Що для депутата краще: працювати з порушенням чи не працювати взагалі

Якщо український нардеп зволить вийти на роботу, тобто — прийти в парламент, у сесійному залі пересічного народного обранця краще не шукати. Його "робоче місце" — буфет. Це конкретні висновки аналітиків громадянської мережі "Опора". Причому склалася доволі неприродна для вищого ешелону української політики ситуація, коли депутати за столиками в буфеті чи в курилці просто спілкуються, а не, як колись, "вирішують питання".

Адже неформальні переговори в неформальних місцях донедавна завершувалися проштовхуванням того чи іншого закону в сесійній залі шляхом голосування. Ухвалення більшістю та подальше втілення положень того, за що голосували — фінальна мета кулуарних домовленостей. Саме так виглядає класичне "вирішене питання".

Але останнім часом, як зазначає "Опора", українські депутати вже навіть не ходять голосувати. Якщо ж роблять це, то ухвалення законів відбувається з порушенням регламенту. Це тільки здається, що подібна процедура з усіх точок зору є чистою формальністю. Новітня історія української законотворчості має безліч прикладів, коли протиснуті в форматі "взяти на арапа" законопроекти та закони або не діяли саме через те, що їм цілком справедливо пред'являли порушення, або — скасовувалися, а найчастіше — так і лишалися мертвонародженими.

Відразу згадується в цьому зв'язку сумнозвісний "мовний закон", або ж "закон Кивалова — Колісниченка. Ухваливши його з боями та з усіма можливими порушеннями, регіонали пишалися тим, що розвели опозицію, мов кошенят. Коли на переможній революційній хвилі в лютому минулого року його скасували найпершим і це вважається формальним приводом для початку заворушень у Криму та на Донбасі, насправді все це маніпуляції. Бо документ, ухвалений із порушенням регламенту, навіть недосконале українське законодавство вимагає щонайменше повернути на доопрацювання, призупинивши дію.

Інший приклад, набагато драматичніший — сумнозвісні "диктаторські закони", ухвалені в парламенті 16 січня 2014 року шляхом, як визначили того дня, "копитного голосування". Проте навіть озброєна та небезпечна тодішня влада, керована Віктором Януковичем та маючи за собою потужну російську підтримку, не змогла впровадити узаконену диктатуру в українське повсякдення. Очевидні порушення були визнані порушниками, так звані закони в дію не вступили.

Нарешті, відносно свіженьке — "кредитний закон", або, точніше, закон про реструктуризацію валютних кредитів. Проголосований влітку цього року парламентською більшістю на високій ноті соціального популізму, він у разі вступу в силу обіцяв позичникам кредитний комунізм: борги можна віддавати за курсом 5,5 грн. за 1 долар. Проте вже наступного дня після голосування частина депутатів почала брати свої слова й голоси назад, а потім глава держави взагалі відмовився його підписувати. До речі, на доопрацювання скандальний документ не повернули. Де він завис, яка його перспектива, взагалі — якою стане його подальша доля, парламентських кореспондентів та інші ЗМІ вперто не цікавить. Що саме по собі красномовно свідчить про якість українського законотворчого процесу.

Ось головна причина, чому нардепи не ходять у парламент, а коли й приходять, то не хочуть ні за що голосувати. Раніше, будучи більш керованими з Адміністрації та водночас маючи власні інтереси, часто — бізнесові, але подекуди — ідеологічні (як у випадку з "мовним законом"), народні обранці мали більше причин за щось голосувати. Вони сварилися на людях, мирилися в кулуарах, кнопкодавили, голосували чужими картками, домовлялися — процес ішов. Поганенько, крок уперед, два назад, та все ж класичним бігом на місці діяльність попередніх парламентів — при всіх питаннях до їхнього якісного складу, які нікуди не зникли! — вітчизняна законотворчість рухалася.

Висновки "Опори" про те, що торік народ обрав навіть більших "шаровиків" і філонів, аніж у всі попередні рази, виглядає максимально наближеними до реальної ситуації в Верховній Раді. Депутати, хочемо ми того чи ні, знають набагато більше, аніж їхні виборці. Звідси — вперте небажання пропонувати проекти й ухвалювати закони. Дорослі досвідчені люди не бачать у цьому жодного сенсу.

Разом із цим описана ситуація ставить громадянське суспільство перед непростим вибором. Так, Україні потрібні закони, які мають працювати на користь та розвиток держави. Є десятки документів, які треба ухвалити в першу чергу, а то й поза чергою. Одначе виявляється, єдина альтернатива неухваленню — прийняття з порушенням регламенту. Депутати або в залі є, але голосувати не хочуть (спікеру Володимиру Гройсману доводиться виносити одне й те саме питання на повторне голосування кілька разів), або в сесійній залі майже нікого нема, і присутні за чинним законодавством не мають права ухвалювати жоден новий закон.

Складається враження: аби виникла несподівана потреба повторним голосуванням закріпити Акт проголошення Незалежності, в п'ятницю по обіді цього б ніхто не зміг зробити. І наново питання доводилося б вносити на порядок денний аж через кілька тижнів.

В силу сказаного вище нема відповіді, що для нашої країни краще: потрібні закони, ухвалені через "не хочу" і з явними порушеннями, чи юридично бездоганний, непідсудний факт ігнорування народними депутатами своїх службових обов'язків. Здається, єдиний адекватний вихід: ухвалити закон, який дозволяє виробляти закони тією кількістю депутатів, яка є в залі. Якщо з трьох присутніх двоє "за" — рішення приймається. Але ж голоси за такий закон ще треба зібрати, й бажано — не в буфеті…

фото: gazeta.zn.ua

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред