Пам'ятник Щорсу і вулиця Довженка: залишити не можна прибрати

За іронією долі, статуя Щорса впирається у вулицю імені одного з його головних ворогів — Симона Петлюри.

"Ніколи не думав, що буду захищати комуністичний пам'ятник від українських націоналістів",  — це почув від колеги відомий художник Олександр Ройтбурд, описавши на своїй сторінці в Facebook враження від акції на захист Миколи Щорса. Точніше — гранітної кінної скульптури на бульварі Шевченка в Києві, встановленої там 1954-го року.

Вважається, що це пам'ятник червоному командиру, комуністу, який воював на боці більшовиків проти України під час російсько-української війни 1917-1921 років. Декомунізація вимагає його демонтувати, і "Правий сектор" разом із ОУН вирішили процес прискорити, оголосивши поруйнування на 30 червня. Прибічники й противники демонтажу зібралися в призначений час біля постаменту, де під наглядом ввічливої поліції тривалий час дискутували. В результаті було вирішено поки дати скульптурі спокій, а київській владі — час. За іронією долі, статуя розбрату впирається у вулицю імені одного з головних ворогів Щорса — Симона Петлюри, командувача військом УНР.

Пам’ятник Миколі Щорсу

Метушня довкола пам'ятника Щорсу показова тим, що за скульптуру на коні заступається велика частина прогресивної української громадськості. Серед яких багато справді авторитетних лідерів думок, до яких належить пан Ройтбурд, художник зі світовим іменем. Міністр культури Євген Нищук запропонував вирішити долю скульптури окремим законодавчим актом, на що голова Українського інституту національної пам'яті Володимир Вятрович докладно пояснив старому товаришеві, чому для тоталітарного минулого не роблять винятків.

Боронячи його від знесення, люди культури захищають передусім кінний пам'ятник як неодмінний елемент міської скульптури. Тоді як сам Щорс прожив лише двадцять чотири роки, з них п'ять провів на фронтах різних воєн, а в мирний час уродженець Чернігівщини нічим не прославився. Та й під час війни був одним із багатьох, хто воював на боці радянської влади. Мабуть, його б іменем за інших обставин назвали б вулицю чи провулок. Бо в СРСР прийнято так було прийнято: раз був червоний командир чи партійний діяч — є формальне право вписати в міську топоніміку його прізвище. Жодному однополчанину Щорса пам'ятник не поставлено, тим більше — не названо на їхню честь міста, села чи селища. Причину варто нагадати: цей пам'ятник, як і цього персонажа, маємо в Україні завдяки волі товариша Сталіна.

Правоохоронці біля пам’ятника Миколі Щорсу

Після шаленого успіху фільму "Чапаєв" диктатор поставив митцям завдання — зробити українську версію. Новим героєм так званої "громадянської війни" мав стати чоловік, чия біографія має ще більше білих плям, аніж у Василя Івановича, який потім став героєм анекдотів, остаточно втративши суб'єктність. Микола Щорс підходив ідеально: згадати з біографії цієї людини щось цікаве, показове, знакове неможливо, можна ліпити будь-яку біографію. Виконавцем волю вождя призначили режисера Олександра Довженка. І тепер треба знайти правильну відповідь на низку запитань.

Довженка по праву вважають хрещеним батьком українського кінематографу, творцем поетичного кіно, видатним і впливовим дотепер митцем. Його фільми в обов'язковому порядку має переглянути кожен, хто здобуває відповідну освіту. Про його непростий життєвий і творчий шлях написано безліч книжок, правдивих і не дуже. Його іменем названо кіностудію, національну премію в кіногалузі, з його зображенням випускають ювілейні монети. При тому, що Довженко хоч і воював у армії УНР, можливо, навіть на якихось фронтах — проти Щорса, але потім вступав у комуністичну партію, болісно переживав виключення, поновлювався і, що зовсім вже конфліктує з ідеологією декомунізації, створював фільми на замовлення Сталіна. З яким теж мав непрості стосунки — але мав їх.

Правоохоронці біля пам’ятника Миколі Щорсу

Формальна логіка вимагає перейменувати студію, як і вулиці, названі на честь комуніста Довженка, автора стрічок, котрі прославляють більшовиків, хай і наповнені вони при цьому національним колоритом. Та ж логіка диктує перейменувати вулиці Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри — ці й інші класики української радянської літератури були комуністами і співпрацювали з радянськими окупантами, про що свідчать їхні численні нагороди. Але, згідно з цією логікою, вшанування митців "Розстріляного Відродження", та ще й під патронатом Президента України, виглядає ляпасом декомунізації. "Хай живе комунізм!" — ці слова написав Микола Хвильовий перш ніж пустити собі кулю в лоба. Він і більшість страчених українських діячів культури, котрі заявили про себе в 1920-ті роки, щиро сповідували комуністичні ідеали.

Патріоти вимагають знести пам’ятник Миколі Щорсу

Запропонуйте познімати таблички з вулиць Довженка, Тичини чи інших українських комуністів, котрі були не лише культурними, а й партійними діячами. Шквал критики здійметься величезний, ініціатора такого процесу змішає з багном передусім культурна спільнота, а соцмережі шельмуватимуть дуже довго. Фраза: "Довженко тиснув руку Сталіну і пропагував радянську владу, геть його!" завдасть ідеології прощання з УРСР сильного удару й зашкодить процесу, бо виведе на перший план фанатів Леніна і Кіровограда. Декомунізація — передусім визнання комуністичного режиму злочином, але разом із тим від комунізму треба вичищати імена тих українців, яких ним забруднили.

А повертаючись до Щорса — так, це монумент вигаданому персонажу на коні, аніж реальній і справді цікавій, впливовій і значимій особі, хай він навіть короткий час побув комендантом Києва. Жодного смислу, окрім комуністичного, він не несе. Після цих слів вирішуйте самі, залишати його там, де стоїть — чи переносити на інше місце.

Андрій Кокотюха

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять