Вибухи в пітерському метро: радіти не можна співчувати

Перший понеділок квітня почався з вибуху в метро Санкт-Петербурга, який забрав 14 життів і був кваліфікований як теракт. Українські соцмережі миттєво виявили і назвали замовника — уродженець тоді ще Ленінграда, чинний національний лідер Російської Федерації Володимир Путін. Згадавши серію терактів, котрі струснули Росію у вересні 1999 року — тоді рвонуло в Буйнакську, Москві й Волгодонську — найбільш проникливі провели історичну паралель.

То був період, коли тодішньому російському президенту Борису Єльцину готували заміну. Нею прогнозовано ставав нещодавно призначений прем'єр Путін, якого сам Єльцин публічно назвав своїм наступником. Уже прозвучала обіцянка мочити в сортирах терористів, а потім росіянам і всьому світу показали діяльність терористів, яких треба "мочити". У перших трьох випадках загинуло 299 людей, а теракту в Рязані вдалося запобігти завдяки пильності місцевих мешканців. Звинувативши в усьому чеченців, російська влада дає добро на початок другої чеченської, порушивши мирну угоду, укладену між Росією та бунтівною Чечнею три роки до того в Хасав'юрті. На цій хвилі Путін здобуває славу "сильної руки", і 31 грудня 1999-го йому офіційно передано президентську посаду. Ставши "виконуючим обов'язки", він прогнозовано перемагає на виборах у березні наступного року, надалі демонструючи Росії та світові силу власних рук.

Через те вибухи в петербурзькому метро дали підставу передусім українцям вважати: в такий звичний, перевірено ефективний спосіб Путін знову зміцнює особисту владу, залякуючи росіян. А особливо уїдливі блогери дивуються, чому на місці теракту досі не знайшли головного українського сліду — "візитки Яроша". Та якщо довкола пошуку винних у Facebook не сваряться, бо одразу дійшли спільної думки, щодо реакції на трагедію з людськими жертвами наші громадяни вкотре розділилися.

Перед тим слід згадати, як минулого грудня в Чорному морі розбився російський літак Ту-154. Серед 92-х жертв катастрофи — 64 музиканти ансамблю Александрова, котрий, як відомо, давав урочисті концерти на честь анексії Криму. Цей факт вкупі з загибеллю там же працівників російських пропагандистських ЗМІ викликав бурхливу, не позбавлену радості та зловтіхи реакцію користувачів соцмереж. І дуже швидко спалахнув скандал, який не мав нічого спільного з авіакатастрофою.

Анастасія Топольська, подруга відомого борця з корупцією нардепа Сергія Лещенка, назвала українців "жалюгідними малодушними ушльопками". Тоді ж вперше прозвучало слово "емпатія" — відчуття, якого, на думку ді-джея Топольської, бракує українцям. Тобто, війна війною, а співчувати треба всім загиблим. Дарма, що за життя вони не співчували полеглим українським воїнам і жертвам серед мирного українського населення. Хоч як покрути, горе, сльози та руйнації несе "русский мир".

За три місяці історія повторюється. Лише тепер свої співчуття в соцмережах висловив уже важковаговик — Святослав Вакарчук, за що соцмережі миттю піддали його обструкції. Нагадавши: про загиблих на фронті українців лідер "Океану Ельзи" не каже нічого, й співчуття їхнім родинам не виказує. Проте вочевидь історія з Ту-154 чогось навчила. Правильно це чи ні — судити не беруся. Але факт очевидний: нема як радикальних зловтішань у тональності "так вам і треба", так і закликів нести квіти під російське посольство в Києві. Українці за цей час стали значно обережнішими. Дописи обмежувалися сухими фразами на кшталт "Путін — х#йло, але людей шкода", потому одразу переводили розмову в бік прогнозів, де рвоне знову і чи варто боятися українцям.

Складається дивне враження: нас усіх тестують на людяність, удаючись при цьому до заборонених експериментів. Так, авіакатастрофа напевне не була влаштована ззовні, її план не визрів у голові господаря Кремля. Та емоційна реакція наших соцмереж підказала йому (чи комусь не менш цинічному) правильний план дій. Яскравий приклад — історія з неповносправною Юлією Самойловою. Співачку в інвалідному візку Росія висунула для участі в "Євробаченні-2017", заганяючи тим самим Україну в глухий кут. Дозволивши дівчині, яка співала в окупованому Криму й порушила українські закони, перетнути кордон, влада нівелює ці самі закони. Та діючи за законом, Україна постає в очах цивілізованого світу країною, яка воює з дівчатами в інвалідних візках. Отже, мільйони українців не мають жалості, позбавлені тієї самої емпатії.

Після теракту в російському метро маємо аналогічну ситуацію. Хтозна, можливо, тут справді був інший розрахунок — залякати передусім росіян. Але опосередковано української реакції російські пропагандисти чекали так само, як і окремі спільноти в українському сегменті соцмереж. І знову кожен із нас опинився на роздоріжжі й має зробити вибір, якою стежкою рухатися. Радіти із загибелі 14 пасажирів метро в другому за значимістю місті держави-агресора — не гуманно. Співчувати — налаштувати проти себе частину співвітчизників і стати в їхніх очах ледь не агентом Кремля. Промовчати й зробити вигляд, що тебе не стосується — позиція страуса.

За логікою парадоксу, шкодувати за вбитим Борисом Нємцовим — не злочин, тоді як сумувати за іншими жертвами російського режиму — зрада. Доки ми якимось фантастичним чином не дізнаємось, як загиблі в російському метро ставилися до російської агресії в Україні насправді. А вихід очевидний: знайти в собі сили й спробувати до завершення війни на Донбасі не зважати на події в Росії. Хоч би якими трагічними вони були. Лише така позиція дозволить мати чистою власну совість у кожному подібному випадку.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред