Ярослава Руденко

Дуже гарне запитання. Мене теж хвилює те, що багато наших артистів їздять до країни-агресора, але одні отримують "по заслузі", а інші роблять це начебто непомітно, хоча їх всі бачать. Тому керівництву нашої країни потрібно вводити відповідні санкції до тих людей, які їздять із концертами по Росії: чи то відібрати звання, чи то взагалі заблокувати будь-яку діяльність на території України.

Я не підтримую її позицію. Так не можна робити. Сьогодні ти відвернулася від України, а завтра Україна відвернеться від тебе. Ніякій країні не потрібні люди-зрадники. Це повинен розуміти будь-хто, хто за гонорари зраджує своїй державі, своєму народу і своїй рідні. Мені соромно за Лободу, оскільки вона дійсно талановита артистка, але так не можна чинити. Бог їй суддя. Її вчинок більше коментувати не хочу, можливо, в неї заговорить совість, і вона знайде адекватне виправдання своїм діям.

На фронті дуже багато жінок і більшість із них пішли добровольцями. Вони дуже маленькі, худенькі, але вправно володіють зброєю, смачно готують їжу — встигають усе. І найбільше мене вразило те, що вони нічого не бояться. На моїх очах було поранено бійця, і я бачила, як під обстрілами молода дівчина із ще одним воїном побігли рятувати свого побратима. Після того, як вони перемістили його в безпечне місце, пані воїн ще й надала допомогу.

Це мій мега-план. Мій чоловік одразу сказав, що у мене буде більше ніж сотня концертів, не менше.
Звичайно, це поклик душі і серця. Робота роботою, а Україна — понад усе. Ну, і взагалі не можу сидіти дома: коли в країні йде війна, треба їхати туди, де ти більш потрібна. А мистецтво на фронті — як повітря.
Я планую об’їздити всю зону АТО. І хочу, щоб моя поїздка була корисною не тільки для воїнів АТО, але й для місцевого населення, щоб люди, які живуть там, де проходять військові дії, не думали, що про них держава забула.

Ми весь час їздимо по прокладеному маршруту, і нам завжди щастило. Але одного разу нас запросила волонтерська організація, яка надала транспорт і водія, але той був дуже самовпевнений і не прислухався до нас, за що і поплатився. Він хотів скоротити шлях і поїхав лісом, де нас зустріли хлопці не наших кольорів символіки. У нашому автомобілі були чоловіки і одна я — жінка. І вгадайте з трьох разів хто вийшов із машини. :) Звичайно, я. Взяла свій диск, плакат і пішла на аудієнцію. Хлопців було троє на БТРі. Запитали, куди їдемо і хто ми. На що я відповіла, що по нас, напевно, видно, хто ми, звідки ми і за кого ми. І сказала: "Хлопці, не затримуйте нас, ми поспішаємо. Ось беріть мій диск із плакатом і їдьте собі, слухайте. І не зліть мене, бо я — дівчина з полтавським характером". Вони посміялися, попросили весь екіпаж вийти з автомобіля, сказали, що їм пощастило, що я така. І щоб я, в свою чергу, більше манівцями не ходила і не їздила, бо мені на них пощастило, а бувають ще ж інші — вбивці. І щоб такі нас не зустріли, ці бойовики нам показали дорогу, як виїхати з лісу без пригод.
Ми поїхали, всю дорогу мовчали, а потім я показали свій характер водію. Більше він зі мною не їздив у зону АТО.

Вразила тим, що на фронті воюють хлопці і дівчата різних професій. І це вкотре є підтвердженням, що на сході України воює цвіт нашої держави, цвіт нашого народу. Вони могли б зробити собі кар’єру, сидячи вдома, у затишній квартирі чи будинку, але їх патріотизм дуже високий, тому вони там, де більш потрібні.
У мене є менша рідна сестра, і у мене мрія, щоб майбутнім чоловіком став воїн АТО.

Ми виступали не тільки в госпіталях, військових частинах, а й на самій передовій. Звичайно, потрапляли в різні ситуації. А обстріли там — звичайне явище. Тому навіть ми, представники мистецтва, до них звикли.

Квоти на українську музику — це "зелене світло" для наших виконавців. Багато хто скаржиться, що їхні пісні не беруть у ротацію, але їм треба розуміти, що музичний продукт повинен бути, в першу чергу, якісним: гарний текст, музика, аранжування і запис голосу. Тому квоти квотами, а якість якістю. Наш народ дуже розумний і хоче слухати справжнє живе гарне виконання. Тому бажаю всім успіху — будемо співати.

Наш народ прокинувся, коли розпочалася війна, коли Майдан розпочався. Шкода, що ми не зрозуміли раніше, ким ми є, що не цінували того, що мали. Зараз настали нові часи, і ми — нові. Доля, обставини нам диктують нові правила, які ми повинні виконувати, за якими повинні жити. Народ, який не цінує свою історію, свою культуру, ніколи майбутнього не буде мати. У нас нині великий шанс будувати майбутнє наших дітей, онуків, держави в цілому. Ще не пізно шанувати тих, хто робив і робить для зміцнення суверенності, неподільності України. Це і науковці, і митці, і лікарі, і представники інших професій. Якщо у кожного із нас буде культура, та українська культура, то нас ніхто не здолає.

Концерти на передовій завжди непередбачувані. Ти не знаєш, чого очікувати з тієї сторони, яка у будь-яку хвилину може замість оплесків обстріляти "Градами". Але ми, бачачи наших бійців, завжди впевнені і ніколи не помилялися в тому, що ми будемо в безпеці. Слава Богу, в зоні АТО я провела більше 300 концертів, і мене не зачепила жодна куля супротивника — ось такий тил вміють створити справжні українці, професійні військовослужбовці.

Я народній пісні ніколи не зраджувала і не зраджу. У мене у репертуарі є і авторські пісні, але стилістика їх виконання — народна. Тому перебудовуватися в інший жанр я не збираюся.

Я б заборонила Росії брати участь у будь-яких конкурсах, які проходять на території нашої держави. Країна-агресор — Росія, яка нищить наш народ, не має права стояти на нашій землі. Не важливо, кого вони посилають учасником на конкурс. Важливо розуміти, що ми повинні всьому світові і, в першу чергу, собі не зрадити і вкотре утвердити, що у нас іде війна, і воюємо ми із Росією. І буде дуже нездраво країні-окупанту взяти участь у національному конкурсі.

Орден княгині Ольги мені вручили 9 лютого, а указ з’явився на сайті президента 9 листопада. Це для мене дуже велика перемога, адже я до неї завжди йшла. Часто мене запитують, чи не втомилася я своє життя присвячувати поїздкам в АТО, благодійним концертам по селам України. Я відповідаю, що ніколи не втомлюся. Це — моє покликання. Я не зупинюся, і в мене є грандіозні плани. Звичайно, поїздки в АТО — як я вже казала, що хочу провести в цьому році сто концертів у зоні АТО, поїздити по селах Чернігівщини. Плюс, звичайно, мій всеукраїнський проект — "Захисникам України". Хочу вшанувати родини загиблих воїнів АТО, родини воїнів АТО, які повернулися. Також планую наступного року зробити патріотичний концерт у палаці "Україна". Надіюся, що до того часу війна в Україні завершиться, і це вже буде концерт нашої перемоги.
Нагороди дають потужне натхнення артистам, стимулюють їх творити, розвиватися, перемагати. Тому як відповідь на всі запитання, чи потрібні звання заслужених та народних, я кажу: звичайно, потрібні. Не забирайте в артистів те, що дає їм сили творити.

Моя покійна 102-річна прабабуся все життя співала. І я з нею змалечку вчила українські народні фольклорні пісні. Саме вона привила мені ту любов до українського слова й пісні, навчила співати душею. Вона завжди говорила, що у важкі хвилини пісня її завжди рятувала. Навіть коли на війні вбили її чоловіка, і на руках у неї лишилася маленька донечка, вона рятувала себе піснею. А ще, жартуючи, вона казала, що сто років вона прожила тому, що співала: "Тому і ти, Ярославо, співай, і будеш жити довго, як я". З її голосу я записала багато автентичних пісень. У майбутньому планую випустити диск із цими піснями. Я хочу, щоб наша українська молодь виховувалася і знала цей пісенний скарб.
Стосовно концерту у Національній філармонії України "Ніч перед Різдвом", це був не просто концерт, а пісенно-театралізоване дійство. У нас була і Солоха, і Чуб, і Чорт, і Дяк, і всі дійові особи, про яких писав мій земляк Микола Гоголь. Наступного року я хочу повторити такий концерт, тому що після його проведення мене запросили із ним відвідати декілька обласних центрів. І, звичайно, відгуки глядачів спонукають мене його повторити.

У мене в репертуарі дуже багато народних пісень у сучасній обробці. Багато танцювальних колективів зробили постановки на них, і мені це дуже приємно. Звичайно, я мрію відзняти відеокліп, але, на жаль, немає такої фінансової можливості, яка б дозволила зробити все професійно і якісно. У найближчому майбутньому, я думаю, скоро порадую моїх прихильників гарним відеокліпом.

Катя Чілі — дуже цікава, нестандартна співачка. В цьому і є її особистий скарб. Звичайно, якби була така можливість заспівати з нею дуетом, я б з радістю погодилася. Ми зараз працюємо над репертуаром, щоб можна було б заспівати дуетом із гарним співаком. Це будуть пісні у народній стилістиці — як ліричні, так і патріотичні.

Звичайно, мріяла б. Але я низького зросту. Тому всі мої бажання лишаються мріями.

Моя прабабуся знала день своєї смерті. За чотири роки вона нам сповістила. Та ми до цього поставилися скептично, оскільки не вірили ні в паралельні світи, ані в паранормальні явища. Пройшов час, у переддень смерті прабабуся одяглася у все нове, як називають його в селі "на смерть", і сказала: "Сьогодні я помру, шкода, що тільки не дочекалася Ярослави". А в мене в той час у Полтаві повинен був бути сольний концерт. Я душею відчувала, що щось вдома не так. Із рідних мені ніхто нічого не говорив, щоб не засмучувати. Коли прабабуся знепритомніла і знаходилася в комі два дні, мені дідусь із бабусею сказали цю неприємну новину, і я відразу виїхала з Полтави, приїхавши вночі, зайшла до прабабуся в будинок, де вона знаходилася, а вона до того часу не реагувала ні на кого і ні на що. Лікарі сказали, що вона в комі, не відомо скільки буде в такому стані і навряд чи прийде до тями. Коли я переступила поріг її будинку, вона відкрила очі і сказала: "Дочекалася". Ми з нею довго говорили. Потім прабабусі вже було тяжко зі мною розмовляти, вона сказала, щоб я їхала, збиралася з силами на концерт, і ми із нею попрощалися. Я приїхала в Полтаву, і мені зателефонували й сказали, що прабабусі вже немає. Мені було дуже важко співати на концерті, але я розуміла, що не можу підвести ані організаторів, ані глядачів, а, в першу чергу, свою прабабусю, яка мене просила: "Співай!". Ось така історія нашої бабусі.
Пройшло вже чотири роки, а її будиночок ми зробили міні-музеєм, у якому багато її вишитих картин, рушників, стоять старовинні лави, сундук, з яким, до речі, виходила заміж моя бабуся.
Також вона сказала нам, що після її смерті буде в Україні війна. На той час ми не могли в це повірити, оскільки були впевнені, що сучасний світ не дозволить, щоб у центрі Європи у нас відбулося щось подібне, але маємо що маємо.
Коли я працювала в Хорі Верьовки, я думала, що це робота всього мого життя, але прабабуся зразу сказала, що я там працювати не буду. Через три роки я звільнилася і стала солісткою Ансамблю Збройних Сил, а згодом — солісткою Філармонії.
Бабуся навіть передбачила, що мій чоловік буде старший за мене.
Ось такі на Полтавщині бувають чудеса... Недарма Гоголь писав, що на Полтавщині всі жінки — відьми. Це я відчуваю і на собі. У мене дуже розвинене інтуїтивне передбачення. Я наскрізь бачу людей. Інколи по життю мені це навіть шкодить. Дивно, але люди в селі, не маючи вищої освіти, були такими мудрими і освіченими, що нинішнім професорам треба було б у них повчитися. Та сільська доброта, вона була потужною і непідкупною. Я дуже сумую за тими часами і тими людьми, які оточували мене, виховували, робили людиною. Моя прабабуся завжди говорила: "Люби життя і люби людей". Я з цим кредо і живу. Дуже не люблю несправедливість і нещирість.

Я дуже люблю тваринок. Так, у мене вдома два котика — Малиш і Мишко. Вони були бездомними хворими кошенятками, я їх підібрала, вилікувала, і тепер вони проживають зі мною і моїм чоловіком. Мишко дуже талановите кошеня, він уміє носити м’ячик по команді. Ми робили дослідження — скільки найбільше разів принесе котик м’ячик, то він 48 разів приносив, а далі втомися, ліг на підлогу і нас ігнорував. Ось такі маленькі чуда в мене вдома.

Я кожного дня виступаю на концертах — слідкуйте за моєю діяльністю в соцмережах. Запрошую на всі свої концерти — приходьте, співайте разом зі мною.

Раніше ми із нею бачилися у спортклубі, зараз я змінила клуб. Тому слідкую тільки за нею по її офіційних сторінках.

Так, звичайно, їжджу. Тому що в такі важкі часи треба найактивніше відвідувати та підтримувати мешканців, які проживають у зоні АТО, та наших воїнів-героїв.

Я вважаю, що проводити будь-які операції співпраці з країною-агресором не потрібно. Влада повинна дбати про свій народ, а особливо у військовий час. Вона не повинна співпрацювати з будь-якою структурою, яка фінансує вбивство нашого українського народу. Тому я підтримую блокаду. Пора вже речі називати своїми іменами, якщо війна, так війна.

Минулого року мене запросили приїхати з концертом на Кубань. Звичайно, я відмовилася. Я абсолютно не підтримую тих артистів, які виступають у Росії. Ну, як це так, громадянин України співає тому народу, який прийшов на нашу українську землю і проливає нашу кров? Таких артистів я називаю зрадниками.

Я думаю, що у нас немає конкуренції. Кожен виконує свою роботу, розвивається, працює. Надіюся, що так буде і надалі.

Дякую за запитання. Звичайно, військові хлопці приділяють багато уваги дівчатам-артисткам. В тому числі й мені. Але я вже заміжня жінка, у мене є родина. Тому ніякої надії не даю — тільки дружба і співпраця.

Звичайно, тягне земля, бо вона є моїм джерелом енергії. За Києвом у мене є маленька дача, де я насадила багато квітів та дерев, дуже люблю рослини, і мені гарно вдається озеленювати двір. Також ми з чоловіком займаємося сільським господарством. Це, швидше, як хобі. А також займаємося обробітком землі.

Я часто допомагаю і односельцям, і родичам, і просто знайомим. Не тільки по лінії медицини, а й по працевлаштуванню. Така вже я.