На сайті "Главред" відбувся чат із воєнним журналістом, ведучим телевізійного проекту "Стежками війни" Андрієм Стельмахом та режисером цього проекту Іваном Магдою. Спілкуючись із читачами, вони розповіли, хто виграє в "інформаційній війні" — Росія чи Україна, як мають діяти українські військові журналісти в умовах жорсткої російської пропаганди та перекручування інформації російськими медіа, що найскладніше в роботі військового журналіста, чи завжди, розповідаючи про війну на Донбасі, вдається витримувати баланс між співчуттям і відстороненим сприйняттям ситуації, як правильно подавати інформацію про війну, аби не нашкодити українським військовим, а також чому і досі тривають воєнні дії на Донбасі.
Подаємо стенограму свята з Андрієм Стельмахом та Іваном Магдою.
Rika:1) Чи доводилося вам колись перетинатися на Донбасі з представниками російських ЗМІ, якщо так, то яким було це спілкування? 2) Хто виграє в "інформаційній війні", на ваш погляд, — Україна чи Росія? Як протистояти російській пропаганді, не стаючи такими самими, як вони, пропагандистами?
Андрій Стельмах: Мені ніколи не до водилося перетинатися з російськими ЗМІ. Адже лінія розмежування розділяє як військових і сепаратистів, так і журналістів.
Іван Магда: Як нам складно потрапити на їхню територію, так і їм — на нашу.
Андрій Стельмах: Військові критично ставляться до журналістів. Якщо вони перевіряють українські ЗМІ і ніколи не покажуть їм позицію, то що можна казати про російських журналістів...
Іван Магда: Хто виграє в "інформаційній війні"? На мою думку, поки що ми відстаємо від Росії. Перш за все, у нас відрізняються можливості, передусім — фінансові. Як протистояти? Робити чесно свою роботу. Крім того, всім потрібно усвідомити той факт, що в країні — війна, а не АТО, і що другою стороною конфлікту все-таки є Росія. Це перше, що ми маємо зробити — визнати це. Тоді буде простіше вести інформаційну боротьбу з Росією.
Андрій Стельмах: В якому плані ми можемо стати "такими самими"? Російські ЗМІ маніпулюють думками людей, створюють постановочні кадри, викривляють інформацію. Для нас лишається одне — подавати інформацію такою, як вона є. Україна не може застосовувати пропаганду, бо вона воює на своїй території. Основне завдання українських ЗМІ — просто показувати те, що відбувається на сході.
Основна проблема — на території Донбасу транслюються здебільшого російські ЗМІ, нашого покриття там немає.
Simka:Що ви думаєте про нові "мовні законопроекти", зареєстровані в Раді, зокрема, в частині, яка стосується ЗМІ виключно і виключно українською мовою та обов'язковим перекладом усього, крім пісень, українською? То не занадто? Як гадаєте, навіщо знову витягають це болюче для нашого суспільства питання? Дякую.
Андрій Стельмах: Враховуючи те, що я сам зі Львова, за стандартом, як львів'янин, я мав би виступати виключно за українську мову. Але в ситуації, яка склалася сьогодні, я вважаю, що це — далеко не першочергова проблема. Оскільки ми створюємо програму про війну, я бачу, що на передовій немає поділу між людьми, які розмовляють російською і українською — фронт один. Тому я думаю, що проблема російської і української мови — це не настільки проблема українців під час спілкування, скільки привід для політиків розділити українців і нав'язати їм якісь суперечки.
Буквально два дні тому я їздив до Львова, де ми знімали програму про переселенців, і ми повезли туди людину, яка все життя прожила в Алчевську. Українською мовою він не розмовляє, просто не вміє. Він був переконаний, що у Львові його не те, що не сприймуть, а його там ніде не приймуть. Але коли він зайшов у "Криївку" (всі знають це кафе, де не впускають мо**алів), у нього легко прийняли замовлення російською мовою, і ми, таким чином, зруйнували стереотипи. А його переляк щодо російської у Львові ми зводимо до розмов політиків. Так хто розділяє народ — самі українці чи політики?
Іван Магда: Маю відмінну думку. Може, звучить надто пафосно, але мова формує націю. Тож треба чітко відокремлювати розмовну та державну мови. Будь-якою мовою можна говорити в побуті — хоч німецькою, хоч польською, хоч угорською. Але в ситуації, коли йде війна з Росією, російська мова має бути відокремлена від державної. Чиновники мають розмовляти українською, викладання в навчальних закладах має бути українською…
Андрій Стельмах: Я виключно за україномовні ЗМІ, слід подивитися в корінь назви країни, і мова повинна відповідати цьому кореню.
Green:В які моменти, в яких ситуаціях в АТО вам було найстрашніше, траплялися такі обставини, коли здавалося, що вже не вибратися? І що тоді допомагало опанувати себе та робити далі свою справу?
Іван Магда: Журналістів не пускають в ті місця, де вкрай небезпечно. Навіть за великого бажання туди не потрапити. Більше того, це буде незаконно, якщо ти будеш знаходитися в місці, де відбувається бій. В такі місця ще можна було потрапити на початку війни, коли не було акредитації, і кожен їздив де хотів на власний страх і ризик.
Андрій Стельмах: Звісно, страшно бігти по позиції, яка обстрілюється снайпером...
Green: Чи доводилося вам, перебуваючи на "передку" брати до рук зброю? Або допомагати військовим під час бою або обстрілу тощо?
Андрій Стельмах: Категорично — ні. Журналіст не має брати до рук зброю, бо це суперечить всім канонам журналістики. Саме виконання такого правила якісно відрізняє нас від російських журналістів, зокрема, тих, хто приїжджає в зону під знаком "преса", а потім стріляє з кулемета по донецькому аеропорту (це я про Пореченкова).
Dinka: Російський воєнний журналіст Аркадій Бабченко пару років тому дуже яскраво розповів про свою професію одному з українських видань, зокрема, чітко змалював "емоційне вигоряння", з яким, за його словами, неминуче стикається кожен воєнний журналіст після десятка років такої роботи, а потім стає цинічним... Андрію, Іване, чи стикалися ви з чимось подібним? Чи справді, висвітлюючи теми війни з "нулів", журналіст емоційно вигорає? Чи завжди легко вдається тримати баланс між співчуттям та дещо відстороненим баченням ситуації? Дякую!
Андрій Стельмах: Чесно кажучи, я сам по собі цинік. У плані "емоційного вигорання" — тут можна багато описувати, але я наведу лише один приклад. Коли ти днями їздиш по розбитих дорогах повз зруйновані міста і селища, посеред тиші, а потім повертаєшся до Києва, тебе дуже дратує метушня, велика кількість машин на дорогах (оскільки в АТО може бути одна машина за півгодини). Тоді всі прояви мирного життя тобі здаються некомфортними.
Іван Магда: Чи завжди вдається витримати баланс? Не завжди. Ми всі — люди, маємо емоції. Є гучні слова, що журналістика має бути відстороненою, сухою, але ми всі люди. Тяжко втримати цей баланс. Тому, звісно, в моїй роботі є відображення і моїх емоцій.
Booklia: Чим справжня війна на Донбасі відмінна передусім від тієї картинки, яку формує в уяві наше телебаченні, ЗМІ загалом? Чого картинка ніколи не передасть?
Андрій Стельмах: Насправді картинка на телебаченні — це всього-на-всього маленьке зображення розширенням 16х9, зокрема, вона не зможе передати емоції, які панують навколо самого кадру. Якщо говорити практично, то коли я повертався до Києва, завжди злився, що на звуку в камері не дуже чутно, як падають снаряди на сусідній позиції, і всі бійці стоять напоготові, бо прилетіти може зараз до них, а камера цього навіть не може "почути".
Booklia:Чи правду говорять, коли кажуть, що якщо людина потрапляє на війну — чи то в якості військовослужбовця, чи то волонтера, чи то журналіста, вона вже ніколи не повернеться звідти такою, як була? В чому саме війна, побачена на власні очі, змінила вас?
Іван Магда: Говорять правду. Ця війна змінила не тільки тих, хто потрапив на фронт. Вона змінила всю країну, всіх нас. Мене вона зробила більш категоричним, більш жорстким.
Андрій Стельмах: Я доповню відповідь Івана. Про себе говорити не хочу, але, за моїми спостереженнями, війна породила в людях загострене відчуття справедливості.
Ірина Скоробогата:Як потрібно подавати інформацію з АТО, щоб не нашкодити нашим військовим?
Андрій Стельмах: Є низка правил. Найголовніше з них — не видати позиції. Також не можна казати кількість військових на позиції та наводити будь-які кількісні дані.
Halyna Levandovska:Как Вы готовитесь к поездкам в зону АТО морально и физически?
Іван Магда: Ніяк. Зібралися і поїхали. Поспіхом.
Андрій Стельмах: Морально я дуже переживав, коли приїхав на позицію, а сепаратисти були там всього за 200 метрів. У дорозі про це не думаєш. Наступні рази ми не встигали вчасно здавати програму, і коли я вже ходив по позиції, був настільки змученим, що мені було байдуже, і я не думав вже ні про ще — думав, як здати програму.
Mariana Chubata:Какое расследование считаете своим достижением, а какое — шокировало вас больше всего?
Іван Магда: Найкращою ми вважаємо програму про снайперів, снайперську зброю та забезпечення. Це не моя думка — це висновок, зроблений з того, як про програму відгукувалися самі військові. Ця програма була резонансною у військових колах, і це найкраща похвала в нашій роботі.
Андрій Стельмах: У нашій роботі мало контактів з прес-офіцерами, аби відзняти програму. Якість твоєї наступної програми залежить від якості попередньої і від реакції на неї самих атошників.
Анастасія Сащук:Андрію, є теми, які б Вам хотілось висвітлити, але відчуваєте, що у Вас ще мало досвіду? Чи після "Стежками війни" Вас вже ніщо не зупиняє?
Андрій Стельмах: Мені 22 роки, тож можна говорити, що для всіх тем у мене мало досвіду. Журналіст-розслідувач — це настільки універсальна професія, що кожна тема вимагає вивчення, дослідження та набуття нового досвіду.
Viktoria Melnik:Андрію, чи після сітілайтів впізнають Вас, як телеведучого, львів'яни/кияни на вулиці? Якщо так, то що найчастіше кажуть?
Андрій Стельмах: Впізнають. Навіть таксисти: "Це ви на тому каналі, що розказує про корупцію? Вам не погрожують?".
Nataliia Yednak:Зараз все частіше серед медіастандартів військової журналістики згадують таке поняття як "мова ворожнечі". Чи погоджуєтеся ви з тим, що ЛНРівців, ДНРівців не можна називати терористами, а наших військових — героями? Бо це не зовсім толерантно...
Іван Магда: Речі треба називати своїми іменами — біле білим, чорне чорним. Якщо людина — терорист ЛНР, то як його маю називати: другом, товаришем, героєм? Звичайно, ні.
Vadym Samar:Як ставляться батьки, дівчина, дружина до Ваших поїздок в АТО? Кажете їм про те, що їдете, чи, навпаки, вони думають, що Ви в Києві?
Андрій Стельмах: Спочатку батьки думали, що я в Києві, поки не вийшла в ефір перша програма. Мама хвилюється, тато сприймає з солідарністю. Дівчини у мене немає…
Владислав Ободовский:Вопрос к режиссеру. Почему именно Вашу программу нужно смотреть среди множества других о войне?
Іван Магда: Перш за все, наша подача відрізняється від більшості інформаційних військових програм: ми намагаємося подавати емоцію, настрій тих людей, які є безпосередніми учасниками подій на сході. Програму придумав молодий хлопець, то ж це бачення війни молодої людини, яка виросла в незалежній Україні і не бачила Радянського Союзу.
Ярослав Сівкевич: Розкажіть про стандартні випадки військової корупції, що були Вами виявлені. Що на війні в цьому плані є вже чимось буденним, нормою?
Андрій Стельмах: Найбільш кричущим випадком була закупівля тепловізорів Міністерством оборони, які виявилися для мисливців-аматорів, а далеко не для війни.
Dmytro Saschuk:Вас цензурируют? Говорят, какие темы поднимать нельзя, какие батальйоны не снимать, а генералов не показывать?
Іван Магда: Як такої цензури не існує ні на каналі, ні з боку Міноборони та ЗСУ. Тут доречним було б говорити про самоцензуру. Напрацювавши кілька десятків програм, ти починаєш краще розуміти, кого зі спікерів краще давати в програму, кого — ні. Особливо це стосується медійних політичних осіб. Бо ти маєш відгук від бійців і їхнє чітке розуміння, кого вони хочуть бачити, а кого — ні.
Андрій Стельмах: Приїхавши в АТО, доводилося чути від військових: "Чому ти береш у програму людину, яка представляє нас без нашого бажання, банально піаряться на АТО?" Тому я ретельно відбираю спікерів у програму.
Oksana Maxymliuk:Як бути з тими воєнними темами, які люди не завжди готові чути, або які на руку проросійським та російським медіа?
Андрій Стельмах: Якщо ми говоримо про корупцію в армії — це вже на руку російським медіа. Тут треба зберегти баланс "зради" і "перемоги". Не потрібно мовчати про проблеми — треба намагатися їх вирішити, бо бездіяльність ще більше на руку Росії.
Oksana Hedz-Cheremshuk:Сьогодні журналісти відкрито говорять про корупцію при мобілізації, про беззаконня в армії, про відсутність елементарних одягу, взуття, харчів на війні, не кажучи вже про зброю й техніку. То чому ж нічого не змінюється — воєнні дії не припиняються, а перші обличчя країни так і продовжують "замилювати" українцям очі?
Андрій Стельмах: Воєнні дії не припиняються, тому що не ми диктуємо умови війни. Якщо говорити про корупцію та відсутність одягу, взуття, харчів, то якраз на ці теми вже вийшла програма в ефір. Але я б не сказав, що нічого не змінюється. На третій рік війни армія суттєво змінилася на краще. От тільки наскільки ефективно і оперативно в умовах війни — тут запитання.
Mariana Kolomiiets:Что самое сложное в журналистской работе на войне? И какие главные правила работы в АТО Вы для себя выработали?
Іван Магда: Втримати баланс між "зрадою" і "перемогою".
Андрій Стельмах: Найважче, коли ти працюєш в АТО як журналіст, ти ніколи не можеш нічого продумати хоча б на день наперед. Грубо кажучи, ти домовився на завтра з військовими на позиції, а вже зранку ти дізнаєшся, що вони вступили в бій, і відповідно їм зараз не до тебе.
Nastyam:Как изменились Вы с первой до последней поездки на восток?
Іван Магда: Все-таки Андрій подорослішав. Не у всьому. Але в баченні світу — подорослішав, став чоловіком. Я познайомився з Андрієм на його першій роботі, що до ZIKу, і він завжди накидав собі років, казав, що йому 22. І зараз, коли йому дійсно 22, я знаю, що він справжній чоловік.
Андрій Стельмах: Став правильно розставляти пріоритети.
Anton Kyrychuk: Були програми, після яких Вам погрожували чиновники або критикували самі ж військові? До речі, Ви дуже круті розслідування робили про військового прокурора Матіоса...
Андрій Стельмах: Мені погрожував тільки Магда. :) Щоб я вчасно здавав сценарії.
Іван Магда: Військові критикували за спікерів, яких ми брали в програму. Але скільки людей — стільки й думок.
Так, проект про Матіоса мав гарний відгук глядача, набрав розголосу. Думаю, що невдовзі ця історія матиме своє продовження, бо є цікава історія з конкурсом на голову ДБР, участь у якому бере пан Матіос. Це нагадує мені історію "пчелы против меда". Тому ми чітко відслідковуємо розвиток ситуації.
Фото Олександра Синиці
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
