"Піккардійська терція": більшість російських артистів — вихідці з України, які прогинаються перед "царем"

"Митці не мають бути "понад війною", бо це відгонить політикою "моя хата скраю", — вважають учасники музичної формації.

Андрій Капраль і Володимир Якимець (

На сайті "Главред" відбувся чат із учасниками вокальної формації "Піккардійська терція" Володимиром Якимцем та Андрієм Капралем. Спілкуючись із читачами, вони розповіли, чому вважають необхідним чітко висловлювати свою громадянську позицію в умовах війни в країні, якою бачать роль митців у ці часи, чим пояснюють настільки велику підтримку політику Путіна з боку російських діячів культури, наскільки насправді відмінний світогляд українців, що мешкають у різних регіонах держави, наскільки Майдан змінив наших співвітчизників, а також розповіли історію пісні, яка стала знаковою для українців та невід'ємною від сторінки новітньої історії під назвою Майдан і Революція Гідності, — пісні "Пливе кача".

Подаємо стенограму чату з Володимиром Якимцем і Андрієм Капралем.

Kiianyn: Панове! Так склалося, що останні буремні часи поділили артистів, письменників — митців на "своїх" (ті, що активно висловлюються на підтримку України та засуджують дії Росії, підтримують армію тощо) та "чужих" (ті, що, зокрема, не гребують з'їздити до країни-окупанта з концертом чи по нагороду). А як вам працюється за таких умов?

Володимир Якимець: Треба зрозуміти поділ на "чужих" і "своїх". Якщо ти — українець, несеш українську культуру, то поділів виникати не повинно, не дивлячись на жанр, у якому працюєш. Якщо під час війни Росії з Україною ти вважаєш за потрібне виступати з концертами в РФ, то на яку реакцію ти сподіваєшся?

Як нам працюється за таких умов? Ми — українці від народження, культуру прищепили нам батьки. Нам не спало б на думку їхати до Москви, навіть якби запропонували заспівати там українською. Є часи, коли навіть людина, котра не займається політикою, мусить виявляти особисту громадянську позицію. Сподіваюся, що своєю творчістю ми її чітко висловлюємо.

Andrij_Chernihiv: Якою ви бачите роль митців — акторів, музикантів, художників, письменників — у сьогоднішній ситуації в країні? Що вони можуть і мають робити? На що можуть вплинути? Вони мають бути понад війною і політикою? Чи навпаки? Яка Ваша позиція?

Андрій Капраль: Митці взагалі не мають займатися активною політичною діяльністю. Але ми знаємо, що в будь-яких країнах думки людей, які мають право себе називати митцями, є очікуваними для багатьох людей. Саме артисти мають можливість щось сказати і бути почутими — вони можуть говорити правильні речі зі сцени багатьом людям. Дуже тішить, що в нашій країні мало артистів, заплямованих політикою. Тому все-таки артистам люди більше довіряють, аніж політикам, тому хочуть від них почути правильну думку і пораду. І думку, і пораду можна знайти у творчості. Артисти мають говорити про всі проблеми, просто кожен у своєму жанрі.

Володимир Якимець: Митці не мають бути "понад війною", бо це відгонить політикою "моя хата скраю". Зараз що більш згуртованими будуть люди, то швидше ми переможемо.

Andrij_Chernihiv: Як у вашій творчості відобразяться сьогоднішні події в країні? Можливо, плануєте створити якісь пісні на злободенні теми, чи війну та горе не варто увічнювати?

Володимир Якимець: Наша творчість ніколи не була плановою. Всі пісні, які вважаються тематичними, йшли від наших власних переживань і душі. Звичайно, ми не будемо навмисне писати пісні про ці події. Але того, що їх у нас нема і не буде, теж не можу сказати. Бо ми, як усі громадяни України, маємо ті ж відчуття, як прості українці. Наш народ у своїх народних піснях залишив спогади про ті історичні події, які йому найбільше боліли, або через які він найбільше радів, і коли кожен знатиме хоча б частину народної спадщини, багато чого легше буде зрозуміти і про сьогоднішні події.

Володимир Якимець

Valentyna: Андрію та Володимире, чим би ви пояснили таку шалену підтримку Путіна та його політики серед російських діячів культури та мистецтва? Багато з них — достойні розумні люди, і все одно... Чому так? Страх? Сліпота? Підлабузництво?

Андрій Капраль: Я думаю, і страх, і сліпота, і підлабузництво. Якщо брати глибше, і для нас це найбільш неприємно, це те, що 70% російських артистів — вихідці з України. Тобто і тут Росії нема чим похвалитися, саме своїм власним. Напевно, ці артисти показують свою меншовартість, прогинаючись перед вимріяним царем.

Володимир Якимець: Підозрюю, що вони абсолютно не сподіваються на власні сили, не вірять у свою творчість, бо їм постійно потрібна якась підтримка — чи то держави, чи то олігархів. Вони бояться, що якщо щось зміниться, рухне все. Це не творчість, а заробітчанство або блазнювання.

Olecia: Як думаєте, скільки років знадобиться українцям, аби реабілітуватися, одужати після війни? Які процеси потім можливі у суспільстві, коли наші воїни повернуться з фронту?

Володимир Якимець: Якщо все закінчиться перемогою, в чому ми впевнені, то одужання буде швидким. Зверніть увагу, наскільки мало часу знадобилося таким різним людям (і за мовою, і за фахом, і за соціальним статусом), щоб об'єднатися в єдину націю. Якщо після перемоги ця єдність не зникне, то це буде не процес реабілітації, а процес дорослішання народу. А нашим воїнам, які повернуться, обов'язково треба знайти найкраще застосування їхнім силам у відбудові держави, бо якщо вони відчуватимуть себе покинутими, то згодом це може вилитися в негативні події, і необов'язково воєнного характеру. Згадайте воїнів, які поверталися з війни в Афганістані.

Андрій Капраль: Можливо, наслідки не будуть такими складними, як у багатьох країнах у післявоєнний час тільки тому, що у наших воїнів є мотивація. Вони захищають свою землю, а не виконують інтернаціональний обов'язок, вони не є найманцями. Разом із людьми, які не воювали, вони будуть дуже потрібні в становленні країни і під час розбудови нової України.

Iryna: Як ви ставитеся до конкурсу "Євробачення" в його сучасному вигляді? Чи лишається він вокальним змаганням, чи перетворився на якесь фрік-шоу? Чи не виникало у вашого колективу бажання взяти участь у "Євробаченні" і здивувати Європу справжньою якісною музикою, оригінальним виконанням? Дякую, успіхів вам!

Андрій Капраль: Річ у тім, що в швидкому плині подій багато речей змінюються, конкурс "Євробачення" для мене, як для музиканта, себе давно вичерпав. Фестиваль був цікавим тоді, коли в ньому брали участь уже нам усім відомі переможці, і, можливо, він теж був незвичним для багатьох на той час. Тому хотілося б, щоб до нього повернулася минула слава, бо сучасними технологіями можна змінити дуже багато. Але сучасна технологія не змінює життя і правдивих емоцій душі. Можуть вражати сцени, світло, костюми, але немає основного — доброї пісні. І в нашого колективу не виникало бажання їхати на "Євробачення".

Андрій Капраль

Володимир Якимець: На даний момент конкурс "Євробачення" — це конкурс сценічних кліпів. І перед нами немало виконавців, які намагалися здивувати доброю музикою, але вони потонули в цій масі ненав'язливої пісні і ненав'язливого видовища.

Petro: 1) Чи правильно прирівнювати радянське до російського (у сенсі культурного продукту), та відмовлятися й забороняти рівнозначно одне й інше? 2) Чи правильно, що зараз зникає з широкого ужитку все-все, створене за радянських часів? Чи не позбавляємо ми себе якихось достойних книжок, фільмів, літературних творів, косячи все і всіх під одну гребінку, і сліпо відторгаючи усе російське чи радянське? Як не перейти межу і не втратити "гамузом" цінних культурних здобутків, та фільтрувати з розумом?

Володимир Якимець: Ніщо справді добре не пропаде: його будуть пам'ятати, його будуть любити. Теперішня заборона стосується нового російського продукту, який створений не заради якоїсь культурної цінності, а заради заробляння грошей або пропаганди. Зрештою, досі на ТБ можна побачити старі добрі фільми, які ніхто не припинив транслювати. Так що це не є правда.

Андрій Капраль: Це питання більше болить і більше є обговорюється серед людей певного віку. Бо нашим дітям радянське кіно буде нецікавим. Вони вже не розуміють того стилю життя. Тому це питання кількох років, і все встане на свої місця.

Petro: Як ви ставитеся до того, що деякі наші артисти піаряться на темі війни, трагічних подій, які переживає Україна? Адже це завжди відчувається, коли артист робить щось не щиро, а тому, що це — "в тренді"...

Володимир Якимець: Це дійсно є, треба визнати. Це справа совісті кожного артиста. Наш народ мудрий, тому, як і раніше, залишаться тільки ті пісні, які викликають справжні відчуття і переживання.

Андрій Капраль: Артист не живе однією піснею чи піснею, присвяченою якійсь події. Він має творити, незалежно від часу і від трагічності подій.

Petro: Як ви ставитеся до виступів артистів на підтримку того чи іншого політика, що особливо поширено напередодні виборів? Чи варте воно того, щоб "засвітитися" на такій акції, а потім намагатися "відмитися" за те, що підтримав своєю творчістю не того?

Володимир Якимець: В ідеалі було б добре, якби артист підтримував політику кандидата, тоді б його виступи були зрозумілими. Якщо це робиться з метою отримання фінансової винагороди, то знову посилаємося на совість.

Інша річ, що політики привчили артистів до того, що вони можуть більше заробити під час передвиборчих перегонів, а не під час постійного творення. Тут якраз та оказія, якої не повинно бути. Артисти не мають обирати між піснею і шматком хліба. Якби вони заробляли протягом всього часу так само, як і під час перегонів, то вони б ставилися набагато уважніше до вибору кандидата, або думали, чи взагалі працювати на вибори. Підтримка кандидата має бути власним переконанням, і за це артисти не мають отримувати гроші. Тоді люди довірятимуть артистам, які зробили свій вибір.

Yaroslavna: Ви їздили з виступами, напевно ж, усією країною. Скажіть, будь ласка, чи справді українці сходу та заходу настільки різні, за вашими спостереженнями? Ви раніше, до всіх нинішніх трагічних подій, бачили загрозливі відмінності в менталітеті, культурі чи світогляді, які тепер призвели до вибуху, до війни? Чи розмови про суттєві відмінностями між східними і західними українцями — це міф, на якому спекулюють невідповідальні та необачні політики?

Андрій Капраль: Відмінності є не тільки між українцями, що проживають у різних частинах країни. Навіть у німців, що проживають у різних частинах Німеччини, є розбіжності в поглядах. Так само — у Франції: південні французи можуть кепкувати з північних, бо ті трошки інакші. Але питання не в народі, а в політиках, які цей народ пересварили. Звичайно, ментально ми можемо бути різними на півдні і на півночі, на заході і на сході. Але це не є каменем спотикання, через який мають статися події, які зараз мають місце у країни. Тому ми маємо насамперед любити свій народ — весь, знаючи, що в Україні живуть не тільки українці.

До речі, українці завжди і з усіма народами, які населяють нашу землю, жили в мирі. На концерти приходять люди з різними поглядами, але з єдиним бажанням — отримати насолоду від музики і, можливо, в цих піснях для себе знайти відповіді на якісь запитання.

Володимир Якимець: Ми протягом майже двох років тричі їздили містами сходу, півдня і півночі і найкращі відгуки отримали українські народні пісні в нашому виконанні. Ментально ми всі українці, і ця ментальна пам'ять працює. Тільки не треба вважати себе гіршими за інших. Треба навпаки відроджувати гордість за те, що українці така гідна, волелюбна і культурно багата нація. Для цього потрібно найближчими роками відновлювати справжню українську історію, а не фейкові події, про які нам розповідали.

Dara: Пане Володимире, пане Андрію, якщо дозволите, дещо філософське і непросте питання, чи бачите ви якісь способи, за допомогою яких діячі культури, зокрема, й артисти, могли б повернути уми українців із Донбасу та Криму до їхнього коріння?

Володимир Якимець: Мета митців і артистів не якась конкретна — українізувати, повертати уми, піднімати культурний рівень тощо. Артист має творити. Якщо його творчість зачепить інших, значить, він щиро і правдиво передав свої переживання. Інша справа, що українських, а особливо україномовних артистів треба поставити хоча б у рівні умови разом із іншими в медіа. А людина, слухач, нехай свідомо робить вибір.

Андрій Капраль: Думаю, що на Донбасі та в Криму серед українського населення нема проблем із ототожненням себе з українським корінням. Проблема завжди буде виникати тільки у недумаючих або у тих, кого колись навмисне (або ні) завезли на іншу територію, яку вони ніколи в житті любити не будуть. Люди, яких вивезли із Західної України до Сибіру, менше любити Україну не стали. Просто вони звідти не повертаються назад до України. Але чомусь люди, яких переселили сюди замість українців, не хочуть любити країну, в якій вони зараз живуть, тому вони постійно борються за свої спогади про "велику Росію" і хочуть жити за її ідеями, але в іншій країні. Тому це треба змінити в їхніх головах. А ми своє коріння знаємо, пам'ятаємо і не дамо викопати.

Asia: Ні для кого не секрет, що артисти вимогливі та забобонні люди. Чи вірити ви в якісь "артистичні прикмети"?

Андрій Капраль: Я знаю, що забобонними є більше футболісти, аніж артисти. Але це питання вирішується в залежності від того, ким людина себе вважає. Чому? Тому що якщо людина — християнин, вона не може вірити в забобони, бо це суперечитиме її світогляду. Забобони — це слабкість людини, коли вона прив'язується до створених собою чи переказаних кимось страшилок.

Андрій Капраль і Володимир Якимець (

Asia: Чи виникало колись у вас бажання залишити Україну і жити в іншій країні? Так або ні — чому?

Володимир Якимець: Особисто в мене — ні. І питання — чому, тут недоречне.

Андрій Капраль: Можливостей залишитися за кордоном у нас було дуже багато. Але не кожна людина може бути емігрантом. Ми, напевно, це зрозуміли раніше, ніж мали б десь залишитися.

Asia: У вас великий гурт, усі — яскраві особистості, самобутні творчі одиниці. Чи часто у вас виникають суперечки, творчі розбіжності, та за ким завжди останнє слово?

Андрій Капраль: Насамперед ми — люди з різними характерами, у зрілому віці. :) Тому суперечки притаманні таким людям. Але ми люди здорового глузду, і ми усвідомлюємо, заради чого ми спільно робимо нашу справу. У нас завжди є вибір, і цей вибір позитивний. Але в більшості випадків, коли всі ці "творчі одиниці", зі здоровим глуздом:))), можуть засперечатися, художній керівник ставить кому, додає речення і ставить крапку. Здебільшого всі погоджуються.

Asia: Як ви ставитеся до різного роду звань — народних, заслужених? Чи справді у нас їх отримують достойні люди завжди?

Володимир Якимець: Так, у нас багато гідних людей, які звання заслужили своєю творчістю. Але це, на жаль, лише 10% від загальної маси звань. Тому краще систему присвоєння звань і нагород у тому вигляді, в якому вона існує зараз є, скасувати. Можливо, натомість варто створити нові відзнаки — але саме для тих людей, хто дійсно гідний, хто працює в тих жанрах, які не дозволяють до кінця утримати свою сім'ю, хто, незважаючи на те, що їхній жанр не пророкує їм великої популярності, все одно творять, бо вони вірять у те, що вони роблять.

Андрій Капраль: Погоджуюсь з усім вище сказаним, але вже для молодого покоління це теж відгонить "радянщиною".

Vira_D.: Шановна "Пікардійська терція", чимало людей дізналися про ваш колектив і творчість завдяки вашій пісні, яка стала справді знаковою для українців та невід'ємною від сторінки новітньої історії під назвою Майдан і Революція Гідності — завдяки пісні "Пливе кача". Чи відчуваєте ви самі це — що вас стало слухати більше людей, що зросла популярність? Розкажіть історію цієї пісні. Дякую.

Володимир Якимець: Завдяки цій пісні з нашою творчістю справді познайомилося більше людей. Шкода, що саме так. Це не є популярність. Популярність означає отримання дивідендів. Ми ж від початку відмовилися від авторських прав на цю пісню, дали дозвіл усім, хто хотів цю пісню використати чи виконати.

Історія цієї пісні водночас дуже проста і дуже складна. Коли на Майдані відспівували трьох перших Героїв "Небесної Сотні", в той момент вперше увімкнули в нашому виконанні "Пливе кача". Українці мали в своїй історії багато трагічних подій, тому минуле і сьогодення переплелися відчуттями саме в цій пісні. Колись український народ її створив теж через трагічні події на Закарпатті. Ми її записали в 2002 році. Може, й треба було, аби вона лишалася до цього часу не настільки помітною, щоб потім вибухнути у всій своїй трагічності.

Тому ми нічого особливого не зробили. Ми просто передали те, що до нас прийшло від наших предків. А ми сподіваємося, що завдяки цій пісні ніколи не забудуть про ці події наші нащадки.

Sonita: Чи пам'ятаєте ви кожен свій най-найперший виступ, можливо, ще в дитинстві? Поділитеся спогадами?:) Чи були на етапі вибору життєвого шляху коливання — або музика, або…? Між чим і чим обирали?:) Дякую за відповідь.

Володимир Якимець: Я колись говорив, що мій перший виступ відбувся, коли мені було три роки, в дитячих яслах на кухні. Це була зима, і мене тато тільки навчив колядувати. Я мав на кухні шалену популярність і отримував додаткові порції запіканки або сирників.

Вибору великого потім не було — я з п'яти років навчався в музичних закладах, тому, якщо не музика, то був би якимось гуманітарієм. Це стовідсотково, бо з точними науками у мене не виходило.

Андрій Капраль: Я свій перший виступ не пам'ятаю. Він був у пологовому будинку, казали, було круто. Чув увесь пологовий.

А щодо вибору, він був між малюванням і музикою. Тобто музикою я вже займався професійно, ходив до музичної школи, але в той час непогано малював (сам ніде не вчився цьому). Напевно, перемогла непосидючість. Тому що за мольбертом мені б було мало місця. :)

Olga__: Кажуть, музика лікує... А вам траплялися підтвердження цього?

Андрій Капраль: Траплялися, і неодноразово. Ще на початку творчості до нас приходили листи, їх було кілька, від різних людей із різних куточків країни, які дякували за те, що, слухаючи наші пісні, вони швидше одужували.

А років вісім тому ми виступали на святкуванні першого року трьох діточок, які народилися під нашу пісню "Сад ангельських пісень". За словами їхньої мами, сам період виношування був складним, але вона завжди слухала наші пісні і навіть після народження діточок в пологовому будинку вона попросила, щоб для дітей включили нашу пісню "Сад ангельських пісень".

Крім того, з 1999 року майже щороку ми співаємо разом із нашими друзями з реабілітаційного центру дітей, хворих на церебральний параліч, "Джерело", який у Львові. Наша дружба і любов є взаємною і лікує як їх, так і нас.

Olga__: Панове, зараз, коли пройшло вже чимало часу, які картинки-спогади найчастіше постають у пам'яті про Майдан? Можливо, щось, що найбільше вразило…

Володимир Якимець: На Майдані тоді вражало все. Вражало і лякало. Вражали люди, їхня стійкість та віра, їхня доброта. Страшенно лякали смерті. Лякали ті випробовування, які лягли на плечі людей. Лякала невідомість майбутнього, бо після перших смертей вже ніхто не знав, якого розвитку подій очікувати. Найбільше вразило, хоча навіть не вразило… Це була віра в те, що ми переможемо. Ця віра лишається досі, вже тепер, під час війни. Боюся, такі переживання ще нескоро спокійно словами можна буде передавати, бо в першу чергу це дуже емоційні спогади. Це як словами розказати про нову пісню — це треба бачити і чути. Страшенно радісно було відчувати себе маленькою краплинкою, але у величезному українському океані.

Володимир Якимець

Olga__: Пане Володимире та пане Андрію, таке питання до вас. От зараз часто лунають слова про те, що Майдан кардинально змінив усіх українців, мовляв, у всіх прокинувся патріотизм, гідність тощо. Як вам здається, чи так це насправді, або ж справедливіше було б говорити, що змінилася лише частина людей, не така вже й велика на загальному тлі, та й не всі готові це виявляти конкретними справами?

Андрій Капраль: Було б дуже легко, якби змінилися всі, але, напевно, так бути не може. Тому що все-таки всі люди різні, і, напевно, було б неправильно, якби всі одразу мінилися. За дві тисячі років від "розіпни його!" нічого не змінилося: людям потрібні враження, судилища, щось такого плану. Тішить те, що 99% в нашій країні нарешті знають слова Гімну, нарешті знають, як виглядає Герб і Прапор. Ми зараз маємо благодатний час, коли мі обрали шлях, яким іти далі, і рухаємося ним. Він не буде легким. Увесь патріотизм буде не в порожніх криках і гаслах — патріотизм виявлятиметься в тому, що кожен встане в правильному напрямку і робитиме свою справу. І робитиме якісно, а не казатиме, що той-то поганий, бо він не добре чинить, бо бере хабар. Ти не давай хабар, він не братиме! Ти не бери хабар, тобі й не будуть давати! Все між собою пов'язане. Тож "Слава Україні!" справді буде славою України, причому не тільки в самій країні, а й в усьому світові. Саме такий патріотизм має бути в наших головах. До когось він прийшов раніше, до когось — зараз, до когось — прийде пізніше. Це нормальний природний процес. Можливо, часом потрібно не картати когось за те, що він не стояв і не вигукував гасел, бо, можливо, він собі тихенько робив добру справу, про що, ймовірно, ніхто ніколи не дізнається. Таких людей є дуже багато. Зміни відбулися, і повернення назад у нас просто немає.

zin45: Ви вірите у здатність артиста, художника виховувати та освічувати свою аудиторію? Чи виконання такої просвітницько-виховної функції артистами — утопія?

Володимир Якимець: Просвітницько-виховну функцію мають виконувати викладачі, педагоги, які виховують на прикладах певного мистецтва. Тож справа артиста створювати витвори мистецтва, шедеври, через які педагог зможе виховувати. Чи кожен, дивлячись у свої ж очі в дзеркалі, може чесно сказати, що має право когось виховувати? Ти маєш право щось робити. А от чи можеш ти виховувати іншим тим, що робиш сам? Це вже іншим вирішувати.

zin45: Чи доводилося вам бувати в зоні АТО, спілкуватися з місцевим населенням та нашими захисниками на Донбасі? Які відчуття, що найбільше вражає?

Андрій Капраль: Як уже говорив Володя, ми були в зоні АТО тоді, коли вона ще не була зоною АТО, але тоді вже були блокпости, зайняті облради, тобто це вже фактично були окуповані території. Нас Бог милував, що нас там ніхто не ув'язнив і не полонив. Але ми дали ще два концерти в Донецьку і Луганську. Це було за п'ять днів до президентських виборів, тобто там уже ходили люди зі зброєю, була перевірка потягів, документів. Це була Божа ласка до нас, що ми звідти виїхали. Тоді ми скасували концерт тільки у Маріуполі, бо там були військові події. Героями тоді були ті люди, які з українськими прапорами їхали з різних менших містечок до Донецька і Луганська на наші концерти. Це для нас була велика подія! Це для нас багато значить, бо ми живемо собі спокійно, нормально, а там вже йшла боротьба. Так, у зоні АТО ми не виступали. (Ми не любимо на таких речах піаритися чи привертати до себе увагу за допомогою них. До себе увагу ми привернули нашим мистецтвом 23 роки тому.) Ми виступали у п'ятьох-шістьох шпиталях, майже на початку, коли було дуже багато важкопоранених. Можливо, це було потрібно саме їм, тому що вони були одними з перших, хто отримав справді складні поранення. Це було в багатьох містах України, і ці виступи нам теж запам'ятаються на все життя.

zin45: Чому, по-вашому, українці не зуміли зберегти потребу у власній музиці і надають перевагу здебільшого російській чи іншій закордонній, а не своїй?

Андрій Капраль: Навчатися потрібно у всіх, брати до уваги найкращі зразки. Ми всі маємо своїх кумирів, і ці кумири по всьому світові (чи в поезії, чи в малярстві, чи в архітектурі, чи в будуванні тунелів). Будь-який музикант, який починає щось робити, завжди десь мусить мавпувати. Важливо, щоб це мавпування так і не залишилося мавпуванням на все життя. Людина повинна пройти школу, подивитися, від кожного щось взяти, але зробити своє. Але щоб зробити своє, потрібно ідентифікувати себе зі своєю землею. Якщо ти маєш можливість користуватися у своїй голові всіма надбаннями, які дала земля з багатою історією, з різноманітним музичним матеріалом (гори, степи, море — у нас все є, є з чого брати), потрібно правильно скористатися всім цим. Якщо країна вийде на високий рівень (у що я справді вірю), потрібно здобувати і мистецькі вищі щаблі. Якщо ми зможемо на весь світ заявляти про те, що ми є країною високого рівня, з нами будуть рахуватися всюди, і тоді ми братимемо участь у всіх відомих світових нагородженнях, і тоді зможемо там заспівати українською мовою. Вірю, що такий час прийде.

Андрій Капраль

reshka_: Володимире! Андрію! Перш за все, дякую за те, що ви робите! Розкажіть про ваш концерт 31 жовтня: чому присвячений, чим плануєте дивувати глядача, чи будуть запрошені гості, що виступлять з вами на одній сцені?

Володимир Якимець: Наш концерт 31 жовтня буде присвячений добрим відгукам на попередній концерт. :) Нас хотіли б бачити у Києві частіше, але зараз дивний час, ніби скрутно в державі, війна, економіка далеко не в найкращому стані, але це вкотре доводить певну духовну потребу українців. Концертів у нас зараз багато, і люди ходять, люди хочуть мати певну віддушину і частину віри. Ми даємо людям те, що ми вміємо робити. Ми щиро робимо свою справу, не кривимо душею, і ті емоції, які від нас ідуть, передаються людям. Людям це потрібно, бо вони приходять ще, ще і ще. Тож майбутній концерт не присвячений виходу нового альбому (хоча ми б дуже хотіли, аби він з'явився, бо матеріал уже є, але постійні гастролі лишають обмаль часу, щоб сісти в студії і все нормально записати), він не буде святкуванням якогось ювілею (20 років ми відсвяткували, а 25 нам буде за два роки, і тоді ми теж стовідсотково зустрінемося). Але це є певна потреба і наша, і людей — зустрітися, поговорити через музику. Колись я сказав, що кожна пісня — це окрема тема, і тем для розмови у нас дуже багато. Звичайно, на цьому концерті буде дуже багато прем'єр. За це рік ми втратили багатьох своїх щирих друзів, з якими ми жили одними смаками, одними переживаннями дихали. Тож на цьому концерті ми виконаємо пісню Кузьми Скрябіна, згадаємо його "незлим, тихим словом". Згадаємо, що цього року ювілей від дня народження, на жаль, не дуже відомого в Україні Богдана Веселовського — одного з основоположників українського джазу.

Андрій Капраль: Також згадаємо Андрія Панчишина, який помер 12 жовтня.

Володимир Якимець: Тобто ми вийдемо на сцену і будемо просто спілкуватися з тими людьми, що прийдуть, як старі добрі друзі, які давно не бачилися, які за той час багато пережили і мають що одне одному сказати.

Tianna: "Піккардійська терція" на сцені вже більше 20 років. У чому секрет успіху, затребуваності?:) Успіхів вашому колективу і кожному з вас окремо!

Андрій Капраль: Думаю, якби ми знали секрет, ми б уже не були на сцені. Цей секрет дає нам далі можливість жити і творити. Є багато чинників, які не дають нашому колективу зійти з колії, на яку ми встали 23 роки тому. Від початку ми не ставили за мету заробляти гроші чи ставати зірками. Ми просто хотіли зробити щось, що буде насамперед нам подобатися. Воно нам сподобалося, воно було по-чесному, і воно відбилося на нашій подальшій творчості. Ми ніколи не обманули людей, які нас люблять — ніколи, ні фонограмами, нічим. Ми завжди творили і намагалися сказати саме те, що нам подобається. Можливо, те, що нам до вподоби, не є поганим, і люди це відчувають, і вже 24 роки прагнуть до цього доторкнутися. Якщо вони на нас чекають, ми не маємо права їх зрадити, і нам судилося жити стільки, скільки нам відведено. І ми будемо намагатися це робити, і робити не гірше, як до того.

Андрій Капраль і Володимир Якимець (

Tianna: Хлопці, у вашому колективі лише високопрофесійні музиканти, з ґрунтовною освітою. Чого, на жаль, не скажеш про більшість вітчизняних співаків і співачок… І, що сумно, часто слухач обирає просту попсу, дуже примітивну музику, типу "умца-умца", "два притопи, три прихлопи"… Як вам твориться в таких умовах? Бувають періоди, коли сам себе запитуєш: "А навіщо напружуватися і старатися, якщо піпл обирає інше"? Дякую за щиру відповідь.

Володимир Якимець: Це можна порівняти з їжею. Є ресторани, куди ти йдеш, аби отримати насолоду від витворів шеф-кухаря. Є фаст-фуд, коли ти біжиш і нашвидкуруч з'їдаєш гамбургер, не заради насолоди, а аби просто щось вкинути всередину. Це — питання вибору людей. Андрій правильно сказав, що є люди, які заробляють на мистецтві, а є люди, які творять мистецтво. Так живуть у всьому світі: десь є бізнес, а десь — шоу. Знаєте, десь протягом десяти років ми виступали фактично задарма. Але виступали, бо вірили в те, що ми робимо. Ми знали, що комусь це має бути потрібно, хоч комусь це має сподобатися. І так концерт за концертом… А через десять років стало набагато більше виступів, ми почали заробляти більші гроші, а наша творчість пішла на набагато ширший загал. Тоді ми зрозуміли, що недарма прожили ті десять років. Після цього у нас було натхнення і на наступні 15 років. Тож не потрібно чекати, доки хтось тебе похвалить. Роби те, що тобі подобається, а далі — отримаєш стільки, скільки ти вартий.

Андрій Капраль: Головне — не варто ділити на професіоналів і не-професіоналів. Тому що часом люди, які не вчилися музики, але мають що сказати, бо їм дано цей талант, часом можуть сказати більше, ніж професіонал, який буде творити таке, що краще б він не був взагалі музикантом і артистом. Тож важлива думка і якість того, що ти несеш. Часом людина, не маючи музичної освіти, може прекрасно володіти інструментом. І вона, не знаючи нот, може створити чудеса, що буде лікувати душі людей.

Sur_Nal: Як ви гадаєте, чому в Україні останнім часом з'являється так мало нових яскравих музичних імен, якщо порівнювати кінцем 90-х — початком 2000-х? Можливо, зсередини вам краще видно.

Володимир Якимець: Питання в тому, що своїм штучним шоу-бізнесом всіх артистів, які хотіли бути присутні в ротації, поставили в певні рамки, за які не можна виходити, тобто хочеш бути в мейнстримі, прошу дуже, виконуй правила. Доки самі артисти самі не почнуть змінювати ці правила, доти вони будуть наче стадо баранів.

Dinara: За вашою оцінкою, наскільки виховані музичні смаки українців? Вони — вибагливі слухачі? Якщо так, то чим можна пояснити широкий попит на шансон чи доволі примітивну "попсу"?

Володимир Якимець: Це не є попит — це є пропозиція. На жаль, коли така пропозиція йде з року в рік, то з'являється і попит, бо просто інакшого нема. Поки не з'являться нішеві медіа, різножанрові, в українців не буде вибору. В українському ефірі є купа FM-ок, але всі крутять одну й ту ж музику: перемикаєш канал, а все одно чуєш те саме. І так буде доти, доки не буде різноманітності: тут — джазове радіо, тут — фолк, тут — рок, тут — попса, тут — українська стара музика. Тобто прошу дуже, обирай. Андрій: Так само, як була пропозиція, яка потрошки вбивала українців. Тому що нам постійно говорили, що ми не такі. Потрібно поступово, не притиском, заявити собі, що ми є країною з величезною історією, з величезним надбанням, з величезним пластом культури. Як ми це розумітимемо, то не будуть 80% людей слухати шансон, а решта — арт-мистецтво, а буде навпаки. І така музика має право на життя для певного шару людей. Але в основному люди обиратимуть те, що буде цікавіше, і те, що буде справді підтверджувати твою свідомість і твій глибокий розвиток і мислення. Якщо народ мислячий, то він обиратиме найкраще.

Dinara: Чому, на вашу думку, зараз так багато зірок-одноденок і так мало тих, хто в перспективі має шанс стати новою українською легендою в музиці? Чого не вистачає молодим виконавцям (таланту, наполегливості, фінансів, розкрутки, бажання вчитися), аби стати всесвітньо відомими?

Володимир Якимець: Одноденок багато тільки через те, що їх підтримують люди, які мають вагу в нашому шоу-бізнесі, які мають змогу знайти фінансову підтримку. Їм довготривалі проекти не потрібні. Їм потрібно вкласти гроші, за пару років відбити їх, щось заробити. Це ж набагато простіше — розкрутити когось із піснею, де приспів, як тут було в одному з запитань, "умца-умца". Це набагато легше люди підсвідомо засвоюють у голові. У нас же всі виконавці насправді слухають дуже добру музику: джаз, джаз-рок. Але потім вони виходять на сцену і, подивіться, що вони співають. Не треба думати, що українці — найтупіші на землі. Ні, вони все одно зроблять висновки. Це, як мішура, це все перейде. Це певний коклюш, на який має перехворіти будь-яка молода нація у своєму дитинстві, аби потім не підхопити те саме.

Андрій Капраль: Зараз іде процес становлення. Це мусить перейти. Ті, хто старші, вже зупинилися на своїх досягненнях, починають робити краще і краще. Зараз просто ще нема тих, з кого молоді можуть брати приклад. Зараз — діра: були радянські виконавці, на яких молодь точно не буде дивитися, бо це "неформат", а ми для молоді ще не є "динозаврами", як в Америці чи Британії, де є музиканти, на яких рівняються. Зараз якісні та оригінальні колективи нашого віку досягають того рівня, коли нас будуть наслідувати. Але молодь буде все це переформатовувати в своїй голові, і саме вони будуть тими, хто пробиватиме стіну далі, хто буде презентувати Україну на нових сценах і нових вершинах. Але так, потрібно змінити пропозицію. Тому що продюсери пов'язані з тими, хто дає пропозицію, відповідно, для них важливі короткі та дешеві проекти, на яких можна заробити. А щоб жити 20 років і далі, потрібно постійно доводити, насамперед собі, що ти важливий, що ти комусь потрібен. А якщо ти матимеш думку, якщо станеш по життю філософом, то ти маєш що говорити. Адже люди дослуховуються не пустодзвону, а думки.

Андрій Капраль

Фото Владислава Мусієнка

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять