Страх і сором: чому тил не дружить із фронтовиками

На початку року соціальні мережі активно обговорювали новину, котра за нинішніх умов виглядає дико: провідниця поїзда "Одеса – Запоріжжя" не пустила в вагон чотирьох воїнів АТО. Після службового розслідування роботу втратили сама жінка й начальник составу. Інцидент міг би стати поодиноким виявом неповаги до захисників України.

Та з лютого схожі новини посипалися, мов крупа з тріснутого мішка. Причому обструкції фронтовиків піддають на всій території України.

Так, на Львівщині адміністратор кафе заборонила їм перекусити своїм та випити чаю. У Одесі бійця ЗСУ не пустили в кафе на День Святого Валентина.

У Києві мережа кав'ярень отримала розпорядження не обслуговувати людей у формі, бо вони своєю присутністю псують настрій іншим та заважають відпочивати.

А зовсім недавно відразу кілька телеканалів у новинах показали й розказали, як воїнів вигнали з кафе в Миколаєві, а в чебуречній поруч – нагодували.

Навіть попри розголос завдяки телебаченню на мільйонні аудиторії українці, за мир та спокій яких солдати кладуть здоров'я та життя на Донбасі, не здіймають хвилю обурення. Користувачі соціальної мережі Facebook все це поширюють, повідомлення збирають кілька десятків обурених коментарів – і на цьому все. Описані ситуації не лише повторюються далі, не отримують суспільного осуду й через те стають нормою. Вони суперечать змісту соціальної реклами, яка так зворушувала громадян з початком війни на Донбасі.

Ви всі бачили хоча б один ролик. Наприклад, той, де солдат у формі та з рюкзаком йде аеропортом – а ветеран війни встає з його появою, віддаючи честь і подаючи іншим цивільним приклад шанобливого ставлення до захисника Вітчизни. Реалії такі, що мирні громадяни часто відвертаються, побачивши фронтовиків. Ще й намагаються перейти на інший бік вулиці. А випадково зустрівшись із чоловіками поглядом, відводять його.

Хоча самі солдати насправді не дуже люблять, коли на них витріщаються, мов на якусь цікавинку. Бійцям хочеться іншого: аби в тилу їх сприймали так, як цивільних. Не роблячи винятків та не намагаючись вирізнити як у поганий, так і хороший бік. Тобто, не виганяли з кафе – але й не намагалися безкоштовно нагодувати, ніби здорові сильні чоловіки самі не здатні про себе подбати.

Волонтери та активні громадяни іскрять гнівом переважно в соцмережах. Далі абстрактного осуду діло не йде.

Нема ініціатив, аналогічним минулорічному "Економічному бойкоту Партії регіонів" - коли складалися списки бізнесу "регіоналів" і йшли заклики не купувати нічого в певних мережах чи під певними брендами. Зараз пішла нова, менш сильна, та все ж таки помітна хвиля – "Бойкот російського продукту". Наслідки теж відчутні: великі супермаркети маркують російське та виставляють на акційний розпродаж, хтось далі намагається по можливості не мати справу з "ворожим товаром".

Дістається й українським публічним людям, котрі прямо чи непрямо відстоюють позицію держави-агресора та співпрацюють з Росією. Або навіть закликають не воювати з братами й жити в загальному мирі. Зокрема, активісти бойкотують концерти Ані Лорак, піддають обструкції Наталю Бучинську, бо свого часу підтримувала Януковича. Натомість закладам відпочинку, звідки виганяють українських військових, називаючи не бажаними гостями, не влаштовують жодних "вирваних років". Хоч і гнівно обіцяють в коментарях.

Назви кафе, клубів та барів, звідки виганяли фронтовиків, загально відомі. Власники часом навіть вибачаються за дії своїх підлеглих, називаючи це приватними ініціативами. Проте факти лишаються фактами: присутність військових чим далі, тим менш бажана десь, окрім хіба інформаційного простору. Війна, поранення, смерті, полон, мобілізація, ротація, бруд, кров, насильство, жертви – все це на відстані, у телевізорі чи Інтернеті. Вимкнеш – зникне, припиниться, перестане стосуватися тебе особисто.

Уперте небажання прийняти абсолютно нову реальність, у якій Україна живе вже рік. Ось перша причина подібного ставлення обивателів до людей із фронту. Люди у військовій формі були серед нас і раніше. Та зараз для переважної більшості чоловіків та жінок, котрі носять камуфляж і хакі, це не мода, не тренд, а робочий одяг.

Кілька днів тому вони ховалися в укриттях від обстрілів, здійснювали бойові виходи, чистили зброю й засинали під канонаду. Стрілянина для них – не спорт і не зайняття в тирах. Вони стріляють по живих мішенях і від того, влучили чи ні, залежить життя кожного з них. А заразом – мир у тилу, куди вони повертаються на ротацію чи демобілізуються. Або – виходять із госпіталю з пошкодженими тілами й зруйнованою психікою. На відновлення підуть роки, а для перезавантаження нинішньої ситуації потрібне щонайменше одне покоління.

Тому ще одна причина подібного сприйняття фронтовиків у тилу – відчуття небезпеки, яку вони приносять із собою. Частково обивателі налякані обіцянками: солдат прийде – порядок наведе. І нема гарантії, що наведення порядків та встановлення справедливості воїн не почне прямо тут, у окремо взятому кафе, бо йому не сподобається погляд офіціантки. Частково бояться, що місце, де знаходяться військові, стає потенційним об'єктом для теракту. Але насправді ж кожен наведений вище та аналогічний факт – прояв сорому.

Обиватель соромиться того, що живе в мирі та відносній безпеці. Тому сором рухає як тими, хто не бажає бачити фронтовиків, так і тими, хто підкреслено гостинний, доброзичливий і готовий для самозаспокоєння перерахувати волонтерам чергову сотню гривень.

Андрій Кокотюха

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред