"Друг Путіна": чи небезпечно бути українофобом в Україні?

На початку тижня начальник Головного слідчого управління СБУ Василь Вовк закликав українофобів або зовсім закрити роти, або зменшити риторику до нуля, що, по суті, означає ті ж самі "роти на замках". Сказано це було в зв'язку із резонансними вбивствами, скоєними на минулому тижні в Києві. Загиблі з інтервалом у один день Олег Калашников та Олесь Бузина не приховували власних проросійських поглядів. Що в давній історії україно-російських стосунків автоматично й здебільшого справедливо означає українофобію.

Попередження "друзям Путіна", котрі мають українське громадянство, прикусити язики й любити російського національного лідера на власних кухнях за зачиненими дверима звучати не лише з вуст відповідального офіцера СБУ. Політологи, соціологи та громадські активісти дають у соцмережах аналогічні поради, котрі потім перекочовують у стрічки новин як офіційні коментарі. Переважна більшість радіє: біда навчила.

З одного боку, в Києві знову стріляють, а міліція не здатна зупинити хвилю насильства. З іншого — хоч би хто стріляв, хоч би чиє замовлення виконували вбивці, полювання ведеться на носіїв ідеї "русского мира" в Україні. Значить, вони самі повинні злякатися власної риторики. Й від гріха подалі піти в глибоке підпілля. Отже, бути "другом Путіна" тепер, можливо, так само добре оплачувана робота — але водночас ризик для життя збільшується в рази. "Русский мир" стає маргінальним явищем і, схоже, активно себе не проявлятиме. Ватники перестануть чути своїх рупорів, зникне радянська символіка, а там, глядиш, наших довкола побільшає.

Перший наляканий українофоб уже проявив себе. Відомий своїми проросійськими заявами та помічений у симпатіях до Сталіна й обережній повазі до Гітлера "регіонал"-утікач Микола Левченко незабаром після пострілів у Києві дав інтерв'ю по Skype. У ньому він заявив, що завжди був проукраїнським політиком, відстоював інтереси України, тому ніколи не був сепаратистом. До речі, Бузина, відстоюючи ідею повернення України до складу оновленої Російської імперії, також казав — це відповідає українським інтересам. Бо лише велика Росія врятує свою "молодшу сестричку".

Більше того: члени Партії регіонів, окрім хіба Олега Царьова, ніколи не називали себе українофобами. Вони були й лишаються друзями Росії. І в намірах дружити з сусідами, з якими маєш величезний спільний кордон, нічого поганого не бачили. Ніколи не зізнається в підігруванні Кремлю керівництво газети "Вести" та подібних видань. Просто їхні майданчики — для тих, хто має інший погляд на Україну та українську дійсність. Ну, а одіозний кум Путіна, громадянин України Віктор Медведчук — той взагалі назвав свою фінансовану з федерального бюджету РФ проросійську організацію "Український вибір".

Тим не менше, практично в унісон із зверненням Василя Вовка до українофобів депутат Краматорської міської ради Володимир Ржавський звільнився з посади помічника губернатора Донеччини Олександра Кіхтенка. Керівник, призначений на цю посаду особисто Президентом України, на думку Ржавського не підтримує проукраїнської позиції. Тобто, є українофобом на високій державній посаді. Ймовірно, причиною став заклик генерал-губернатора відновити економічні стосунки з тимчасово окупованими територіями. Тоді як офіційна державна політика — економічна блокада зайнятого ворогом регіону. Котра досі викликає безліч суперечок.

Ось тут можуть початися проблеми. З одного боку, говорячи про українофобів, головний слідчий СБУ не розкриває правовий зміст цього поняття. Кажучи: всі без додаткових пояснень знають, про що йдеться. Це справді так. Здебільшого в своїх звинуваченнях наші люди тепер не помиляються.

Та події можуть розвиватися інакше. Адже досить тицьнути пальцем у когось, називаючи його "українофобом" — і він із опонента перетворюється на зрадника Батьківщини й російського агента, за яким давно плаче слідчий ізолятор Служби безпеки. Зокрема, "українофобом" — саме так, у лапках, — може стати всякий, хто критикує дії чинної влади, уряду та Президента. Подвійним "українофобом" — той, кому не подобається діяльність міністра культури В'ячеслава Кириленка. Або — фільм Олеся Саніна "Поводир". Чи, наприклад, витратна стаття з держбюджету на друк дорогого подарункового видання "Кобзаря" масовим тиражем із метою роздати бійцям у зоні АТО в якості гуманітарки — якщо, звісно, така стаття з'явиться.

Аби уникнути цього, ми з вами, громадяни України, повинні нарешті почати одну велику суспільну дискусію. На різних майданчиках, великих і малих. Вести її слід різними засобами. Але мета має бути одна.

Ми з вами, від Президента до рядового виборця, мусимо спробувати раз і назавжди домовитись, якою хочемо бачити Україну. Йти до цієї мети треба різними шляхами. Але, здається, мета — Україна як частина Європейського Союзу. Країна з верховенством права, ліберальною економікою, основою якої є малий та середній бізнес. Держава, повністю очищена від корупції, комуністичної та радянської символіки. Місце, де можна успішно реалізувати будь-який економічний, соціальний чи культурний проект прозахідного зразка й на західних же демократичних традиціях. Де вільно почувають себе носії всіх мов, представники всіх рас, національних та сексуальних меншин. І головне: сильна держава, відгороджена від країни-агресора міцними фортифікаційними спорудами. Яка б країна агресію не виявляла.

Ну, а якщо ми про це всі разом домовимося, все інше можна і треба вважати українофобією. І рекомендувати носіям інакших ідей та поглядів поміняти громадянство на більш комфортне.

Андрій Кокотюха

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред