Зухвале вбивство екс-депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова "приурочили" до 25-річчя з дня створення Служби безпеки України. Це помітив політолог Євген Магда, і збіг справді символічний. Бо навіть ті політики й експерти, які мають принципові світоглядні розбіжності, в оцінці даного злочину раптом виявилися єдиними: це — справа довгих рук Кремля. А там, як відомо, дуже люблять різні символи, намагаючись творити зло "під дату". Найпоказовіший приклад — вторгнення російських військ в Україну, яке почалося 24 серпня 2014 року, в День Незалежності, коли Хрещатиком вперше за багато років парадно рухалася військова техніка.
Всюдисущість і всебічне проникнення кремлівських кілерів можна і, мабуть, треба обговорювати довго. У зв'язку з розстрілом Вороненкова вже згадали отруєння Олександра Литвиненка, екс-офіцера ФСБ. Замах вдалося реалізувати в Лондоні, британські спецслужби цьому не завадили, та й взагалі замовні вбивства та гучні теракти відбуваються всюди в світі. Як не щодня, то щотижня. Тільки за останні роки в Європі сталося кілька резонансних актів насильства й залякування. Серед них — розстріл редакції сатиричного журналу "Шарлі ебдо" взимку 2015 року в Парижі, теракт на різдвяному базарі на Брайтштайдплац у Берліні наприкінці 2016 року, і зовсім недавній — 22 березня 2017 року — теракт у Лондоні, на Вестмінстерському мосту, який забрав п'ять життів.
Чи виглядає вбивство в центрі Києва на фоні згаданого й не згаданого чимось особливим? Навряд чи, бо навіть найкращі спецслужби не завжди можуть діяти на випередження. Яскравий приклад — серія терактів у Америці, що відбулися 11 вересня 2001 року. Хмарочоси були атаковані літаками, котрими керували пілоти-камікадзе, результат — тисячі забраних життів і шок, без перебільшення, всього цивілізованого світу. Якщо вже Америку не захищають легендарні тамтешні силовики, то що вже казати про відповідні служби в інших країнах.
Але порівняння з Україною доречне лише через один, мало, ким врахований нюанс. А саме: жоден реалізований теракт, жодне втілене замовне вбивство не провокує в суспільстві хвилі тотальної недовіри до поліції та служби безпеки. Ніде — окрім нашої країни. Де громадяни від часів убивства журналіста Григорія Гонгадзе не довіряють силовим структурам, на утримання яких йдуть кошти платників податків.
Міліція та СБУ були останніми інстанціями, до яких українці готові звертатися в разі, якщо, крий Бог, щось станеться. Два роки тому нова патрульна поліція ніби почала повертати довіру до тих, від кого залежить наша безпека. І крива поволі посунула вгору (що на фоні антирекордного 2-відсоткового рівня довіри, який вітчизняні силовики мали до Майдану) виглядає досягненням, навіть якщо відсоток зріс би з двох до 20-ти. Та згодом негативне ставлення повернулося. Бо нова поліція виявилася насправді не аж такою новою, форму вдягали вчорашні продажні менти, котрі були помічені в знущанні з людей й корупційних схемах за часів попередньої влади. А кілька гучних затримань зі смертельним фіналом мали величезний суспільний резонанс, підкинувши дрівець у багаття суспільного скептицизму.
Щодо СБУ, то тут окрема розмова. Українці не довіряли власній Службі безпеки, здається, всі 25 років її існування. І мали рацію, бо тепер вже відомо, скільки в її лави було інфільтровано російських агентів. Кажуть, після перемоги Революції Гідності повного очищення спецслужб так і не відбулося, хоча тут нема чого дивуватися: не очистилося докорінно нічого й ніде, перезавантаження не сталося ані в політиці, ані в економіці, ані навіть у культурній сфері.
Громадяни готові заплющити очі на втечу Януковича, Азарова і їхнього найближчого оточення. На диво толерантні до присутності в парламенті екс-регіоналів під виглядом "Опозиційного блоку". Але не готові зрозуміти й пробачити, чому тисячі носіїв сепаратистських поглядів досі сидять на керівних посадах, а не за гратами. Тим більше, що на вимоги зробити щось із "Вестями", "Інтером", "Страной.UA" та іншими подібними ретрансляторами, як вони самі заявляють, "інакшої точки зору" активісти чують: це в компетенції Служби безпеки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Чому "справа Марії Столярової" — поразка СБУ
Реальні успіхи нашої СБУ в рази скромніші, аніж її колег на Заході. Так, депортована рік тому російська громадянка Марія Столярова обіймала посаду шеф-редактора новин телеканалу "Інтер" кілька років до того, власних поглядів не приховувала й поширювала своїі фото в оточенні сепаратистів, котрі пишаються вбивствами українців. Чому Служба безпеки цього не помічала — не знає ніхто, і навіть після скандальної депортації пояснень не прозвучало.
Подібних прикладів можна назбирати десятками. І вони свідчать про комплексну проблему українських силовиків. Після терактів у Парижі, Лондоні, Берліні чи Нью-Йорку тамтешні громадяни дедалі частіше починають звертатися до поліції та спецслужб із різними, нехай перевірка покаже — безглуздими повідомленнями про небезпеку. Наймані вбивці й терористи-камікадзе не підривають довіри до силовиків у цілому. Бо щоразу суспільство дає їм шанс виправити помилки та врахувати на майбутнє. Люди переконані: рано чи пізно вбивць і навіть організаторів зловлять, покарають, і, що найважливіше, на лави підсудних сядуть дійсні злочинці, а не перші-ліпші, приблизно підходящі особи.
Біда поліції, СБУ, прокуратури й судів України в тому, що ці структури так і не спромоглися не те, щоб повернути — навіть мінімально здобути довіру до себе з боку суспільства. Не вони одні — але недовіра до тих, хто нас береже, створює в людей відчуття не так власної беззахисності, як безкарності всіх злочинців. А якщо йдеться про неможливість протистояти зовнішній агресії, одним із проявом якої є вбивство Вороненкова, є небезпека, що українці втратять віру у власну перемогу. Яка є, на щастя, є.
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред