Викрити прихованого ворога, або Чому українські закони захищають сепаратистів?

Всі злочини в Україні розслідують лише за умови шаленого тиску громадськості.

Нещодавно над нардепом від "Народного фронту", радником голови МВС, а за сумісництвом — блогером Антоном Геращенком навис дамоклів меч. Його покарання вимагає не хто інший, як уповноважена ВР з захисту прав людини Валерія Лутковська. Офіційний представник омбудсмена Маркіян Бем має претензії до контрольованого Геращенком сайту "Миротворець". Бем публічно вимагає від Геращенка ліквідувати сайт, котрий публікує дані про сепаратистів. Мовляв, своїми діями державний службовець, до того ж — один із найпопулярніших у країні спікерів, котрий говорить від імені українських правоохоронців, порушує права людини на захист персональних даних.

На тлі останніх пристрастей навколо XVII саміту "Україна — ЄС" та колотнечі навколо ЗСУ й "Правого сектора" ця новина проскочила повз увагу громадськості. А даремно. Бо дотепер персональні дані громадян ніхто на жодному з рівнів не захищав так активно. Більше того — активісти постійно вимагають розсекретити й максимально поширювати інформацію про окремих вітчизняних діячів вищих владних ешелонів, чия діяльність виглядає доволі сумнівною. І коли соцмережі нарешті вирішили займатися виявленням явних та прихованих ворогів, в офісі омбудсмена раптом почали протестувати.

Пояснення, чому пані Лутковська перейнялася правами сепаратистів, неможливе без короткого екскурсу в недалеке українське минуле. Йдеться про часи, коли спільноти в соцмережах, розголошуючи персональні дані певних громадян і цим самим, за формальними ознаками, порушуючи їхні права на приватність, реально сприяли виявленню особливо небезпечних кримінальних злочинців.

Згадаймо хоча б, із чого почалася гучна справа Оксани Макар у Миколаєві. На початку березня 2012 року 18-річну дівчину знайшли зґвалтованою, спаленою живцем, але — ледь живою в підвалі недобудованого будинку. Вже за кілька годин імена причетних до злочину були відомі всьому місту. Їхні прізвища, імена, фото та домашні адреси виклали в Інтернет обурені та небайдужі миколаївці після того, як одного з підозрюваних міліція затримала й швидко відпустила додому: у хлопця виявилися впливові родичі.

Миколаїв, котрий вважався досить проблемним, ледь не "антиукраїнським" містом, контрольованим правлячою Партією регіонів, за лічені дні піднявся. Будинки ґвалтівників були заблоковані громадянами, від міліції вимагали правосуддя. Й саме під тиском небайдужих, котрі задіяли соціальні мережі й поширили оті самі персональні дані на злочинців, їх удалося притягти до кримінальної відповідальності.

Наступна історія, котру розхитав злив у мережу персональних даних, трапилася рік потому у Врадіївці, за збігом обставин — теж на Миколаївщині. Двоє офіцерів місцевої міліції й тамтешній таксист викрали просто на вулиці молоду продавщицю Ірину Крашкову, вивезли в ліс, зґвалтували та хотіли вбити, аби приховати злочин. Люди підняли бунт, а жертва назвала ім'я одного з катів. Його персональні дані вирахували миттю, поширили. Це допомогло зробити публічним довгий корупційний ланцюг, який вів із провінційного селища в кабінети МВС та навіть у Верховну Раду. Звісно, ланцюг обірвали. Проте "герой" соцмереж не заявив по брехню й фальшивку. Навпаки — в Інтернет потрапило його попередження: якщо  зливатимуть — готовий здати всіх сам.

Під час цих, без перебільшення, історичних на підступах до Революції Гідності подій згадана Валерія Лутковська вже обіймала посаду уповноваженої ВР із прав людини. На той час проблема захисту персональних даних так само існувала. І, зокрема, пані омбудсмен могла тоді обуритися — а за яким таким правом у Миколаєві без дозволу поширюють дані ґвалтівників? Або — хто дозволив називати й показувати країні злочинців у погонах?

Так, маємо правову колізію: люди винесли вирок раніше, аніж судді, назвавши злочинців такими без слідства й законного вироку. Проте була і досі залишається інша правова, точніше — безправна колізія: всі злочини в Україні розслідують лише за умови шаленого тиску громадськості.

Під час Майдану завдяки незаконному, як вважає пані Лутковська, поширенню персональних даних за три місяці було виявлено та оприлюднено сотні рядових "тітушок", їхніх "десятників", "сотників", головних командирів. Включаючи особу самого найманого бійця Вадима Тітушка. Спортсмена з Білої Церкви, котрий мав дві судимості та засвітився під час пронації на Софіївській площі ще до початку Майдану, теж посадили на лаву підсудних, розголосивши інформацію про нього без його дозволу.

Повертаючись до Майдану — тоді в мережу зливали дані не лише "тітушок", а й бійців "Беркута" й міліціонерів, котрі били та калічили активістів. Окремі адреси публікували на сторінках цілком офіційних Інтернет-видань. Були й контрзаходи — "антимайданівці" поширили через Інтернет повну базу даних на футбольних фанатів, котрі влилися в лави повстанців. Лутковська тоді теж була головною захисницею прав людини в Україні. Й чомусь уперто не реагувала на такі порушення.

Чому ж тепер усе інакше? Бо з визначенням сепаратизму, на думку не лише омбудсмена, треба зараз бути обережнішим. Так, мовляв, усіх, хто живе на Донбасі, виїхав із окупованої території, просто висловлює вголос свої позитивні думки про "русский мир", легко звинуватити в сепаратизмі. Що й робить пан Геращенко. Проте окреслена вище проблема залишається: злочин проти своєї країни, яким є заклик до сепаратизму під час війни, є таким самим серйозним, як убивство чи зґвалтування, яке хочеться приховати. І поки сепаратисти, як і вбивці, почувають себе в безпеці, бо свої злочини маскують наявністю "інакшої" думки — доти оприлюднення їхніх даних без їхньої згоди слід вважати не злочином, а профілактикою злочинності.

 

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять