Таємниці історії України. Частина II

Зак

Початок читайте: "Таємниці історії України. Частина I".

Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині XIX — на початках XX століття. У другій половині XX століття таке бачення було модернізоване під партійною-державну ідеологію СРСР та нав'язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.

Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейшла до Константинополя, який щосили намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

Імператор Костянтин, а далі й інші імператори, докладуть усіх зусиль, щоб мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься зруйнувати зв'язки осередків просвітництва на землях Візантії зі Старотцями-Рахманами Соуренжа та рахмано-волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, і протиставить таку Соуренжу. Для нової візантійської церкви будуватимуть великі та пишні храми, для неї складатимуть особливі літургії, зростатиме кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів і встановлюватиме нові дати святкувань.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про назву річки Рось та аварів, або Хто поставив Візантію на місце

Залежний від імператорів церковний клір з часом утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства. Нова імперська еліта, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців-Рахманів та волхвів ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов'ян, спочатку у зовнішніх (вікінгів), а далі й внутрішніх (яхів-полян), намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців-аріїв. У таких намірах Візантії сприятиме новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги — булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, позбавивши дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.

Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її "п'яту колону". Вона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря — загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у IV ст. до н.е. — VIII ст., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть опанувати закони духовного братства. Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) — на заході, поляни (степовики) — на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, щоб силою вивищитись серед слов'янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм і магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву — варяги (войовничі яги). Варяги у VIII—IX ст. — це велика частина чоловічого населення яхів (в основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сварог і є Отець", або Сакральний напис велесовицею

Водночас до війни з Дулібією долучаються і франко-германські королівства. Їхні володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на слов'ян і зі скандинавськими вікінгами. Координація зусиль дає очевидні результати. На початку IX ст. зазнає нападу дулібська столиця — Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського Буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

Наступна акція, але вже із застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним чинником, який змушує Першу Троянь і дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста.

Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов'янського союзу, Перша Троянь та Старотці-Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії. Після цих змін союз слов'янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає — Рівні Отців Світлих Ь/великих.

Керівництво Росі у середині IX ст. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з Бусової сім'ї Рюриком на приборкання варягів і західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов'янського світогляду і духовно падає.

Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря. І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головних ворогах і налякати Візантію, ставши численним військом під воротами Константинополя (907 р.).

Тоді ж у складі Першої Трояні з'являється і особлива постать Старотця-Рахмана, якого величають Волосом (Велесом). Він чудово розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь. Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев'яних дощечках. Металеві пластини ховають у пантеонах Пересопниці, а дерев'яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу. Так з'являється твір, який нині носить назву "Велесова книга".

Попри всі заходи, тиск на Роську державу до середини Х ст. невпинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль відіграє молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга. Враючимітуючи прихильність до слов'янського світогляду, вона підтримує контакти з провізантійськими колами і створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що зрештою призводить до підступного вбивства її чоловіка.

Надалі, коли син Ольги, київський князь Святослав по волі Першої Трояні сміливо боронить Рось (ходить походами на вікінгів і варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі. Її діяльність має важкі наслідки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Права, Ява і Нава як основа давнього православ'я

У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук Володимир отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

Володимир, ставши київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить. Проте, київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити бодай значної частини роських земель і подолати владу Трояні та Буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов'янські землі.

Проіснувавши всього 66 років (988 — 1054 рр.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок, відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім'ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ). До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, особливо на фіно-угорських землях. Тут нема слов'янського населення (яке вважає їх зрадниками слов'янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров'я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ. У другій половині ХІІ ст. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів із роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно-угорського населення, поряд з варязькими загонами та місцевими мосхами.

Тут 1157 р. Рюриковичі та їхнє варязьке оточення проголосять Володимиро-Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов'янами та Роською державою. Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським 1169 р., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичі після таких варварських нападів вивезуть численні храмові речі та старі роські літописи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Війна проти слов'янського світогляду. Частина II. Поляни і варяги, Рюриковичі та Романови

Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у XII-XIII ст., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

У 1237-1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою "татари" вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із сім'ї Рюриковичів — Олександр (Невський).

Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно-угрів, варягів, мосхів, венедів) і численних прикаспійських яхів (татар), об'єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варязької). За намовляннями Рюриковичів, яхи-татари підуть 1240 року на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ і з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор'ям до Волги.

Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталося на Поволжі). Водночас на Прикарпатті рюриківську політику намагається проводити князь Данило. Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він згодом вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена. Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розточчя: шлях рахманів

За таку наполегливість 1253 року він отримує королівську корону і запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. 1256 року Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву. Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько-волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Діброва — тисячолітнє місто попередник Львова

Водночас татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу — Золоту Орду.

Перша Роська Троянь та роські князі Волині у другій половині XIII — першій половині XIV ст., докладають усіх можливих зусиль, щоб очистити усі роські землі від татарських загонів і місцевих прислужників хана. На Волинь з'їжджаються Старотці-Рахмани і волхви з усіх поруйнованих ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано-волхвівські центри, число яких зростає у кілька разів. Починається реформування держави.

У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських земель — Волинь—Україна, а далі просто — Україна. Ця назва говорить, що дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі. Українська еліта Волині-України у XIV столітті намагається якнайшвидше відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну військову базу, яка би протистояла поволзьким яхам-татарам і носила духовну назву — Січ (Світло Ірію чисте).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Карти роських земель пізнього Середньовіччя: Волинь—Україна XVI-XVII ст.

Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів-татар. У битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки і яхи відступають далеко за Дніпро. У XV-XVI століттях Волинь—Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.

У Причорномор'я посилається Буджакська орда (яхи-татари), яка значний час непокоїтиме населення півдня України, вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села. Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сарая, поширює владу Московського царства на сусідні князівства-улуси та пильно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.

У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони докладають усіх можливих зусиль, щоб перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Давньоруські літописи — фальшивки XV—XVI століть

Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов'янські землі та перетворити назву слов'янської держави Рось на Русь. Для реалізації планів на початках XVI ст. московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині. Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, із заходу — спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?

Це населення, надалі шляхта (від слова "ях"), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лише визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об'єднує зрадників слов'янської віри (прояхівський елемент, шляхту). Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії приpводять у XVI—XVII ст. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій. Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони — законні дії української держави, здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської ідеології.

Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела 1648 роre до повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади. Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем s Пилявцями) та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

Після певних вагань, допомогу від західних покровителів їм було надано. Реалізувати її було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру. Король отримав відповідні повноваження, кошти та численні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучилися військові сили магнатів Верхнього Подністров'я. Тому армія вторгнення мала становити до 150 тисяч осіб.

Переступивши межі України, ця сила 1651 року зупинилася під Берестечком. Тут мала відбутися генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна — справжнього керівника Української держави. Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного зі старшин (ним був Зиновій Хмельницький) і відхід кримських ногаїв, Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча. Через півтора тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

Від несподіваного повороту подій король із залишками армії поспішно тікає до Збаража, де по кількох місяцях сидіння просить Богуна зняти облогу і відпустити його, зобов'язуючись більше не ступати на українську землю. Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

Проте результати походу короля говорять самі за себе — король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем і після оточення був милостиво відпущений до Польщі.

Проте всі досягнення у боротьбі за незалежність України у XVII ст., які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому. Його фіктивна державотворча діяльність (шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож), кому Москва (вдячна за сепаратну Переяславську угоду) приписала великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

Нині ж перед нами постає результат 300-річного нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів Сходу та Заходу, які створили міф про "великого гетьмана" Богдана Хмельницького. Доклався до роздування цього міфу і Йосиф Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, названої орденом Богдана Хмельницького (трьох ступенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

За цією хвалебністю залишились у невідомості істинні герої тогочасної України — Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролася проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького.

Негативну роль тоді зіграли й ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Одна частина духовенства визнала владу папи, інша —наважилася шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість призвела до непоправимих втрат серед вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України. Україна увійшла в новий період Руїни — нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців-Рахманів і волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

До того ж, на українську спадщину поклав око новий московський цар Петро І. Участь Полтавській битві (1709 р.), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку — перейменування Московського царства на Російську імперію (остаточно 1721 р.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави — Рось.

Одночасно на Заході яхівська верхівка Речі Посполитої, позбавляє український народ духовної еліти і намагається змусити населення Правобережної України перейти у католицтво, стати поляками.

Одразу ж після трьох розподілів Польщі 1772, 1793 і 1795 років подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру. Процес тривав майже усе XIX століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

З новою силою репресії відновились вже у ХХ столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави 1917—1919 років. Як результат — намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, засланням до Сибіру і численних таборів. Однак і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно-визвольним рухом 1946—1953 років (бандерівцями), Сталін 1947 року ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).

Постанова дозволяє силам НКВД руйнувати, трощити, засипати тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків — давніх схованок цінних артефактів з історії слов'янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України. Вона узаконює варварське ставлення до усієї історичної спадщини українського народу.

У 50—80 роках ХХ століття впроваджують нові заборони у системі освіти. Вони стосуються діяльності українських істориків й археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР. За виконанням заборон пильнують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.

Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти І—ІХ ст. штучно омолоджують. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов'янські знахідки представляють надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

У період хрущовської "відлиги", через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажали хоч якось розібратись з подіями XVI—XVII століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

Так формували вихолощену українську "історію", яка завідомо не могла пояснити коренів слов'янства та українського народу, принципів формування давніх слов'янських державностей, засади українського світогляду та давньої віри предків. Бо таку "історію" формували у столицях сусідніх держав, контролювали ідеологи антиукраїнського спрямування, націлювали на нищення української самоідентичності.

То якою ж насправді була історія України? Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

Відповіді на такі запитання дуже прості й однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження. Особлива роль в історії українського народу належала великій, духовній, рахмано-волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, що підтримувало дух предковічної самоідентичності слов'ян та українців.

Руйнування такої системи у XVIII ст. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам. Проте чи буде так завжди?

Про відродження духовної системи на давніх слов'янських землях натякає "Велесова книга", інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю. Але для відродження засад предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов'янських та українських подвижників та героїв.

Ми маємо усвідомлено відмовитись від імперських і ворожих міфів, очистити пам'ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду, намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:

— Велика Сукупія — Артанія зі столицею у Арті (X—VI ст. до н.е.);

— напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.);

— карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. VI—IV ст. до н.е.);

— реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи (III—II ст. до н.е.);

— побудова міцного духовного центру на місці Арти — Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський (I ст. до н.е. — I ст. н.е.);

— зміцнення Дулібії, побудова союзу слов'ян з гунами (II—VI ст.);

— зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами-полянами (VII—VIII ст.);

— атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії на Рось (поч. IX ст.);

— Рось у кільці ворогів, варязька проблема (сер. IX — сер. X ст.);

— зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа X—XI ст.);

— війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (XI—ХІІ ст.);

— татарсько-яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст.);

— війна Трояні та волинсько-роських князів у союзі з Литвою проти яхів-татарів (сер. XIII— сер. XIV ст.);

— реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави на Волинь—Україну (XIV—XV ст.);

— побудова волинськими князями Запорозької Січі (кін. XIV—XV ст.);

— розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (XVI — сер. XVII ст.);

— війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. XVII — поч. XVIII ст.);

— окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано-волхвівської системи (поч. XVIII — кінець XVIII ст.);

— поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець XVIII ст. — поч. XX ст.);

— спроба відновлення української державності, УНР (1917—1919 рр.);

— захоплення України більшовиками (1918—1921 рр.);

— Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922—1991 рр.);

— незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).

І хоча справжній літопис української історії ще не написаний, але його контури проступають у представленій вище моделі.

Варто лишень спробувати відшукати істинні та давні літописи Старотців-Рахманів та ті численні докази, які духовні Отці полишили нам у надійних місцях.

А для цього варто побачити ті духовні знаки, які славні Отці залишили нам, та зрозуміти їх сенс.

Бо час уже настав!

Ілюстрації: diunov.livejournal.com, sviatoiar.uamodna.com

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред