"Друг Путіна": чи небезпечно бути українофобом в Україні?

"Русский мир" стає маргінальним явищем і, схоже, активно себе не проявлятиме.

На початку тижня начальник Головного слідчого управління СБУ Василь Вовк закликав українофобів або зовсім закрити роти, або зменшити риторику до нуля, що, по суті, означає ті ж самі "роти на замках". Сказано це було в зв'язку із резонансними вбивствами, скоєними на минулому тижні в Києві. Загиблі з інтервалом у один день Олег Калашников та Олесь Бузина не приховували власних проросійських поглядів. Що в давній історії україно-російських стосунків автоматично й здебільшого справедливо означає українофобію.

Попередження "друзям Путіна", котрі мають українське громадянство, прикусити язики й любити російського національного лідера на власних кухнях за зачиненими дверима звучати не лише з вуст відповідального офіцера СБУ. Політологи, соціологи та громадські активісти дають у соцмережах аналогічні поради, котрі потім перекочовують у стрічки новин як офіційні коментарі. Переважна більшість радіє: біда навчила.

З одного боку, в Києві знову стріляють, а міліція не здатна зупинити хвилю насильства. З іншого — хоч би хто стріляв, хоч би чиє замовлення виконували вбивці, полювання ведеться на носіїв ідеї "русского мира" в Україні. Значить, вони самі повинні злякатися власної риторики. Й від гріха подалі піти в глибоке підпілля. Отже, бути "другом Путіна" тепер, можливо, так само добре оплачувана робота — але водночас ризик для життя збільшується в рази. "Русский мир" стає маргінальним явищем і, схоже, активно себе не проявлятиме. Ватники перестануть чути своїх рупорів, зникне радянська символіка, а там, глядиш, наших довкола побільшає.

Перший наляканий українофоб уже проявив себе. Відомий своїми проросійськими заявами та помічений у симпатіях до Сталіна й обережній повазі до Гітлера "регіонал"-утікач Микола Левченко незабаром після пострілів у Києві дав інтерв'ю по Skype. У ньому він заявив, що завжди був проукраїнським політиком, відстоював інтереси України, тому ніколи не був сепаратистом. До речі, Бузина, відстоюючи ідею повернення України до складу оновленої Російської імперії, також казав — це відповідає українським інтересам. Бо лише велика Росія врятує свою "молодшу сестричку".

Більше того: члени Партії регіонів, окрім хіба Олега Царьова, ніколи не називали себе українофобами. Вони були й лишаються друзями Росії. І в намірах дружити з сусідами, з якими маєш величезний спільний кордон, нічого поганого не бачили. Ніколи не зізнається в підігруванні Кремлю керівництво газети "Вести" та подібних видань. Просто їхні майданчики — для тих, хто має інший погляд на Україну та українську дійсність. Ну, а одіозний кум Путіна, громадянин України Віктор Медведчук — той взагалі назвав свою фінансовану з федерального бюджету РФ проросійську організацію "Український вибір".

Тим не менше, практично в унісон із зверненням Василя Вовка до українофобів депутат Краматорської міської ради Володимир Ржавський звільнився з посади помічника губернатора Донеччини Олександра Кіхтенка. Керівник, призначений на цю посаду особисто Президентом України, на думку Ржавського не підтримує проукраїнської позиції.  Тобто, є українофобом на високій державній посаді. Ймовірно, причиною став заклик генерал-губернатора відновити економічні стосунки з тимчасово окупованими територіями. Тоді як офіційна державна політика — економічна блокада зайнятого ворогом регіону. Котра досі викликає безліч суперечок.

Ось тут можуть початися проблеми. З одного боку, говорячи про українофобів, головний слідчий СБУ не розкриває правовий зміст цього поняття. Кажучи: всі без додаткових пояснень знають, про що йдеться. Це справді так. Здебільшого в своїх звинуваченнях наші люди тепер не помиляються.

Та події можуть розвиватися інакше. Адже досить тицьнути пальцем у когось, називаючи його "українофобом" — і він із опонента перетворюється на зрадника Батьківщини й російського агента, за яким давно плаче слідчий ізолятор Служби безпеки. Зокрема, "українофобом" — саме так, у лапках, — може стати всякий, хто критикує дії чинної влади, уряду та Президента. Подвійним "українофобом" — той, кому не подобається діяльність міністра культури В'ячеслава Кириленка. Або — фільм Олеся Саніна "Поводир". Чи, наприклад, витратна стаття з держбюджету на друк дорогого подарункового видання "Кобзаря" масовим тиражем із метою роздати бійцям у зоні АТО в якості гуманітарки — якщо, звісно, така стаття з'явиться.

Аби уникнути цього, ми з вами, громадяни України, повинні нарешті почати одну велику суспільну дискусію. На різних майданчиках, великих і малих. Вести її слід різними засобами. Але мета має бути одна.

Ми з вами, від Президента до рядового виборця, мусимо спробувати раз і назавжди домовитись, якою хочемо бачити Україну. Йти до цієї мети треба різними шляхами. Але, здається, мета — Україна як частина Європейського Союзу. Країна з верховенством права, ліберальною економікою, основою якої є малий та середній бізнес. Держава, повністю очищена від корупції, комуністичної та радянської символіки. Місце, де можна успішно реалізувати будь-який економічний, соціальний чи культурний проект прозахідного зразка й на західних же демократичних традиціях. Де вільно почувають себе носії всіх мов, представники всіх рас, національних та сексуальних меншин. І головне: сильна держава, відгороджена від країни-агресора міцними фортифікаційними спорудами. Яка б країна агресію не виявляла.

Ну, а якщо ми про це всі разом домовимося, все інше можна і треба вважати українофобією. І рекомендувати носіям інакших ідей та поглядів поміняти громадянство на більш комфортне.

Андрій Кокотюха

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять