На сайті "Главред" відбувся чат із позаштатним радником міністра інформаційної політики в зоні АТО, колишнім народним депутатом України Олександром Бригинцем. Він розповів читачам, чому вважає, що час знищення путінізму має ось-ось настати, у чому глобальна перевага того, хто захищає свою землю, перед тим, хто прийшов туди як найманець, чому сьогодні для України був би бажаним "охолоджений" конфлікт, чого найбільше бракує українським воїнам на передовій, як їх сприймає зараз місцеве населення Донбасу, чому Порошенко як політик і стратег виявився сильнішим за Путіна, а також чому на початку 90-х Україна виглядала, як "бомж із діамантами".
Подаємо стенограму чату з Олександром Бригинцем.
Smilik:Пане Олександре, який ваш улюблений фейк російських ЗМІ про події останнього року в Україні? Може, найсмішніший, найбезглуздіший...
Олександр Бригинець: Що більш ідіотські фейки, то легше їх розвінчувати, припустимо, фейк про розіп'ятого хлопчика. Значно гірше розвінчувати м'яку напівправду, яку подають українські проросійські ЗМІ. Я наводив приклади: одне з видань писало, що бідні-нещасні наші хлопці сплять на підлозі, не пояснюючи, що в тих місцях, де йдуть бойові дії, спати на підлозі — найбезпечніше. Для прикладу, кожен знає, що під час вибуху треба падати. Коли людина спить на підлозі, вона вже фактично впала. Або інший приклад — видання написало, що наші бідні хлопці не приймали душ два тижні на передовій, забувши додати, що навіть в ідеальних умовах солдатів водять в душ-лазню раз на тиждень. А в тих селах, де проходить передова, місцеві жителі не приймають душ просто ніколи, бо його не існує фізично...
Тож із фейками можна боротися рухом "Антифейк", а з напівправдою боротися значно складніше. А саме напівправда створює емоційне тло для розуміння ситуації, і саме напівправда дуже схожа на правду.
Vopros:Велик ли на сегодня риск того, что Донбасс повторит участь Крыма, который сначала тоже имел особое самоуправление, особый порядок, а потом и вовсе "перекочевал" в состав другого государства?
Олександр Бригинець: У всіх країн і в усіх регіонів країн ризик силового захоплення, який був у Криму, звичайно ж, існує. Захоплення Криму росіянами не має жодного стосунку до його статусу. Навпаки, статус Криму жодним чином не надавав юридичних підстав для того, щоб Крим міг перейти до іншої держави. Тож питання не в статусах країн і регіонів, а в тому, коли з політичної арени приберуть Путіна. Або "надягнуть на нього намордник".
Thomas:Олександре, якими ви бачите кінцеві цілі Путіна щодо України? Путін бореться саме з Україною чи із Заходом, а Україна просто стала головним театром бойових дій і "розмінною монетою" у цій боротьбі?
Олександр Бригинець: Путін бореться за свою владу. Оскільки справи всередині країни мали негативні прогнози, довелося Путіну переносити акценти на зовнішньополітичну діяльність. Допоміг йому в цьому і Янукович ― і своїм ганебним керуванням країною, і своєю ганебною втечею, і своїми ганебними заявами після втечі. Як Гітлер у 30-х намагався захопити любов німців активними діями і популістськими фразами, так і Путін. Німці щиро божеволіли від свого фюрера, росіяни так само щиро божеволіють від свого. Путін досяг поставленої мети ― він має божевільний рейтинг у Росії. Але ціна, яку довелося заплатити Путіну, виявилася набагато більшою, аніж ціна, яку заплатив Гітлер на такому ж відрізку часу. Тобто світу знадобилося понад десяток років, щоб знищити Гітлера і гітлеризм. А от що стосується Путіна ― все відбудеться значно швидше. Щоправда, якщо почати рахувати час від початку агресії в Грузії, то і за гітлерівськими мірками час знищення путінізму має ось-ось настати.
Dinka:Що, на вашу думку, допомагає нашим хлопцям залишатися Людьми, коли вони щодня бачать смерть, біль, коли живуть у нелюдських умовах? Дякую.
Олександр Бригинець: Мета, з якою вони на фронті. Глобальна перевага того, хто захищає свою Вітчизну, перед тим, хто прийшов як найманець, завжди є. Навіть озброєна до зубів радянська військова машина не змогла знищити обдертих і фактично беззбройних, у порівнянні з росіянами, афганців. Різниця у озброєнні між моджахедами і радянською армією була в рази. А різниця між нашою армією і російською має лише невелику перевагу на користь Росії. Таким чином, ця незначна відсталість в озброєнні і нестача військової підготовки, які постійно зменшуються, компенсуються патріотизмом і силою волі, яка стає дедалі більшою. Адже кожен боєць, навіть той, який йшов на фронт з примусу, потрапляючи на реальну війну, починає сприймати її як особисту справу. Бачив багато людей, які патріотами України ставали саме на фронті. А до того в офісах і нічних клубах були абсолютно аполітичними.
journ_:Наскільки правильним кроком ви вважаєте заборону російських серіалів?
Олександр Бригинець: Абсолютно правильним. Заборонити мистецтво неможливо ― заборонити пропаганду необхідно. Російські серіали не є мистецтвом. Вони є розгорнутими пропагандистськими рекламними роликами.
Vopros:Правду ли говорят, что вне зоны боевых действий война совершенно не ощущается, несмотря на военных в госпиталях, напряженную атмосферу, разговоры в основном на эту тему, попытки собрать силами простых людей что-то для бойцов на передовую? Вам тяжело было привыкать к боевой обстановке (вы ведь не просто заехали-выехали, а жили там!), и наоборот, каково возвращаться потом в тыл, в спокойный Киев?
Олександр Бригинець: Протягом місяця я десь тиждень у Києві і три тижні в АТО. Тому життя поза АТО я знаю як турист і не дуже розумію, що у вас тут відбувається. Можу сказати, що коли поновилося мовлення українських телеканалів на передовій, не всі бійці почали дивитися наші телеканали. Багато кого дратує контент: усілякі розваги, мультики, гламурні конкурси. Вони кажуть: "Ми тут вмираємо, а вони там розважаються". Хоча є й такі, що кажуть: "Ми для того тут і вмираємо, щоб інша частина України могла жити нормальним цивільним життям". Думаю, однозначної відповіді чи ставлення не існує.
Konn:Планируете ли вы снова возвращаться в зону АТО? Задействованы ли вы там в боях, или вы как наблюдатель там больше?
Олександр Бригинець: Звичайно, за два дні я повертаюся в АТО. Багато хто з тих, хто буває в АТО, перебільшує свою бойову участь, багато хто про неї намагається не говорити. Бути на передовій і уникнути участі в бойових діях у тій чи іншій формі просто неможливо. Коли ти потрапляєш під артобстріл, чи коли вас атакують терористи, тільки надзвичайно велика сила може змусити тебе не взяти в руки автомат. Зізнаюся, що людей, які мають таку велику силу, я бачив небагато. Коли я був народним депутатом, я уникав будь-яких можливостей говорити про бойову участь, оскільки вважав, що це є піаром. Знаю багатьох народних депутатів, які сьогодні реально воюють на фронті і при цьому цинічно знищують всі свої фотографії зі зброєю, щоб це не виглядало як самопіар. Інколи я ставлю їхні фотки в себе у Фейсбуці, своєрідно стьобаючись з них, фотографуючи їх у ракурсах, коли вони невпізнавані. В той же час є безліч людей, які одягають камуфляж, чіпляють на себе всю можливу й неможливу зброю, фотографуються десь у тилу — Слов'янську, Сватовому чи Красноармійську — і розказують про свій героїзм... Кожен на війні робить свою роботу. Впевнений, що всі — і журналісти, і волонтери, і військові, які живуть у Пісках, Широкиному чи Станиці Луганській — всі воюють.
P.S. Чи маю я особисту зброю? Так, маю.
Konn:Оправдывают ли свое пребывание в Раде комбаты, по-вашему? Как рядовые бойцы относятся к тому, что их командиры не рядом с ними, а протирают штаны в парламенте?
Олександр Бригинець: Комбати в політиці ― це дуже небезпечно. Знаю приклади, особливо в Латинській Америці, коли військові в політиці влаштовували перевороти, тощо. Комбати в парламенті — інша річ... Я би сказав, професія парламентарія не має ніякого значення. Тим паче, що ані Семенченко, ані Ярош, ані Білецький, ані інші "військові" не є військовими по життю. Статус комбата чи бійця — це тимчасовий статус. Сьогодні кілька мільйонів людей так чи інакше причетні до війни, але війна не є їхньою роботою. Тож судити і по комбатах, і по інших парламентаріях треба не за кількістю зірок, не за подвигами їхніх підрозділів, а за реальною парламентською роботою. І ось тут якихось особливих успіхів у наших комбатів і "іже с німі" я не помітив. Можливо, вони просто ще не адаптувалися?
Як ставляться бійці? Переважно негативно. Часом сміються, що ними комбати керують по телевізору.
gf_43:Ваша особиста думка — скільки років ми матимемо ще війну на Донбасі, чи дасть Путін повернутися в регіон миру та спокою? Заморожений конфлікт — кому він вигідний нам, щоб наростити сили (а якщо час буде витрачений даремно, як у нас часто буває?), чи терористам, аби, коли потрібно, запалювати бої знову, та мати змогу укріпитися на зайнятих позиціях?
Олександр Бригинець: Заморожений конфлікт нам точно не потрібен, але він кращий, аніж той, який обливається щоденно кров'ю наших бійців. Я би сказав, нам треба "охолоджений" конфлікт: перемир'я, обмін полоненими, можливе введення миротворців. Це спосіб не заморозити, а охолодити конфлікт, який теоретично можна вирішити за тією "дорожньою картою", яка була намальована в Мінську. Теоретично — бо все в мінських угодах написано правильно, але чи здатні Європа, світ і Україна змусити Путіна дотримуватися мінських угод? Велике запитання. Думаю, що поки Путін керує Росією, весь світ перебуватиме у підвішеному стані на межі війни.
gf_43:Зараз багато хто і в Україні, і за кордоном говорить, що дуже ймовірний наступ російсько-терористичних військ після Великодня і до травневих. Ви бачите підстави для таких прогнозів?
Олександр Бригинець: Підстави є: терористи не готують укріплення, значить, не готуються захищатися. Можливо, це означає, що вони готуються до наступу, а, вони просто впевнені, що ми наступати не будемо. Окрім того, розгортаються в більшій кількості госпіталі по той бік лінії зіткнення. Не думаю, що це для того, аби лікувати ГРЗ у місцевого населення. А з іншого боку, у нас "гібридна війна", і ми, і Путін переважно діємо асиметрично. Тож якщо ми чекаємо нападу Путіна в зоні АТО між Великоднем і 8 травня, то, швидше за все, саме цього не буде. Але буде щось інше, і не факт, що воно краще. Хворий мозок Путіна може придумати все, що завгодно. А раби-виконавці готові зробити все, що скаже їх цар-диктатор.
gf_43:Чи правда, що армія, Нацгвардія екіпіровані набагато краще, аніж добровольчі батальйони, які часто воюють у найпекельніших місцях?
Олександр Бригинець: Неправда. На жаль, не існує чіткого розмежування, хто екіпірований краще, хто — гірше. Бачив деякі батальйони, вдягнуті так, що американські морпіхи позаздрять. А також бачив такі, що ходять у чому попало... У добровольчих батальйонах (а тих батальйонів, які є добровольчими, зараз лише три: "Правий сектор", ОУН і "Карпатська Січ" — всі інші підпорядковані МО або МВС) кожен екіпірується відповідно до своїх можливостей і до можливостей волонтерів. Тому у когось все супер, а хтось екіпірований абияк. Сьогодні відбувається переодягання армії із зимової у літню форму, яка, з одного боку, дешевша, а з іншого — псується значно швидше. І друга проблема ― з'являється знову "зеленка", з якою можна боротися із допомогою тепловізорів. На жаль, їх дуже мало. Більше того, певні підрозділи і певні солдати, які вже "дембельнулися", на жаль, забрали з собою і подаровані волонтерами, але не поставлені на облік у частинах тепловізори. Зараз в Інтернеті ви можете знайти чимало тепловізорів за півціни. Це ті тепловізори, які вже колись один раз купували волонтери для армії. Їх "заникали" певні бійці і тепер знову намагаються продати волонтерам, які повторно доставлять їх в армію. І, попри на всю аморальність ситуації, ці тепловізори доведеться купувати, бо вони дешевші, і вони вкрай потрібні.
Liam:Олександре, чи вірите ви, що конфлікт на Донбасі можна розв'язати виключно шляхом переговорів, чи дипломати вже безсилі? До того ж, як бути, якщо, не зважаючи на жодні домовленості і угоди, бойовики чинять по-своєму?
Олександр Бригинець: Бойовики не чинять по-своєму — вони чинять так, як скаже Путін. Завдання не в тому, щоб боротися з бойовиками. Завдання в тому, щоб змусити Путіна дати команду (і офіційну, і неофіційну) вийти з України. Допускаю, що навіть коли Путіна змусять дати офіційну команду, спецслужби і терористичні групи далі будуть воювати проти України без лінії фронту. Тож оскільки йдеться про тиск на Путіна, тут є багато механізмів — і санкції, і персональний тиск, і військові невдачі. Що і коли вплине на нього і чи вплине — я, звичайно ж, не знаю.
Dinka:Як ставляться до дій і рішень центральної влади ті, хто перебуває на передовій? Навіть тут, у чатах, інколи наші воїни казали, що періодично виникає враження, що доводиться боротися на два фронти: і з противниками-бойовиками, і з тими, хто стоїть за спиною, що та ж влада часто не ухвалює вчасних і потрібних рішень...
Олександр Бригинець: На жаль чи на щастя ми хочемо все розуміти і все знати. А коли нам не пояснюють, починаємо підозрювати. Вчора чув заяву одного з батальйонів, який вимагав, щоб Президент пояснив усі бойові плани і стратегічні ідеї з приводу війни. Уявляєте собі? Кожен боєць в окопі хоче знати стратегію війни і бою. Як пояснити бійцю, що його атака сьогодні — це відволікаючий маневр для успішної атаки в іншому місці? А коли відволікаючий маневр закінчився, атаку треба припинити без досягнутого результату, оскільки справжній результат досягається в іншому місці? Думаю, що якби прийшов хтось і пояснив це бійцям, то вже через три хвилини жінка, мама, друг, Твіттер, Фейсбук і всі можливі і неможливі медіа знали, що ця атака фіктивна, відволікаюча, а справжня буде в іншому місці. Коли йдеться про "гібридну війну", і наступи, і відступи, і перемоги, і поразки — гібридні. Припустимо, наша поразка під Дебальцево — насправді геополітична перемога, яка змусила Меркель, Олланда і всіх інших відчути ляпас Путіна, який їм пообіцяв, що бойові дії будуть припинені. І, навпаки, наші несподівані атаки біля Маріуполя виявилися нашою геополітичною поразкою. Ви пам'ятаєте, сепаратисти, не опираючись, здали нам кілька сіл, заявили на весь світ, що ми порушники перемир'я, а потім із боями забрали практично всі села... В цій війні не все так просто, не все легко пояснювати, не все можна пояснювати і не про все відомо, в тому числі й мені. Моя перевага перед іншими полягає в тому, що я чітко розумію ті сектори інформації, які я не розумію. Тобто я знаю, що ситуація може залежати від якихось обставин, певних обставин, про які я не знаю. Але сумнівів щодо того, що керівництво країни діє в інтересах держави, у мене нема. Я розумію, що виграти цю війну без жертв неможливо. Дуже прикро, коли цією жертвою станете ви чи я, конкретний боєць в окопі чи конкретна бізнес-контора. Але чому інші, а не ми? Керівництво країни виходить не з інтересів окремого бійця, окремого політика, окремого підприємства чи окремої галузі — воно виходить із інтересів країни. Можливо, всім хотілося б, щоб це не зачепило його власні інтереси, але, на жаль, так не буває.
Dinka:Як місцеве населення зараз сприймає українських військових у своїх селищах — як визволителів чи як "карателів"? Чи є якісь зміни на краще у головах тамтешніх людей? Чи багато серед них тих, хто продовжує допомагати противнику (часто розповідають, що саме звичайні місцеві видають бойовикам місця розташування наших вояків)?
Олександр Бригинець: Усе правда: і патріотизм Донбасу, і ненависть Донбасу до України, і байдужість Донбасу. Це три головні фарби, які присутні в портреті нинішнього Донбасу. В одних місцях більше одних кольорів, в інших ― інших. Але все ж таки домінуючий колір ― це байдужість до всіх і бажання, щоб усе за помахом чарівної палички припинилося, настав мир, чи щоб усе хоча б не було гірше. Коли ми прийшли у звільнений Слов'янськ, один із моїх друзів, який пережив окупацію, сказав: "Донбас, як патріархальна матрона: вона любитиме будь-кого, хто є сильним і забезпеченим. Був сильним Янукович — любили Януковича, прийшов сильний путінський Гіркін — обожнювали Гіркіна, тепер усіх викинув Порошенко — будуть обожнювати Порошенка. Хочете, щоб вас любив Донбас — будьте сильними і багатими". Багато разів тестував цю думку на різних жителях Донбасу — і патріотах, і сепаратистах — вона незмінно знаходила підтвердження.
Ще один приклад. У Кураховому (це неокупована територія) я підслухав розмову жіночок про перемир'я: "Это же ужасно, если в самом деле наступит мир, им перестанут платить, они придут домой и снова будут бездельничать, пить и бить нас. Сейчас так хорошо: деньги привозят, а дома их нет." Є і така прагматична думка. І оскільки в обговоренні цієї тези брали участь кілька жінок, і жодна з них не виступила з альтернативною ідеєю, у мене є підстави думати, що ця думка має серйозний рейтинг по обидві сторони лінії зіткнення.
Dinka:Як би ви оцінили дисципліну наших військових, добровольців, нацгвардійців?
Олександр Бригинець: Дисципліна значно вища, аніж в середньому в українському суспільстві. Точно стверджую, прогулів і запізнень на роботу менше, аніж у вас в офісі.
Dinka:Олександре Михайловичу! Розкажіть, що вас найбільше вразило з побаченого на війні, з суто людських речей?
Олександр Бригинець: Після звільнення якогось із сіл біля Попасної бабуся розповіла мені, що вражена тим, що українські солдати платять гроші за яйця, які в неї беруть. Думка про те, що хоч хтось у формі може заплатити, була для неї справжнім шоком. Вона звикла, що кожна людина у формі приходить і бере все, що їй заманеться. І це своєрідний ключ до розуміння, чим відрізняється українська армія від сепаратистських банд. А взагалі, я зробив для себе безліч відкриттів стосовно України і Донбасу, та й стосовно Росії теж. Час осмислювати, мабуть, не прийшов. І приклад навів той, який зараз просто згадався, бо міг би навести і такий приклад. Сільське кафе з подіумом, рурою для стриптизу і сауною ― Донбас незбагнений.
Omega:Чи потрібне, по-вашому, насправді введення миротворчого контингенту ООН на Донбас? Як самі наші військові ставляться до цієї ідеї?
Олександр Бригинець: Якщо для охолодження конфлікту потрібно вводити миротворчий контингент, його треба вводити. Як показав досвід, слова Путіна про перемир'я конфлікт не охолоджують. Нагадаю, що формально перемир'я почалося не у лютому, а ще в середині вересня, і відтоді його ніхто не скасовував. Путін зробить усе можливе для того, щоб миротворці не прийшли на Донбас.
Як ставляться хлопці? По-різному. Є й такі, що впевнені: дайте команду, і ми завтра пройдемо парадом по Красній площі. Легко так казати, тим паче, що це викликає оплески. Але реалії зовсім інші. Та й самі заявники таких пафосних фраз не факт, що довели своє уміння бути бездоганними солдатами. Бо бездоганний солдат — це не лише патріотизм, а й навички та вміння працювати в команді. З патріотизмом, як правило, проблем нема, а все інше здобувається часом і бажанням. Мине час, і все це буде.
Kiianyn: Чи адекватно наявним ризикам та небезпекам, що стоять перед державою, діє сьогодні влада, президент, уряд, парламент? Чи роблять вони, з вашої точки зору, все, залежне від них, аби якомога швидше закінчити війну?
Олександр Бригинець: Щоб зрозуміти, як реалізовано всі можливості, треба знати, які можливості є. Коли грають партію в шахи, у обох сторін від самого початку однакова кількість фігур, і все залежить тільки від здатності гравця грати. Але навіть за цих умов далеко не завжди можна чітко сказати, правильний чи неправильний той чи інший хід. Є навіть варіанти, коли очевидні програшні ходи, які призводять до жертв, потім призводять до блискучих перемог. Наша війна ніяк не схожа на шахи, бо від початку з одного боку була одна з найсильніших армій на чолі з божевільним імператором, підкріплена досить великим фінансовим резервом, а з іншого боку — зруйнована економіка, розвалена армія і неможливість прийняття одноосібних рішень, які треба пояснювати не лише політичним партнерам, хоча й серед них були такі, які могли б "злити" ці пояснення (пам'ятаю закриті засідання ВР минулого року, які працювали фактично у відкритому онлайн-режимі), а й ледве не кожному бійцю в окопі. Демократія на війні? Отже, від самого початку ми грали трьома фігурами, а ворог — шістнадцятьома. І при цьому ми досі продовжуємо грати і досі не програли. Впевнений, що як політик і стратег Порошенко виявився значно сильнішим за Путіна, бо при тих розкладах, які мав і один, і інший, Порошенко мав би давно програти, а Путін давно би виграти. Більше того, за результатами "гри" на сьогодні очевидно, що Путін програє. Уявляєте, як важко йому це усвідомлювати. Чи міг би "зіграти" Порошенко ще краще? Мабуть. Бо не буває ідеальних рішень — бувають лише гірші чи кращі.
polit_ua:Олександре, де саме вам довелося побувати в зоні АТО? Як насправді зараз виглядає перемир'я на Донбасі? Бо, судячи з повідомлень у пресі та Інтернеті про постійні обстріли, воно аж надто ефемерне...
Олександр Бригинець: Я побував усюди, починаючи від Широкиного до Станиці Луганської. Минулого місяця ми з "кіборгом" "Баріном" (Миколою Тихоновим) проїхали, пройшли і проповзли усю лінію зіткнення... Десь — справжній мир, десь — справжня війна. Загалом, ситуація набагато спокійніша, ніж раніше. Хай вас не лякає інформація про кількість обстрілів — обстріл від обстрілу різниться. Автоматна черга п'яного "сепара" — це один обстріл, і двогодинна атака з усіх видів зброї — це теж один обстріл. На щастя, навіть у найгострішій точці, де обстріли не припиняються ані на день — у Пісках, найстрашніша зброя, яка застосовується, це 120-міліметрові міномети, а у переважній більшості — лише стрілецька зброя і АГСи. Тож судити про перемир'я чи війну раджу усім не за кількістю обстрілів і не за героїчними реляціями наших бійців чи речників АТО, не за нахабними заявами терористичних ЗМІ, а за кількістю загиблих і поранених. На щастя, в деякі дні ми не маємо ані "200-х", ані "300-х". Якби була війна, ситуація була б принципово інша.
polit_ua:Чого сьогодні найбільше не вистачає нашим воїнам на передовій? Наскільки вони забезпечені всім необхідним, починаючи від зброї та закінчуючи елементарними побутовими речами, їжею?
Олександр Бригинець: Найбільше не вистачає солідарності, відчуття того, що вся країна за них переживає. Коли говорять про те, що рівень життя в Україні падає, це правда. Але правда і те, що грошей на розваги, чорну ікру, французьке шампанське і нічні клуби, в країні ще достатньо.
З приводу мінімальних потреб на війні — все є. Якщо говорити, що хотілося б до цього, відповідь проста — все. Але найбільше — це якісна натуральна літня форма, прилади нічного бачення і, як я вже писав, найважливіше — тепловізори. Життя наших хлопців великою мірою залежить від кількості тепловізорів. Адже, нагадаю, тепловізори — це така фігня, яка дозволяє бачити людей крізь листя, крізь інші перешкоди. Так, у росіян є костюми "телепузиків" — такі дуті теплові костюми, які не пропускають температуру тіла, але їх надзвичайно мало і працювати в них вкрай незручно. Тож якщо хтось із нас хоче допомогти армії і має вільну копійку, я би радив витрачати її саме на тепловізори, але не на світлофорах у місті і не на картки невідомим вам героям, які можуть виявитися "тролями", тобто давати гроші конкретним зрозумілим людям. Слава Богу, таких чимало.
Є ще одна велика проблема — зв'язок. На жаль, наші часто використовують мобільний, а це дає можливість зафіксувати людину і знищити її, та радіостанції, які працюють у незакритому ефірі. Все це робить нас легкодоступними інформаційно. Вкрай потрібні цифрові захищені радіостанції, але їх треба надто багато, щоб змінити ситуацію принципово. Тут треба вирішувати питання на рівні окремих підрозділів.
journ_:Чи належним чином українські ЗМІ реагують на виклики російської пропаганди? Наскільки ефективно їм вдається доносити альтернативну російській позицію? І окремо — наскільки наші медіа насправді об'єктивні та чесні у висвітленні цієї війни?
Олександр Бригинець: Я би поставив нашим медіа "двійку". І тут є кілька пояснень. Перше — журналісти патологічно ненавидять писати про щось хороше. Сам багато років працював журналістом і знаю, що це професійна хвороба. Друге — ЗМІ належать тим, хто патологічно ненавидить Україну, і вони із задоволенням смакують ті проблеми, які реально існують. Чи правда ці проблеми? Так, правда. Але чи об'єктивним є випуск новин, в якому десять сюжетів смакують десять різних проблем? Звісно, ні. Розповідь про факт, вирваний із контексту і поданий як типовий факт у суспільстві — це і є напівправда, з якою дуже важко боротися, бо сам факт — це правда, а узагальнення — це неправда. Чому журналісти так діють? Думаю, що значною мірою хочеться звернути на себе увагу. Що страшніше напишеш, то краще читають. Ми готові не довіряти владі, бо багато разів були з владою по різні боки барикад. Сьогодні, коли настав час консолідації суспільства, ми далеко не ідеальні, і влада далеко не ідеальна, повинні шукати точки дотику для боротьби зі спільним ворогом. Натомість продовжуються з'ясовування того, хто кращий. І журналісти підігрують цьому теж. Багато років був в опозиції, багато років як журналіст критикував все наліво і направо — робити це було легко і приємно. Сьогодні наклав табу на неконструктивні підходи, адже кожен із нас може розказати, як правильно воювати, як правильно будувати бізнес, як правильно грати у футбол... Але настав час не просто розказати, а й показати. І тут виникають проблеми.
journ_:Олександре Михайловичу, за вашими враженнями, наскільки побачене вами на передовій відмінне від того, що показують ЗМІ? Основні розбіжності в чому?
Олександр Бригинець: Уявіть собі Гімалаї і фотографію одного з піків — це і є принципова відмінність. На фронті багато важливого, а в телесюжетах акцентується увага на чомусь одному і не завжди найважливішому. Для журналіста найважливіше або знаходити факт, який може бути цікавий, або зробити узагальнення, яке зацікавить "споживача". Уявіть собі, ви приїжджаєте в гості, і у вас питають, як справи. Замість того, щоб розповісти про своє життя, ви, швидше за все, або наведете якийсь приклад, щоб викликати відповідну емоцію у свого співрозмовника, або просто загальними словами розкажете, як у вас все добре чи погано. От так і в нашому уявленні про війну: ми знаємо якісь деталі, але реально картина війни не складається навіть у головах тих, хто воює. Мені певною мірою пощастило: я побував усюди, я говорив із людьми різних поглядів, я часто буваю поза АТО. Думаю, що "сканування", яке мені вдається провести, дають шанс вірити мені в те, що я володію більш повно картиною війни, ніж багато інших людей. Але і при цьому я не готовий давати жодних рецептів.
y-grek:Пане Олександре, як би ви оцінили на сьогодні діяльність Міністерства інформполітики, чи виправдовує воно своє існування?
Олександр Бригинець: Найбільша проблема міністерства — те, що воно було створене, по суті, в лютому 2015 року, а не хоча б у березні 2014-го. Сьогодні навіть Європа почала говорити про потребу протистояти ідеологічній війні Росії. Міністерство інформації — це орган, який може координувати дію інших структур. Для самостійних дій у МІП нема ані фінансів, ані кадрового складу (у міністерстві працює десяток людей), ані повноважень. І все ж за півтора місяця роботи сталися речі, які чомусь були неможливі без цього міністерства: на окупованій території, на вільній частині Донбасу поновлено мовлення українських теле- і радіоканалів. Приміром, у Донецьку в ефірі вже може бачити "1+1", "Україну", "Еспресо" та 5-й канал, а також донецьку ОДТРК. Чому це не можна було зробити без міністерства — дивуюся. Теоретично можна було. Але ж нам потрібна не теоретична, а практична перемога.
Розумію, що як позаштатний радник міністра інформаційної політики у зоні АТО я не можу бути об'єктивним. Але з іншого боку, знаю достатньо багато про його роботу — і про зроблену, і про ту, що робиться, щоб як медійник і політик з багаторічним стажем сказати, що міністерство вкрай потрібне, і шкода, що воно не почало свою діяльність раніше.
Зауважте, саме це міністерство піддається найбільшим публічним атакам — не міністерства внутрішніх справ чи соціальної політики, не Міністерства економіки чи фінансів, не Міністерство енергетики... Путін розуміє, що "розібратися" з нашою економікою він зможе, якщо Україна не вибудує потужну систему інформаційної політики. А Україна її вибудує, і весь світ нам у цьому допоможе. Нагадаю, недавно Польща передала нам за 1 євро дев'ять передавачів, які вже монтуються, а деякі і змонтовані, а з Литвою днями підписано угоду на 15 передавачів. Впевнений, що завдяки рішучим діям міністерства лінія зіткнення буде лінією не лише військового, а й інформаційного зіткнення.
Volodymyr Levytskyi:Який настрій у лавах ЗСУ та добровольчих батальйонах? Чи справді проводиться боротьба із вживанням алкоголю? І які ваші думки на рахунок цієї проблеми? Адже волонтери від самого початку засвідчували,що, нажаль, проблема вживання алкоголю, особливо в тилах, таки присутня.
Олександр Бригинець: Особисто провів експеримент і спробував купити алкоголь у зоні АТО. Для чистоти експерименту був у формі, але без зброї. Жодної краплі алкоголю купити не зміг. Щоправда, підходили місцеві мужики і пропонували мені, знаєте, як це з підлітками буває, купити алкоголь... До того ж, алкоголь у зоні АТО продається навіть для цивільних не цілодобово, а з 8.00 до 20.00. Чи можна цими заходами повністю припинити вживання алкоголю військовими? Певно, що ні. Але принаймні я не бачив військових напідпитку. Припускаю, що хлопці, які приїжджають з передової на бази, вживають алкоголь, але такого стану, як був ще кілька місяців тому, зараз нема. Ще й тому, що і волонтери, і самі бійці розуміють: алкоголь війні — не товариш. Хоча без "100 грамів за збитий", скажемо чесно, не обходиться.
Volodymyr Levytskyi:Олександре, скажіть, будь ласка, чому за часів Януковича через всі ті тарифні стрибки на ЖКХ та падіння гривні по відношенню до долара до 8.50 підіймався страшний "шухер" по різних інформаційних каналах, а от теперішні стрибки цін і круте піке гривні журналісти та ті самі вчорашні опозиціонери подають спокійно? По суті, теперішній "уряд камікадзе" втілює у життя політику Азарова, та ще й з приправами.
Олександр Бригинець: Не згоден. Те, що відбувалося при Януковичі, відбувалося в умовах мирного часу і в цілісній Україні. Тоді не витрачали 100 мільярдів на рік на армію, тоді не було зруйнованих заводів і відрізаних територій. А зараз — є. Умовно кажучи, коли ви, сильний і здоровий, приходите додому і берете дорогі натуральні соки, не залишаючи їх дитині, це виглядає як неподобство. А коли ви поранений лежите в лікарні, і ваша дружина забирає цей сік у дитини і несе його вам, це виглядає як абсолютно правильний моральний вчинок. А здавалося б, яка різниця — і в тому випадку, і в тому ви випили дитячий сік, залишивши свою дитину без вітамінів.
Valera Voytenko:Президента необхідно відсторонити від виконання обов'язків, поки не продасть бізнес. Це — вимога закону.
Олександр Бригинець: Абсолютна брехня. Ані Президент, ані чиновники, ані депутати не зобов'язані продавати бізнес. Але вони зобов'язані не керувати цим бізнесом і не впливати на нього. Порошенко передав свій бізнес керуючій структурі з дорученням продати фабрику "Рошен". Ця структура не може цього зробити з різних причин. Ви хочете, щоб Президент у порушення закону вплинув (а фактично керував) на цю компанію? Впевнений, що Президент дав доручення, і ці компанії будуть продані. Впевнений, що Президенту медійно вигідніше було б порушити закон і натиснути на компанію, щоб вона продала завод якомога швидше кому попало і за скільки завгодно грошей, але Президент цього не робить, бо закон один для всіх.
Andrew Yashchuk:Чому не вимагають, щоб ООН чи якась інша організація взяла під контроль весь кордон з Росією, всі 800 з чимось кілометрів?
Олександр Бригинець: Це неможливо. У світі безліч кордонів, які слабо контролюються або не контролюються зовсім. І не завдання ООН їх контролювати. Війська ООН можуть втрутитися в події за умови рішення ООН, яке приймається в найкритичніші моменти. Поки такого рішення нема. Та й війна в Україні, з огляду на інші війни, які відбуваються в цей же час, справді виглядає значно спокійнішою... "Гібридні війни" не такі одномірні, як звичайні. Якщо Росія піде на конфронтацію, якщо "гібридна війна" перетвориться на класичну, війська будуть введені.
Andrew Yashchuk:Не віддала б Україна ядерну зброю, невже ви думаєте, що Турчинов дав би наказ стріляти ядерною бомбою?В світі наявність ядерної зброї вже не є стримуючим чинником: стріляти, щоб загинуло все на Землі?Хто на це піде?
Олександр Бригинець: Атомна зброя є стримуючим чинником. Не знаю випадків, коли б хтось, хто має атомну зброю, піддався б нападу того, хто не має атомної зброї. Зрозуміло, що до застосування атомної зброї не доходить, але навіть віртуальний ризик отримати чужу боєголовку з атомним носієм у своїй столиці охолоджує будь-який гарячий мозок. І путінський мозок він би теж охолодив. Інша річ, чи могла б Україна бути ядерною державою, чи був шанс не віддати ракети в утиль? Ми не знаємо всієї правди, але є факти, які говорять, що Україна була на початку 90-х як бомж із діамантами, у якої просто здорові хлопці позабирали все найкраще в обмін на марні обіцянки.
Oleksandr Feshchenko:Пане Олександре, назвіть, будь ласка, хоча б один вчинок у якості депутата Верховної Ради, яким Ви можете по-справжньому пишатись.
Олександр Бригинець: Не думаю, що я повинен оцінювати себе. Як на мене, все, що я робив, гідне мого статусу. Зверну увагу хоча б на один приклад. Влітку 2013 року я подав законопроект, який вимагав маркування шоломів співробітників міліції, в тому випадку, коли їхні імена не можна визначити іншим способом. Переконаний, що якби цей закон був прийнятий, не сталося б багато трагедій, які сталися пізніше. Зауважу, що цей закон не прийнятий досі, і досі у співробітників міліції є можливість, надягнувши "безіменний" шолом, чинити якісь неподобства.
Pangelina:Скажіть, будь ласка, якщо знаєте, що саме бачать (які телеканали) на окупованих територіях завдяки передавачам, про які повідомляло Мінінформації? Чи планується глушити російські канали у прикордонній смузі?
Олександр Бригинець: Донецьк бачить чи, точніше сказати, має змогу бачити, завдяки польським передавачам, про які говорив міністр інформаційної політики Юрій Стець: "1+1", "Україну", 5-й канал, "Еспресо", а також донецьку ДТРК, яку почали транслювати нещодавно, але не польськими передавачами. Крім того, досить активно в зоні АТО, в тому числі й на окупованих територіях, можна почути "Радіо 24" та "Русское радио".
Фото Владислава Мусієнка
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред в Google News
