Виступ Порошенка в ООН: невже нарешті "ні кроку назад"?

На трибуні ООН Порошенко остаточно спалив мости, котрі ведуть до зближення з Росією.

Промова Президента України на Генеральній Асамблеї ООН запам'яталася безпосередньо присутнім у залі навіть без шоу з черевиком, яке свого часу демонстрував там радянський лідер Микита Хрущов. Щиро кажучи, Петро Порошенко здивував навіть активну частину своїх співгромадян, хоча нічого нового для українців не сказав: лише назвав Росію агресором і звинуватив Кремль у брехні. Експерти, котрі раніше справедливо критикували пана Порошенка, в тому числі — через його не надто вдалу кадрову політику, тепер в один голос оцінюють зусилля голови нашої держави на міжнародній арені позитивно. І все одно на наших очах якщо не сталося диво, то розгорнувся прецедент: Порошенко змінив риторику.

Точніше кажучи, вона у пана Президента взагалі з'явилася. Його інавгураційна промова торік била на емоції. Навертала сльози на очі тих, хто вкотре повірив — нарешті влада стала "нашою", а війні та "бєспредєлу" — край. Була наповнена обіцянками, в які хотілося вірити. Але вже тоді шкребло: чогось бракує. Час показав, чого саме бракувало новообраному голові держави з безпрецедентним рівнем довіри виборців — заяв і декларацій, на які Порошенко спромігся аж за півтора року з часу вступу на вищу державну посаду.

Цнотливий у своїй дипломатичності термін "АТО", котрий вживається замість правдивого слова "російсько-українська війна", критикувався правими й лівими, лібералами й радикалами, добровольцями і мобілізованими, волонтерами та родичами полеглих. Проте Верховна Рада не визнавала Росію державою-агресором навіть тоді, коли країна оплакувала сотні загиблих під Іловайськом, коли наших військовий прямою наводкою розстріляли російські танки. Тим більше — тоді, коли почалися запеклі бої в донецькому аеропорту. Особисто мене цікавило: а що ще треба для того, аби назвати речі своїми іменами з високих трибун? Тим не менше, парламент лише в січні 2015-го спромігся офіційно визнати російську агресію та порушення нею всіх міжнародних норм.

Петр Порошенко

Упродовж червня-грудня 2014-го Президент казав про все це, м'яко кажучи, без жодної конкретики. Його почали брати на кпини за фабрику в російському Липецьку, нагадуючи: кому війна, а кому — мати рідна. В той самий час ЗМІ з подачі публікацій у соцмережах заговорили про якісь таємні переговори Порошенка з Путіним, погрози Путіна на адресу Порошенка і спростування цієї інформації українською стороною та інші незрозумілі в часи де-факто агресії речі. Всі вони в сукупності породжували цілком логічне запитання: то напала Росія на Україну — чи ні? І якщо напала, чому Президент не називає речі своїми іменами і не каже Путіну публічно: "Геть з України!" Подібна невизначеність, певно, ймовірно вводила в ступор західних партнерів України, бо так само вони не розуміли, чому жертва агресії продовжує з нападником економічні відносини. Що, своєю чергою, створило всередині України ще один небезпечний у військовий час прецедент — черговий сплеск недовіри до влади і, зокрема, Порошенка як Верховного головнокомандувача. Навіть попри оприлюднені офіційні дані, що свідчать про зменшення статків пана Президента, у нього все одно грошей більше, аніж у бюджетника, котрий слухає виступи голови держави. Значить, Порошенко — олігарх, і війна збагачує його особисто та наближених до його персони. А декоративна війна олігарха з іншими олігархами — лише зачистка території від конкурентів.

Як бачимо, в українців до свого Президента була і лишається безліч претензій. На їхньому тлі уникати визначення, хто нам друг, а хто — ворог наближало політичне самогубство. Порошенко донедавна ризикував повторити долю Віктора Ющенка, хоча радикальна частина суспільства пророкувала йому долю Віктора Януковича.

Через те виступ нашого Президента в ООН і став приємною несподіванкою. Голова держави вголос, не добираючи виразів, будучи максимально різким і нещадним до ворогів України, сказав те і так, що і як повинен був сказати хоча б одразу після іловайської трагедії, коли вторгнення Росії стало очевидним.

Промова стала своєрідним підсумком уже зробленого на цей час. Від визнання Росії агресором на державному рівні до ухвалення нової оборонної доктрини, де Росія визнана головним зовнішнім ворогом. Покладемо руку на серце і визнаємо: наповнення виступу Петра Олексійовича вийшло ефектнішим та ефективнішим за законспіровану діяльність так званого "МінСтеця".

Отже, Президент в ООН сказав усе правильно. Але чи означатиме це, що відсьогодні й надалі обраний Україною курс на Захід вже незворотний? Один уже обіцяв європейську інтеграцію, потім розвернувся до Європи гузном, за що під гузно й отримав. На трибуні ООН Порошенко остаточно спалив мости, котрі ведуть до зближення з Росією щонайменше на десятиріччя. І разом із тим в Україні ще маса міст, великих і малих, чия адміністрація принципово не визнає російської агресії. Наша держава не розірвала частини стосунків із тим, кого її голова звинуватив у всіх смертних гріхах.

Та мусимо усвідомити: саме практичні кроки із відмежування від агресора, аж до побудови "Стіни" на всій лінії кордону, стане підтвердженням того, що з трибуни ООН Порошенко не кидався порожніми, хоч і красивими словами. 

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять