Викликати вогонь на себе: хто і навіщо повернув Вітренко і Симоненка до політичного життя

Українцеві не треба займатися політикою, бути до неї наближеним чи бодай цікавитися нею, аби розуміти: Петро Симоненко — політичний льотчик, збитий недавно, а Наталя Вітренко — давно. Про неї забули настільки, що торік навіть поховали, аби потім вона воскресла й спростувала чутки про власне самогубство. Тому пересічні громадяни навряд чи звернуть увагу на свіже політичне утворення "Ліва опозиція", виникле шляхом об'єднання Комуністичної партії, чия партійна символіка в Україні заборонена як тоталітарна, і так званих "прогресивних соціалістів", про існування яких давно забули. Симоненко й Вітренко за два десятки років свого життя в політичному та інформаційному просторі України довели: нічого, окрім шуму, ефективно продукувати не можуть. Причому Наталя Михайлівна в своїх ескападах, точніше, в їхній якості, завжди значно випереджала колегу.

Зокрема, 1999 року вона балотувалася на пост Президента. Хто забув — того ж року "срібним призером" перегонів став Симоненко, і це досі вважається технологічним кроком, бо зробило тоді переобрання Леоніда Кучми безальтернативним. За комуніста народ голосував не активно, хоча, згадуючи ті вибори, мимоволі жахаєшся: першу трійку після само висуванця Кучми становили відповідно комуністи, соціалісти просто і соціалісти прогресивні. Обирати громадянам із західною ліберально-демократичною орієнтацією реально не було з кого. Так ось, під час тих перегонів на Вітренко в Кривому Розі було скоєно замах, за що згодом засудили довірену особу лідера соціалістів Олександра Мороза, конкурента Наталі Михайлівни. Галасу ж наробили багато, і саме ця хвиля винесла Вітренко в перший ряд українського політикуму.

Але то — епізод, бо була ще епопея: головна прогресивна соціалістка наприкінці 1990-х років не сходила зі сторінок доморощеної світської хроніки. Її дружбу з депутатом Володимиром Марченком преса вважала аж надто тісною, і Вітренко на короткий час оголосила війну тим журналістам, котрих її особисте життя цікавить більше, аніж політична діяльність. Маленька війна не заважала великій: її Наталя Михайлівна давно й послідовно веде з НАТО, через що часом навіть отримувала проблеми з міліцією. Не тому, що міліція за НАТО — просто активність "прогресивних соціалістів" часто межувала з відвертим хуліганством.

Нарешті, весною 2006 року трапився казус, котрий відтоді й дотепер дозволив (чи допоміг) поховати Вітренко як політичного діяча. Під час парламентських виборів її партія спершу подолала прохідний бар'єр, про що журналісти поспішили оголосити й навіть запросили лідера "прогресивних" у прямий ефір, аби привітати. Це було в ніч виборів. А уранціранком, коли Вітренко прокинулася, дізналася уточнені дані: виявляється, вона та її партія в парламент не проходять. Тут скандаль — не скандаль, але якщо тебе нема в Верховній Раді — тебе нема ніде. Виняток Олега Ляшка лише підтверджує правило: без нього навіть до створення Радикальної партії політична вода останніх п'ять років не святиться.

Звісно, Наталя Вітренко наділена талантами "народного політика". Її навіть визнали в народі за свою, нарікаючи по-простому "Вітренчихою", "конотопською відьмою" та "жінкою з мітлою". На що сама Наталя Михайлівна публічно обурювалася в часи, коли її ще запрошували на телебачення. Вітренко цілком може претендувати сьогодні називатися також "Ляшко в спідниці", аби мала до талантів ще й ресурс.

З цього понеділка й щонайменше — до дати місцевих виборів, подібний ресурс з'явився й у Вітренко та Симоненка. Причому щось мені підказує: хоч би хто дав гроші на створення "Лівої опозиції", їх давали не під Петра Миколайовича. Бо з комуністами зараз не хоче мати справу в Україні навіть пропечений безпринципний цинік. По-перше, вони користуються забороненою символікою, по-друге — відверто й неприховано працюють на Росію, котра визнана країною-агресором. Вітренко теж проросійські налаштована, але її козир — у тому, що не світилася у владі за часів правління Партії регіонів. Це теж злочин, такий, що регіонали вже не називають себе регіоналами, а збиваються в безликий "Опозиційний блок".

От заради кого створений альянс Вітренко—Симоненко? Для обох це останній шанс нагадати про себе. Обоє скомпрометовані настільки, що нема сенсу відмиватися й виправдовуватися. Навпаки: тільки вперед, напролом, озброївшись проросійською риторикою і граючи правдиву роль "агентів Кремля" в Україні. Можна припустити: обоє в один голос почнуть повторювати гасла так званих "ДНР" (террористическая организация. - ред.) та ЛНР у форматі: "Путін, прийди! Путін, врятуй від хунти! Путін, убий бандерівців!" За великим рахунком, новостворена "Ліва опозиція" — це щось на зразок представництва "ДНР" (террористическая организация. - ред.) та ЛНР на вільній від проросійських терористів території. Зверніть увагу: одночасно з цією політ силою було проголошено створення проукраїнської "лівої" партії — але про це ніхто ніде не говорить. Бо "лівий марш" — пряма асоціація з Вітренко й Симоненко, який примкнув до неї. А значить, вони одночасно компрометують і справжні "ліві" рухи.

Але вони також викликають вогонь на себе. Бо дуже мало громадян при здоровому глузді приведуть до влади на місцях "вітренківців" і "симоненківців". Тож протестний, прямо скажемо — люмпенізований соціалістичний електорат, не матиме іншої альтернативи, окрім "Опозиційного блоку". Отже, праві́ ті, хто саме вчорашнім регіоналам малює сьогодні реальні прохідні бали. Вітренко та Симоненко просто повинні зробити їхній реванш більш гарантованим.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред