинений на праведних емоціях, зовсім не означає, що в Україні ефективно діють закони та сформувалося громадянське суспільство. Швидше навпаки — свідчить про недосконалість усього, з чим ми живемо й що маємо. Проте розуміння цього вже саме по собі додає оптимізму.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред